На Сваннову сторону - Сторінка 48

Побачивши його з моноклем, Одетта не могла стримати захвату. "Ну що ж, для чоловіка, по-моєму, це з біса шикарно, це безперечно! Тобі це так личить! У тебе вигляд правдивого джентльмена. Бракує тільки титулу", — додавала вона з ноткою жалю в голосі. Сванн любив Одетту саме такою, — так само в бретонці, якби він у неї закохався, йому подобався б її чепець, подобалося б те, що вона боїться привидів. Досі, як у більшості людей, чий художній смак розвивається незалежно від їхньої чуттєвости, у Сванна існувала якась дивна розбіжність між його мистецькими запитами і тим, як він їх удовольняв. Сванн насолоджувався найвитонченішими творами мистецтва у товаристві найвідсталіших жінок, так, скажімо, він приводив молодесеньку покоївку в ложу бенуара на декадентську п'єсу або на виставку імпресіоністів, сам, до речі, переконаний, що освічена світська дама зрозуміла б не більше, ніж покоївка, але у неї не вистачило б терпцю так мило промовчати. Навпаки, покохавши Одетту, Сванн спізнавав неабияку втіху в тім, щоб дивитися на все однаковими очима, виявляти з нею одностайність у всьому, тішитися всім, що подобалося їй, і йому не тільки наслідувати її звички, а й засвоювати її думки подобалося тим дужче, що нічого спорідненого у його власній душі ці звички та думки не мали, вони тільки нагадували йому про його любов, задля якої він ішов на жертву. Він кілька разів дивився "Сержа Паніна", він дізнавався, коли оркестром диригуватиме Олів'є Метра, бо йому давало втіху з'ясовувати, чим живе Одетта, поділяти її смаки. Чар її близькости давали Сваннові улюблені її твори чи куточки природи, і цей чар здавався йому таємничішим від чару, притаманного чомусь іще прекраснішому, але не пов'язаному з нею. До того ж занедбавши свої юнацькі захоплення й остудивши навіть їх, непомітно для себе, скептицизмом світської людини, він думав тепер (або принаймні так довго про це міркував, що вже почав це проповідувати), що в царині мистецтва беззастережних вартостей немає, що все тут залежить від доби, від класу, що все зводиться до моди, причому найвульґарніші люди не згірші від нібито найшляхетніших. Він вважав, що хвилювання Одетти через запрошення на вернісаж не смішніше, ніж утіха, якої раніше зазнавав він сам від сніданку у принца Валлійського, а її захват перед Монте-Карло чи Ріґі не дурніший, ніж його замилування Голландією, в якій Одетта не бачила нічого гарного, або Версалем, який здавався їй нудним. Тож він не їздив ні туди, ні туди, тішачись думкою, що ради Одетти він відчуває так само, як і вона, і любить те саме, що й вона.

Сванн любив товариство Вердюренів, як усе, що оточувало Одетту і було якоюсь мірою тільки засобом бачити її, розмовляти з нею. Всі розваги, обіди, музичні вечори, ігри, костюмовані вечері, виправи за місто, одвідини театру, навіть рідкісні "великі раути" для "зануд" мали для нього значення лише остільки, оскільки він міг там втішатися присутністю Одетти, розмовляти з Одеттою, тож Вердюрени робили Сваннові безцінний дар, запрошуючи його до себе, — у них, у їхньому гуртку він почувався краще, ніж деінде, і намагався переконати себе, що тут і справді добре і що він усе життя приходив би сюди собі на втіху. Ніколи не зважуючись признатися собі, — з побоювання засумніватися в щирості своїх слів, — що завше кохатиме Одетту, він принаймні намагався припустити, що не перестане одвідувати Вердюренів (таке апріорне припущення викликало менше принципових заперечень з боку його здорового глузду), він уявляв, що надалі зустрічатиметься щовечора з Одеттою; це, може, не те саме, що кохати її вічно, але наразі, допоки він кохав її, йому досить було вірити в те, що він не перестане зустрічатися з нею, — це було все, чого він прагнув. "Яка чарівна атмосфера! — казав він собі. — Власне, це ж бо і є справжнє життя! Наскільки вони всі інтелігентніші, наскільки у них усіх більше художнього смаку, ніж у представників великосвітського товариства! Як щиро ця пані Вердюрен, попри свою екзальтацію, іноді кумедну, кохається в малярстві, в музиці, який у неї фанатизм до мистецтва, як вона любить потішати митців! Людей світських вона уявляє собі хибно, але ж вищий світ уявляє собі художній світ іще хибніше. Може, щодо розумних розмов вимоги у мене не вельми високі, але в товаристві Коттара я почуваю себе дуже добре, хоча його каламбури ні в тин, ні в ворота. А цей художник, хоч який манірний, коли намагається епатувати, — одна з найсвітліших голів, які я тільки знаю. А головне, там почуваєш себе вільно, розкуто, нема ніякого примусу, ніяких церемоній. Так весело у них завжди в салоні! Бігме, за найрідшими винятками, я більше нікуди не стану ходити. Це буде мій осідок, мій отчий дім".

А що високі прикмети, які Сванн приписував Вердюренам, були єдино відблиском того блаженства, яке йому давала у них його любов до Одетти, то ці високі прикмети робилися для нього істотнішими, глибшими, серйознішими в міру того, як зростали його радощі від любови. Пані Вердюрен іноді ущедряла Сванна тим, що тільки й могло бути для нього щастям; якось на вечері, коли він з тривогою помітив, що Одетта розмовляє з одним із гостей більше, ніж з іншими, і, роздосадуваний, зволікав із запрошенням її їхати додому, пані Вердюрен внесла сумир і радість у його душу, спитавши мовби ненароком: "Одетто! Ви ж їдете з паном Сванном, га?"; а коли наближалося літо і він завчасу турбувався, чи не поїде Одетта кудись без нього, чи зможе він, як і раніше, бачитися з нею щодня, а пані Вердюрен запросила їх обох провести літо разом на літниську, то вдячність і особистий інтерес несамохіть проникли в його розсудок і змінили його думки, і він уже вирішив про себе, що пані Вердюрен — жінка шляхетна і щиросерда. Коли хтось із його давніх товаришів по Луврській школі забалакував з ним про витончених і видатних художників, він відповідав: "У сто крат вище ставлю я Вердюренів". І з емфазою, невластивою йому, розжовував свою думку: "Це люди щиросерді, а тільки щиросердість, сказати по щирості, і має в житті вагу, і тільки вона підносить людей. Бачиш, усі люди поділяються на щиросердих і нещиросердих, а я вже досяг того віку, коли треба уже вибирати остаточно, вирішити раз і назавше, кого ми хочемо любити, а кого зневажати, і триматися тих, кого ми полюбили і, щоб надолужити час, марно згаяний з іншими, не розлучатися з ними поки нашого віку. Так ось, — вів далі він з тим самим легким хвилюванням, яке ми спізнаємо, коли навіть не здаючи собі справи висловлюємо якесь твердження не тому, що воно істинне, а тому, що нам приємно висловлювати його, і в нас виникає враження, ніби це не ми, а хтось інший мовить за нас, — жереб кинуто, віднині я любитиму тільки щиросердих і житиму лише в атмосфері щиросердости. Ти питаєш мене, чи справді пані Вердюрен інтелігентна жінка. Можу запевнити тебе, що вона довела мені, яке у неї шляхетне серце, яка у неї висока душа, а тобі має бути зрозуміло, що це можливе при високому напрямі думок. Безперечно, мистецтво вона відчуває тонко. Але найдивовижніше в ній, мабуть, усе-таки не це: навіть у дрібному вона така чуйна до мене, така напрочуд люб'язна й ґречна, така проста в своїй духовній величі, що не можеш не прийти до думки: розуміння життя вона виявляє набагато глибше за всі ваші філософські трактати".

Сваннові годилося б, одначе, згадати, що серед давніх приятелів його родичів були люди такі самі прості, як і Вердюрени, що друзі його юности теж кохалися в мистецтві, що деякі його знайомі теж мали велике серце, але відтоді, як він став поклонятися простоті, мистецтву та щиросердю, він зовсім перестав бачитися з ними. Але всі ці люди не знали Одетти, а якби і знали, то ніколи б не стали знайомити з нею Сванна.

Отож у всьому Вердюреновому гуртку, звісно, не знайшлося б жодного "вірного", який любив би їх, — або думав, що любить, — так само, як Сванн. А проте, коли Вердюрен сказав, що Сванн йому не подобається, він висловив не тільки свої власні почуття до Сванна, але й угадав, як трактує Сванна пані Вердюрен. Безперечно, любов Сванна до Одетти відзначалася такою своєрідністю, що він утримувався щодня втаємничувати пані Вердюрен у всі подробиці їхньої романтичної пригоди; звичайно, та поміркованість, з якою він користувався гостинністю подружжя Вердюренів, часто не приходячи до них обідати, причому справжній мотив його відсутносте залишався їм невідомим, і вони були певні, що він зрадив їх задля "зануд"; звичайно, його блискуче становище у світі, про яке вони хай не зразу, а все ж дізналися, попри всі ужиті ним перестороги, — все це під'юджувало їх проти нього. Але причина такої нехоті лежала все-таки куди глибше. Річ у тім, що вони дуже скоро відчули в ньому заповітний, недоступний куточок, де він і далі вірив у те, що княгиня Саґанська ніякий не людський посміх і що жарти Коттара нітрохи не дотепні, і хоча він завше ставився до них однаково люб'язно і без ремства приймав їхні догмати, накинути йому свої догмати, цілком навернути його у свою віру вони були безсилі — їм ще не доводилося раніше стикатися з таким завзяттям. Вони вибачили б йому одвідини "зануд" (яких він, до речі, ставив у глибу душі куди нижче Вердюренів та всього їхнього гуртка), якби він одверто від них відцурався у присутності "вірних". Але Вердюрени скоро зрозуміли, що їм ніколи не пощастить вирвати у нього цього зречення. До чого ж несхожий на Сванна був новачок, якого Одетта попросила дозволу запросити до Вердюренів, хоча сама зустрічалася з ним усього кілька разів, і на якого Вердюрени уже покладали великі надії, — граф де Форшвіль! (На превеликий їхній подив, він виявився шуряком Саньєттові: старенький архіваріус тримався так скромно, аж "вірні" вважали, що він нижче за них становищем, вони ніяк не сподівалися, що він людина багата і навіть значного коліна.) Звичайно, Форшвіль був з голови до ніг "пшют" — на відміну від Сванна, і він, звісно, наперекір Сваннові, ніяким світом не поставив би "ядро" Вердюренів над усі інші гуртки. Але він був позбавлений вродженої делікатности, яка перешкоджала Сваннові прилучитися до надто недоречних наскоків пані Вердюрен на адресу знайомих їм осіб. Щодо претензійних і вульгарних тирад, виголошуваних іноді художником, і комівояжерських дотепів, які пускав доктор Коттар, то Сванн, який щиро любив їх обох, легко прощав їх, але йому не ставало духу, ані лицемірства плескати у долоні їм, тоді як розумовий рівень Форшвіля був такий, що випади художника дивували і захоплювали його, хоча значення їх до нього не доходило, і він млів перед дотепністю доктора.