На порозі ночі - Сторінка 3

І Рівер ясно побачив себе збоку: ось він, старий, стоїть біля напіврозваленого будинку, рідке сиве волосся скуйовджене, а руки розведені тривожно й безглуздо. Хлопці позіскакували з помосту й рушили до нього. Першим підійшов товстун. Він посміхався, а коли був уже зовсім близько, Рівер побачив краплі води у нього на обличчі, ніби він тільки-но попав під дощ.

— Красно дякую вам від імені братів і від себе особисто,— сказав він. Ті двоє зареготали. Товстун, не озираючись на них, поважно витер лоба. Тильний бік його несподівано піднятої руки був вимазаний у багно і ще в щось червоне, певно, в фарбу. Рівер не знав, що й сказати.— Ну й наморочилися ми тут,— невимушено мовив товстун.

— Все пішки, все на ногах,— додав найменший.

— Авжеж,— підтвердив товстун,— тепер вже полегшало.

Рівер мовчав. Мабуть, вони ще чогось хотіли від нього.

— Ніяк не второпаю,— мовив він.

— Та ти, я бачу — голова,— сказав товстун. Інші голосно зареготали, а з ними й товстун, раптово, наче не хотів, але не втримався. Він дивився кудись вище Рівера, може на дах будинку чи на небо.— Ну, нам уже, здається, й додому час.

— Повечеряти треба,— додав менший.

— На жаль, не можемо ще погостити,— сказав товстун,— Та ми ще навідаємося. Може, завтра.

Вони повернулися і пішли стежкою. Рівер дивився їм услід, і тупий біль здіймався в грудях, у серці. Біля колонки хлопці озирнулися.

— Ти тут мух порозводив,— ПИСКЛЯВИМ голосом проспівав товстун.

— Га? — запитав Рівер.— Не чую.

— Мух тут повно,—розсміялися хлопці; вдалині пеясно маячили їхні обличчя.

— Там, за рогом, повно мух. Там, за рогом. Хлопці чкурнули геть. Рівер стояв, а його серце,

не стихаючи, калатало у грудях. Потім він побрів за ріг повітки. Земля там була кам'яниста, безплідна, дуже осіла під стіною. Неподалік ріс кущ бузку, що захирів від нестачі світла.

Зненацька Рівер спинився. Він уже збирався погукати собаку, як раптом побачив глибоку рану у неї в животі, і кров, і рій мух, що, поблискуючи, кружляли довкола. Він побіг до неї, спотикаючись на кам'янистій землі. Рівер нахилився, і мухи обсіли обличчя. Він поклав руку на голову собаки; її вологі розплющені очі, здавалось, дивилися просто на нього. Старий важко звівся, і, відкидаючи ногами каміння, поплентався за ріг будинку. Очі в нього дуже ослабли, але не вірилося, що в цю скрутну хвилину вони зрадять його, саме тоді, коли вони так потрібні. Він зійшов на стежку, обмірковуючи, що скаже хлопцям, коли наздожене їх, як кричатиме, яким буде невблаганним, з якою несамовитою силою накинеться на них і як вони плазуватимуть перед ним, адже це всього-на-всього хлопчаки. Та коли він хрипко закричав:

— Гей ви! Хлопці! А йдіть, лишень, сюди...— то відчув, що не знає, що казати далі. Проте, раз у раз спотикаючись, поспішав. Часом він уже не бачив землі, вона, здавалось, вислизала з-під ніг. Біля заржавілої, перекинутої догори дном бочки він зупинився, щоб перевести дух.

До чого ж ослабли в нього очі! Рівер добре пам'ятав свою землю і будівлі на ній, міг у подробицях відтворити в пам'яті все, що зараз розпливалося і зникало, а от розгледіти вже нічого не міг. Навіть траву. Трава, яка складалася з мільйонів тоненьких стеблин, що погойдувались від вітру, видавалася Ріверу суцільною зеленою річкою. Хлопці зникли.

— Навіщо ви це зробили? — кричав він і погрожував кулаками.— Навіщо? Для чого ви прийшли до мене і вчинили це паскудство? — Худе біле курча кинулося вбік, пискнувши з переляку.— Скажіть же, навіщо? — волав Рівер.— Я зроду нікому не заподіяв зла, жодній людині, пальцем не зачепив...— Його гнівний погляд спинився на тремтячих руках. Яскраво світило сонце, та хоч як він напружувався, все ж не міг розгледіти хлопців ні в траві, ні за клунею.

Йому знову пригадалися оті діти, що бігли за ним дорогою, і як він спершу сміявся разом з ними, а потім зрозумів, що вони не жартують, що вони по-змовницькому перезираються, а їхні маленькі руки аж сверблять, щоб жбурнути в цього чим-небудь. "Гей, дідуган Рівер!" — гукали вони. І зовсім не тому, що він якийсь там Рівер, не тому, що він був тим, ким був, а так, для забавки. І тепер він спостерігав, як пишна золота імла опускається на навколишні поля, на стебельця трави, що гойдались під вітром, надаючи всій його, до кожної травинки знайомій землі, м'якого відтінку таємничості.

Рівер ніби чекав, що відповідь прийде сама по собі. І він крикнув тьмяним постатям хлопців, що лишилися в пам'яті:

— Ану мерщій вертайтесь назад! Я все своє життя боровся проти цього: проти того, що життя ніщо, що воно нічого не варте! Що воно безцільне! Боровся шістдесят вісім років, так що мерщій повертайтеся! І вислухайте! Ви вже не зміните мене, я вже життя прожив, ціле життя...

Знову знявся північно-східний вітер і остудив його біль, доторкнувшись до його примружених повних сліз старечих очей і піднятого кулака.

— Цілих шістдесят вісім років,—повторив він цього разу стиха, ніби звіряв якусь таємницю,— шістдесят вісім років я боровся... жодного разу не відступав, жодного разу. Навіть коли Френк... Я не...

Він подумав, що слід щось робити, діяти, бо ти людина, хоч і стара: але все одно до причини йому не докопатися. Марна справа. Десь на межі свідомості виринали обличчя хлопців, але вже зовсім невиразні, розпливчасті, всі, як одне. Зусиллям волі, що вкрай виснажило його, змучило душу і серце, він уявив, як їх ще більше поглинає пітьма, темнота всієї цієї дикої землі; він бачив їх пійманими в якісь випадкові тенета долі, в які він потрапить колись і сам. "Хіба вопи знають життя? — презирливо думав вій.— Вони ж іще хлопчаки. Лише хлопчаки. Хто вони такі, щоб змінити моє ставлення до життя?"

Думки яснішали, потім знову плуталися. Він стояв на стежці і розглядав грязюку на черевиках, а рука тим часом обмацувала іржаву бочку, потім зіскочила, набравши в пучку трохи іржі. Він важко опустився на бочку. Вона покотилася трохи вперед, зупинилася і відкотилася знову на своє місце, а Рівер сидів, простягнувши поперед себе негнучкі ноги.

— Це лише випадковість,— бурмотів старий, і коли нарешті це усвідомив, відчув, що все стає на своє місце.

Здавалось, він сперечається з отим юнаком, що вчителював неподалік від дороги багато років тому. Саме так вони сперечалися — про життя, про всілякі незрозумілі події — ніхто ніколи так не говорив з Ріве-ром, ні дружина, ні батько — і Рівер, ВИСЛОВЛЮЮЧИ свою думку, певний, що правда на його боці, умисно опускав подробиці, щоб учитель сам міг про них здогадатися. Про що ж вони тоді говорили в натопленому, запиленому класі, де не було вже школярів, а за вікнами о пів на шосту вже вечоріло, і вчитель дивився на нього тривожним і водночас відсутнім поглядом, довго зважуючи кожне слово — про що ж вони тоді говорили?

Якось узимку надвечір вони обговорювали оповідання, саме те, яке Рівер нещодавно здолав (майже тиждень він просидів над ним, читаючи вголос, намагаючись самостійно збагнути слова, перш ніж учитель розтлумачить прочитане). В оповіданні йшлося про магію і всілякі потойбічні речі, про молоду дівчину, її смерть і психічну хворобу, яка виявлялася в тому,

що їй ввижався чоловік в чорному. "Якісь дурниці,— сказав тоді Рівер з удаваною зверхністю, хитро позираючи на вчителя,— адже в житті такого не буває". Вчитель щось відповів, але Рівер уже забув, що саме. Та він добре пам'ятав той вечір і запах крейди та пилу, як за спиною в грубці горіло вугілля, і йому було приємно й радісно знову згадувати про це. І всі життєві знегоди, всі прикрощі, павіть цей останній біль перед смертю — все зблідло перед спогадами про ті часи, так само як колись, переможені ясним і чистим світлом дня, відступали його дитячі нічні кошмари.