На Сваннову сторону - Сторінка 12

На вікові саркофага, мов слід викопного звіра, зяяла ямка, вибита, за переказом, "кришталевою лампою, яка в ніч убивства франкської принцеси зірвалася з золотих ретязів, — вона була підвішена в тому місці, де зараз апсида, і ввігналася в податливий камінь, причому ні кришталь не розбився, ні вогонь не погас".

Ну, а що можна сказати про апсиду комбрейської церкви? Як же неоковирно вона була зроблена, — їй не тільки бракувало художносте, вона не викликала навіть релігійного пориву! Оскільки перехрестя, на яке виходила апсида церкви, лежало в пониззі, то зовні її масивний мур, у якому не було нічого церковного, зводився на підмурку з нетесаного каменю із наїжаченими гранями. Здавалося, вікна апсиди пробито зависоко, а все разом справляло враження радше муру в'язничного, ніж церковного. І справді, згодом, коли я згадував усі бачені мною славетні апсиди, мені б ніколи не спало на думку зіставляти з ними апсиду комбрейської церкви. Лише одного разу, блукаючи іншим провінційним містечком, звернувши з однієї вулички, я помітив на розтоці трьох провулків старезну високу-превисоку стіну з пробитими в ній нагорі вікнами, таку саму асиметричну на око, як і комбрейська апсида. Й тієї миті я не спитав себе, як питав у Шартрі або Реймсі, чи викликає вона релігійні почуття, а лише несамохіть вигукнув: "Церква!"

Церква Святого Іларія! Така рідна й близька на однойменній вулиці, куди виходили її північні двері! Церква прилягала до двох сусідніх будов — аптеки пана Рапена та дому пані Луазо — так тісно, що між ними не лишалося проміжку: пересічна мешканка Комбре, яка могла мати свій номер на вулиці, якби будинки в Комбре взагалі носили номери. Перед нею, здавалося, міг би зупинятись поштар під час ранкового рознесення листів, вийшовши від пана Рапена й прямуючи до пані Луазо. І все ж між церквою та рештою Комбре пролягала грань, якої моєму розумові годі було переступити.

Підвіконня пані Луазо було заставлене фуксіями, які засвоїли погану звичку розкидати в усіх напрямках свої схилені донизу гілки. Квіточки, розпустившись, насамперед поривались остудити свої лілові повнокровні щічки, сягнувши темного церковного чола. Незважаючи на це фуксії не ставали для мене священними, і хай мої очі не вловлювали проміжку між квітами та почорнілим каменем, до якого вони тулилися, зате розум усвідомлював, що між ними безодня.

Дзвіницю церкви Святого Іларія можна було розпізнати здалеку: її непересічні обриси бовваніли на обрії вже тоді, коли самого Комбре ще не було видно. Помітивши з поїзда, що віз нас на Великодній тиждень з Парижа, як дзвіниця, повертаючи навсібіч залізний когутик флюгера, ширяє на обрії, батько казав нам:

— Лаштуйтеся, приїхали.

І на дорозі однієї з найдальших наших прогулянок у Комбре було таке місце, де стиснута пагорбами дорога нараз вихоплювалася на широку рівнину з перетикою на видноколі. Над ними височів лише гострий шпиль дзвіниці, такий тоненький і рожевий, ніби його відтиснуто нігтем художника, який побажав надати цьому краєвидові, цьому куточку природи щось від мистецтва, єдиний натяк на присутність людини. Наближаючись, ми чимраз краще розрізняли рештки чотирикутної напівзруйнованої вежі, яка стояла поряд із дзвіницею, але була значно нижча за неї. Мене найбільше вражав червонястий похмурий тон каменю, а туманним осіннім ранком руїна, піднесена над сизо-ліловими, барви грозової хмари, виноградниками, здавалася пурпуровою, майже як лоза дикого винограду.

Часто на майдані, коли ми поверталися додому, моя бабуся зупинялася і пропонувала подивитись на дзвіницю. Зі своїх стрільниць, прорізаних попарно в два ряди, з дотриманням тієї пропорції, яка надає краси й гідности не тільки людським обличчям, дзвіниця викидала з себе через рівні проміжки часу зграї ворон, птаство з карканням кружляло над старими руїнами, які не заважали воронячому граю і ніби не помічали його. Та раптом гайвороння здіймало переляканий лемент, наче сиве каміння дихнуло в небо страшним духом. Зборознивши в усіх напрямках фіалковий оксамит вечірнього неба, нечисте птаство нараз утишувалося й пропадало в башті, яка втрачала дотеперішню зловісність і знову робилася гостинною. Деякі птахи заклякли на гострих зубцях, хоча досі, мабуть, ловили на льоту комах, — так чайки, нерухомі, наче рибалки, завмирають на гребенях хвиль.

Сама до пуття не знаючи чому, бабуся вважала, ніби в дзвіниці церкви Святого Іларія немає пошлости, манірносте, вульгарности, а саме через це любила природу та мистецтво й вірила в їхню невичерпну благотворність. Звичайно, якщо тільки природу не псувала людина, як, скажімо, садівник моєї двоюрідної бабусі. Так само любила моя рідна бабуся твори великих художників.

І справді, кожна деталь церкви відрізнялася своєрідною думкою, якою була перейнята, але її самосвідомість містилася, мабуть, у дзвіниці. Через неї церква утверджувала свою непересічність і самобутність. Дзвіниця мовби промовляла від імені цілої церкви.

Я схильний думати, що моя бабуся, не знаючи цього сама, знаходила в комбрейській дзвіниці те, що ставила над усе в світі: природність і вишуканість. Будучи в архітектурі профаном, вона казала:

— Любі мої! Смійтеся наді мною: може, вона й не бездоганна, але її примхливий старий лик мені до вподоби. Я певна, коли б вона грала на роялі, то грала б не сухо.

Дивлячись на дзвіницю, стежачи очима за м'якою пружністю чи крутим спадом мурів, з'єднаних угорі, ніби руки, складені для молитви, бабуся так зливалася зі шпилем, піднесеним угору, що, здавалось, і її погляд злинав укупі з ним. І водночас прихильно всміхалася до старого полусканого каміння, з якого лише найвище освітлювалось вечоровим сонцем. І ось коли це каміння ввійшло в сонячне пасмо, то, полегшене цим світлом, миттю шугнуло вгору, — воно тепер ширяло там, ніби спів, узятий фальцетом, на октаву вище.

Дзвіниця церкви Святого Іларія давала кожній днині, кожній годині дня, всім видам міста особливу стать, увінчання, освячення. З моєї кімнати я міг розрізнити тільки її підмурки, недавно обличковані шифером, але, спостерігаючи, як шпарким недільним ранком жахтять чорними сонцями шиферні плитки, я казав собі: "Боже мій! Дев'ята! Треба збиратися до пізньої меси, якщо ще хочу перед цим привітатися з тіткою Леонією!" І я точно знав, якої покрасі зараз сонячне світло на площі, відчував, яка жара й пилюга на базарі, уявляв собі сутінки від спущеної штори в пропахлій небіленим полотном крамничці, куди мама, можливо, зайде перед месою купити хустинку. Уявляв, як підбадьориться крамар, котрий уже зовсім наготувався був зачиняти крамницю, прямував у підсобку вдягти свій недільний сурдут і вимити з милом руки, які мав звичку кожні п'ять хвилин, навіть за найскорботніших обставин, потирати з завзятим виглядом пронозуватого везунчика.

Після меси ми заходили до Теодора замовити більшенький бріош, оскільки з Тіберзі, приваблені доброю годиною, мали приїхати на сніданок наші родичі. О тій порі дзвіниця, сама спечена й підрум'янена, наче здоровенний бріош із блискучою шкуринкою, облитою сонячною поливою, вгороджувала свій гострий шпиль у небесну блакить. А ввечері, коли я повертався з прогулянки й потерпав, що скоро розлучуся з мамою до ранку, дзвіниця на тлі і римерклого дня мала такий лагідний вигляд, що здавалося, це подушка з брунатного оксамиту, яку хтось поклав на бліде небо, наче воно подалось під її натиском, утворило вм'ятину, аби дати їй місце, й повипиналося зусебіч, а крики птахів, які кружляли над нею, ніби поглиблювали спокій, ще вище підносили її шпиль і породжували відчуття чогось незбагненного.

Навіть під час наших прогулянок ген за церквою, там, звідки її не було видно, нам увижалося, немовби довкілля прив'язане до дзвіниці, яка визирала між будинками і, мабуть, вражала людину ще сильніше, коли бовваніла сама, без церкви.

Звісно, є чимало інших дзвіниць, як поглянути — ще чудовніших і миліших для ока, і я зберіг у пам'яті піднесені над дахами мережки багатьох дзвіниць, які вигідно вирізнялись од убогої комбрейської. Ніколи не забуду двох таких прегарних споруд XVIII віку в одному цікавому нормандському містечку неподалік од Бальбека, — кам'яниць, з багатьох причин дорогих і пам'ятних мені. Й ось, коли дивитися на них з гарного садка, що уступами збігає до річки, то видно, як злітає вгору Готичний шпиль схованої за ними церкви, наче б докінчуючи, вивершуючи їхні фасади.

Але шпиль зовсім інший, такий доладний, такий зграбний, рожевий, блискучий, що зразу видно його непричетність до них, як не причетна пурпурова й пощерблена стрілка веретенистої, покритої блискучою емаллю раковини до двох покладених порад гарних каменюкголяків, між якими її було знайдено на морському дні. Навіть у Парижі, в одному з найнепоказніших кварталів, я знав вікно, звідки видно не на першому, не на другому й навіть не на третьому плані вулиць з безладно нагромадженими дахами ліловий дзвін, який прибирає рудуватого відтінку, іноді, — і це одна з найкращих світлин, які робить з нього повітря, — чорний, як сажа, насправді ж це не що інше, як баня церкви Святого Августина, що надає цьому паризькому куточку характеру деяких римських краєвидів Піранезі.

Але в жодну з цих гравюрок, хоч хай би з якою любов'ю я подумки відтворював їх, пам'ять моя була безсила вкласти давно мною втрачене, вкласти почуття, яке змушує дивитися на предмет не як на видовисько, а вірити в нього, наче в істоту, що не має собі рівних, — ось чому жодна з них не владна над цілою добою в моєму інтимному житті, як владні над ним спогади про різні подоби, що їх прибирала дзвіниця в Комбре залежно від того, з якої вулиці я її споглядав.

Бачили ми її о п'ятій годині, коли ходили по листи на пошту, на відстані кількох будинків од нас, ліворуч, раптово піднесеною самотньою вершиною над гребенем дахів; або ж якщо йшли в протилежний бік — довідатися про здоров'я пані Сазра, і, знаючи, що треба повернути в другу вулицю за дзвіницею, стежили очима за тим гребенем, який, піднявшись, спадав униз. Або, вирушаючи ще далі, на вокзал, ми помічали її в профіль, збоку, і вона показувала нам нові грані та площини, наче геометричне тіло, підглянуте в раніше небачений момент його обертання довкола своєї осі.