На Західному фронті без змін - Сторінка 26

Поруч із фотокартками лежать листи. Я виймаю їх і пробую прочитати. Майже нічого не розумію, почерк нерозбірливий, до того ж я тільки трохи знаю французьку мову. Та кожне слово, яке я можу перекласти, стріляє в мене, б'є багнетом у груди...

Голова мені йде обертом. Але одне я все-таки розумію: я ніколи не насмілюся написати тим людям, як намірявся спершу. Це неможливо. Ще раз дивлюся на фотокартки: Видно, то люди небагаті. Я міг би надсилати їм гроші, не підписуючи переказів,— згодом, коли вже щось зароблятиму. Чіпляюся за цю думку, принаймні на ній можна бодай трохи спинитися, Цей мертвий чоловік з'єднаний з моїм власним життям, тож я мушу все зробити, все пообіцяти, щоб урятувати себе; не замислюючись, я урочисто обіцяю йому, що житиму тільки для нього та його родини; мокрими від сліз устами я запевняю його в цьому, а десь глибоко в душі жевріє надія, що цим я відкуплюсь і, може, ще виберуся звідси — дрібні хитрощі й сподівання на те, що там, мовляв, побачимо. Тож я розгортаю його солдатську книжку й повільно читаю: Жерар Дюваль, друкар.

Олівцем записую адресу на якомусь конверті, що його взяв у померлого, та потім мерщій засовую все це йому до кишені.

Я вбив друкаря Жерара Дюваля. Тепер я мушу стати друкарем, думаю я, зовсім розгубившись, стати друкарем, друкувати книжки...

Надвечір я трохи заспокоююсь. Мій страх був безпідставний. Його ім'я мене вже не бентежить. Напад жаху минув.

— Хлопче,— кажу я до мерця, але вже зовсім спокійно.— Сьогодні — ти, завтра — я. Але якщо я повернуся звідси, то боротимуся проти того, що зламало нас обох: у тебе забрано життя, а в мене? В мене теж забрано життя. Обіцяю тобі, хлопче. Це ніколи не повинно повторитися.

Сонце стоїть уже низько. Я геть отупів від утоми й голоду. Вчорашні події наче оповив туман, я вже не сподіваюсь вибратися звідси. Куняю, не помічаючи, що вже вечоріє, залягає присмерк. Тепер мені здається, що час спливає швидко. Ще година. Якби це було влітку, то ще три години. Ще одна година.

Нараз мене проймає дрож — а коли щось перешкодить? Я вже не думаю про вбитого, тепер він став мені зовсім байдужий. Зненацька в мені прокидається жадоба життя, і все, що я намірявся зробити, щезає перед нею. Але, щоб не накликати лиха, я машинально бубоню:

— Я все зроблю, все зроблю, що тобі обіцяв,— та я вже певен, що нічого не робитиму.

Раптом мені спадає на думку таке: коли я підповзатиму до наших окопів, по мені почнуть стріляти мої ж товариші: вони ж не знатимуть, що то я. Треба ще здаля чимдуж гукати, щоб вони мене впізнали. Я лежатиму перед окопами, аж поки вони відгукнуться.

Засяяла перша зірка. Поки що на передовій спокійно. Я полегшено віддихуюсь і від хвилювання кажу сам до себе:

— Тільки тепер ніяких дурниць, Паулю... Спокійно, спокійно, Паулю... Тоді ти врятований, Паулю.

Це добре діє, коли я називаю себе на ім'я. Здається, то говорить хтось інший, що має наді мною велику владу.

Уже зовсім споночіло. Моє хвилювання спадає, з обережності я чекаю, доки в небі засяють перші ракети. Тоді виповзаю із вирви. Про вбитого я вже забув. Ніч оповиває землю, а поле, що лежить переді мною, осяяне бляклим світлом ракет. Мої очі намацують невелику заглибину; тільки-но гасне ракета, я миттю перекочуюся туди, знову виглядаю, і знову перекочуюся, і плазом повзу далі.

Нарешті добуваюся до окопів. Аж тут при спалаху ракети я бачу, немов у дротяній огорожі щось ворушиться та враз завмирає, і я завмираю теж. Знову спалахує ракета, і знов я бачу те саме. То, напевне, хлопці з наших окопів. Але я стережусь і, тільки упізнавши наші каски, голосно гукаю.

Одразу ж чую у відповідь своє ім'я:

— Пауль... Пауль...

Я знов гукаю до них. То Кач і Альберт, узявши плащ-намет, вирушили мене шукати.

— Тебе поранено?

— Ні, ні.

Ми скочуємось у траншею. Я прошу щось попоїсти і вмить усе поглинаю. Мюллер дає мені цигарку. Я розповідаю в кількох словах, що зі мною сталося. У цьому немає нічого особливого, такі випадки трапляються часто. Різниця тільки в тому, що цього разу атака відбувалася вночі. А Кач, коли був у Росії, якось пролежав два дні по той бік російських окопів, перш ніж дістався до своїх.

Про вбитого друкаря я нічого не кажу.

Та вранці я вже не витримую. Мушу розповісти про нього Качеві й Альбертові. I обидва мене заспокоюють:

— Та не переймайся цим. Що ж ти мав робити? Саме для цього ти тут.

Я слухаю їх, мені так затишно, так добре біля них. Яку нісенітницю я плів там, у тій вирві!

— Поглянь-но туди,— показує Кач.

За бруствером стоять кілька снайперів. У руках вони тримають гвинтівки з оптичним прицілом, вони стежать за цим сектором передової. Час від часу ляскає постріл.

Чути й вигуки снайперів:

— Оце-то влучив!

— Ти бачив, як він підскочив?

Сержант Ельріх гордо обертається до нас і записує собі очко. У снайперському списку він посідає перше місце — сьогодні він має три зафіксованих прямих влучання.

— Що ти на це скажеш? — питає Кач.

Я киваю головою.

— Якщо сьогодні він і далі так стрілятиме, то ввечері матиме в петельці ще одну яскраву стрічечку,— запевняє Кроп.

— Або ж незабаром стане віце-фельдфебелем,— додає Кач.

Ми дивимось один на одного.

— Я не став би цього робити,— кажу я.

— А все-таки дуже добре, що саме тепер ти це бачиш,— зауважує Кач.

Сержант Ельріх знову підходить до бруствера. Дуло його гвинтівки шастає то туди, то сюди.

— Після цього те, що тебе мучить, не варте й мови,— посміхається Альберт.

Я вже й сам себе тепер не розумію.

— То все тому, що мені довелося так довго лежати біля нього,— кажу я.

Зрештою війна є війна.

Ельріхова гвинтівка ляскає коротко і сухо.

X

Нам дістався непоганий пост. Наше відділення з восьми чоловіків повинне охороняти село, яке військовим частинам довелося залишити, бо його надто сильно обстрілювали.

Найголовніше у нас завдання — стежити за продовольчим складом, який ще не весь вивезли. Ми маємо самі себе забезпечувати харчами з тих запасів. Це діло якраз для нас — для Кача, Альберта, Мюллера, Тьядена, Леєра, Детерінга. Усі тут, увесь наi гурт. Правда, Гайє вже помер. Але нам по-справжньому таланить, бо всі інші відділення мають набагато більше втрат, ніж ми.

За сховище ми обираємо собі бетонований льох, знадвору туди ведуть сходи. А вхід захищено спеціальним бетонованим муром,

Тепер ми розгортаємо бурхливу діяльність. Знову нам випала нагода відпочити не тільки тілом, а й душею. А таких нагод ми не пропускаємо, наше становище надто тяжке, щоб вдаватися до всяких там сентиментів. Це можливо тільки тоді, коли справи ще не зовсім кепські. А нам немає іншої ради, як бути практичними людьми. Настільки практичними, що іноді мені аж страшно стає, коли на мить сяйне якась думка з тих часів, довоєнних. Правда, такі думки затримуються у мене в голові ненадовго.

Нам доводиться сприймати своє становище якомога спокійніше. I ми не пропускаємо жодної можливості його полегшити, тож поруч із жахом війни, зовсім поруч, у нас живе бажання пустувати. Інакше ми не можемо і з запалом віддаємося пустощам. Ось і тепер ми завзято намагаємося створити собі ідилію — ідилію, звісно, в розумінні того, як нажертись і виспатися.

Насамперед застелюємо підлогу матрацами, що ми їх понатягали сюди з різних будинків. Солдатський зад теж не від того, щоб посидіти на м'якенькому. Тільки посередині сховища ми зоставили вільне місце. Потім забезпечуємо себе ковдрами й перинами, розкішними м'якими речами. У селі цього добра повно. Ми з Альбертом знаходимо велике розбірне ліжко з червоного дерева, до нього балдахін із блакитного шовку і мереживне покривало. Із нас піт лив дзюрком, поки ми дотягли те ліжко сюди, але ж не можна відмовити собі в такій розкоші, а надто коли її за кілька днів напевне розтрощить якийсь снаряд.

Ми з Качем вирушаємо у невеличку розвідку по будинках. Невдовзі вже маємо десяток яєць і два фунти досить свіжого масла. Раптом у кімнаті, де ми стоїмо, щось гупає і, пробивши стіну, повз нас, на відстані якогось метра, пролітає чавунна грубка й зникає за протилежною стіною. Зостаються лише дві дірки в Стінах. Грубка потрапила сюди з іншого будинку, в який влучив снаряд.

— Нам пощастило,— шкірить зуби Кач, і ми шукаємо далі.

Нараз ми наставляємо вуха й мерщій вибігаємо. Та ось ми спиняємось, мов зачаровані: у невеличкому хлівці кувікають двоє живих поросят. Ми протираємо собі очі й знов обережно зазираємо туди: там справді поросята. Хапаємо їх — і сумніву немає, це дві молоденькі свинки.

Оце-то буде печеня! За якихось п'ятдесят кроків од нашого сховища стоїть будиночок, де квартирували офіцери. На кухні — здоровенна плита з двома конфорками, тут-таки ми знаходимо сковороди, каструлі й казани. Все тут є, навіть купа дрібно наколених дров у повітці,— просто якийсь казковий будинок.

Двох хлопців ми ще з самого ранку послали в поле шукати картоплю, моркву й молодий горох. Ми запишалися і вже чхаємо на консерви з продовольчого складу, нам хочеться чогось свіженького. У комірчині лежать уже дві головки цвітної капусти.

Поросята заколоті. Їх упорав Кач. До печені ми хочемо насмажити картопляників, але ніде не можемо знайти тертушки. Та незабаром і з цим ми впоралися. У денцях консервних бляшанок ми попробивали цвяхом багато дірочок і от маємо тертушки. Троє хлопців натягають грубі рукавиці, щоб не подряпати собі пальців, як тертимуть картоплю, ще двоє її оббирають, і справа посувається швидко.

Кач чаклує над поросятами, над морквою, горохом і цвітною капустою. До капусти він навіть зробив білу підливу. Я смажу картопляники, відразу по чотири штуки. За десять хвилин я вже примудрився так струшувати сковороду, що підсмажені з одного боку картопляники високо підстрибують, перевертаються в повітрі й падають назад іншим боком. Поросят ми смажимо цілими. Всі стоять круг них, немов біля вівтаря.

Тим часом до нас приходять гості — двоє радистів, ми щиро запрошуємо їх попоїсти з нами. Вони сидять у покої, де стоїть піаніно. Один грає, другий співає "На Везері". Співає зворушливо, тільки відчувається сильний саксонський акцент. Проте ми розчулено слухаємо, готуючи біля плити всі ті чудові страви.

Врешті ми помічаємо, що обстріл подужчав. З ворожих аеростатів завважили дим з нашого комина, і нас засипають снарядами.