На Західному фронті без змін - Сторінка 3

Та хіба ми молоді? Хіба ми — молодь? То було колись. Тепер ми старі люди.

II

Дивно навіть згадувати, що у мене вдома, в шухляді письмового столу, лежить початок драми "Саул" та цілий стос віршів. Я витратив на них не один вечір, тоді ми майже всі щось таке писали, але тепер це видається мені настільки неймовірним, що я й уявити по-справжньому не годен.

Відколи ми тут, наше колишнє життя наче відрізане, хоч ми не доклали тут рук. Часом ми намагаємось охопити поглядом минуле і знайти пояснення, та дарма. Надто незрозуміло це нам, двадцятирічним,— Кропові, Мюллерові, Леєрові, мені,— нам, залізній молоді, як називає нас Канторек. Люди, старші за нас, тісно зв'язані з минулим, вони мають грунт під ногами, мають жінок, дітей, фах, свої зацікавлення; ці зв'язки такі міцні, що війна не може їх розірвати. А ми, двадцятирічні, маємо тільки батька й матір, а дехто ще дівчину. Це не так багато, бо в нашому віці вплив батьків — найслабший, а дівчата ще не панують над нами. Крім цього, було ще, може, трохи мрій, трохи захоплень та була школа,— оцим і заповнювалося наше життя. А врешті нічого не зосталося.

Канторек сказав би, що ми стоїмо саме на порозі життя. Так воно начебто і є. Ми ще не встигли пустити коріння. Війна вирвала нас із грунту. Для інших, старших, війна — це тільки якийсь часовий відтинок, вони можуть подумки його проминути. А нас війна вихопила із звичайного життя, і ми не знаємо, чим це скінчиться. Тим часом ми збагнули тільки, що якось дивно й болюче зашкарубли, зате тепер ми вже не часто сумуємо.

Якщо Мюллерові кортить дістати від Кеммеріха чоботи, це зовсім не означає, що він не так сильно співчуває, як той, хто з горя навіть і подумати про це не зміг би. Для нього це просто різні речі. Якби ті чоботи були ще хоч трохи потрібні Кеммеріхові, Мюллер волів би краще бігати босоніж по колючому дротові, ніж думати про те, як тими чобітьми заволодіти. Але Кеммеріхові вони тепер ні до чого, а для Мюллера — це просто знахідка. Кеммеріх помре, а чоботи однаково комусь дістануться. Тож чом не Мюллерові, адже він має більше права на них, ніж якийсь санітар! А коли Кеммеріх помре, буде запізно. Тому Мюллер уже тепер пильнує.

Інакше міркувати ми вже не можемо, всі інші міркування були б неприродні. Ми зважаємо лише на факти, для нас вони важать найбільше. А добрі чоботи трапляються рідко.

Колись ми уявляли собі все це інакше. Йдучи до окружного призового управління всім класом, ми, двадцятеро хлопців, перше ніж ступити на казармене подвір'я, подалися всі до перукарні голитися, дехто навіть уперше в житті. Ми не мали ніяких певних планів на майбутнє, думки про кар'єру і професію тільки в небагатьох були практично вже визначені на все життя; зате нас переповнювали невиразні ідеї, що надавали життю і навіть війні в наших очах ідеалізованого, майже романтичного сяйва.

Протягом десяти тижнів ми проходили військове навчання, і за цей час нас перевиховали дужче, ніж за десять років у школі. Нас переконували, що натертий до блиску гудзик важливіший, ніж чотири томи творів Шопенгауера. Попервах здивовані, далі пригнічені й урешті збайдужілі, ми зрозуміли, що тут вирішальне значення має не душа, а щітка до взуття, не думка, а дисципліна, не воля, а муштра. Ми стали солдатами добровільно, пойняті ентузіазмом; але тут робили все, щоб вибити з нас це почуття. Через три тижні нам уже не здавалося незбагненним, що листоноша у військовій формі має над нами більше влади, ніж колись мали наші батьки, наші вихователі і взагалі представники культури від Платона до Гете, всі разом узяті. Молодими зіркими очима ми бачили, що класичне поняття батьківщини, яке прищеплювали нам учителі, реалізувалося насамперед у таке знищення особистості, якого ніхто й ніколи не вимагав від найпослідущого прислужника. Козиряти, стояти струнко, марширувати, брати на караул, повертатися праворуч, ліворуч, клацати підборами, витримувати брудну лайку й тисячі причіпок,— ми уявляли собі наш обов'язок зовсім інакше й гадали, що нас готують до героїчних вчинків, як циркових коней до виступу на арені. Та дарма, ми швидко призвичаїлися. I навіть зрозуміли: дещо з цього було справді конче потрібне, але решта тільки заважала. Солдат має на це добрий нюх.

Наш клас розподілили по троє, по четверо в різні відділення разом із фрісландськими рибалками, селянами, робітниками і ремісниками, з ними ми швидко заприязнилися. Кроп, Мюллер, Кеммеріх і я попали в дев'яте відділення, що ним командував унтер-офіцер Гіммельштос.

У наших казармах він мав славу жорстокого шкуродера і пишався тим. Невеличкий, присадкуватий чоловічок, з рудими, підкрученими догори вусами, колишній листоноша, він прослужив в армії вже дванадцять років. До Кропа, Тьядена, Вестгуза та до мене він чіплявся найдужче, бо відчував наш мовчазний опір.

Якось уранці мені довелося чотирнадцять разів застилати йому ліжко. А він щоразу знаходив, до чого присікатись, і скидав постіль додолу. Після двадцятигодинної роботи — звісно, з перервами,— я надраїв пару старезних, задубілих чобіт так, що вони стали м'які як масло, і Гіммельштос навіть не спромігся ще до чогось присікатися. За його наказом я вичистив зубною щіткою підлогу в нашій казармі. А щіткою для рук і совком ми — Кроп і я — повинні були прибрати казармене подвір'я від снігу і, певне, робили б це, поки не замерзли, та на подвір'я випадково вийшов лейтенант, він відіслав нас до казарми й добряче вишпетив Гіммельштоса.

Та наслідок був поганий: Гіммельштос іще дужче оскаженів. Чотири тижні підряд я стояв на варті, а в будень увесь той час був днювальним. У повному спорядженні і з гвинтівкою я мусив бігати мокрим, щойно зораним полем під команду: "Встати, бігом марш, марш!" або: "Лягти!", аж поки перетворився на грудку грязюки і впав, украй знесилений; та через чотири години я показав Гіммельштосові моє бездоганно вичищене обмундирування, хоч і постирав собі до крові руки. Ми з Кропом, Вестгузом і Тьяденом чверть години розучували на лютому морозі стійку: "Струнко!" без рукавичок, стискаючи голими пальцями крижані цівки гвинтівок, а Гіммельштос кружляв навколо, придивляючись, може, хто з нас поворухнеться, тоді він звинуватив би нас у порушенні дисципліни. Вночі, о другій годині, я мусив вісім разів бігати у нічній сорочці з горішнього поверху казарми на подвір'я за те, що мої спідні звисали на кілька сантиметрів з краю табуретки, на якій я складав свою одежу. Поруч зі мною, наступаючи мені на пальці, біг черговий унтер-офіцер, Гіммельштос. На навчаннях багнетним боєм мені завжди доводилося битись із Гіммельштосом, причому в мене була важка залізна палиця, а в нього легенька дерев'яна гвинтівка, і нею він за іграшки розмальовував мені синцями руки; правда, якось я так розізлився, що нетямлячись кинувся на нього і чимдуж стусонув його в черево, аж він заточився і впав. Коли Гіммельштос пішов скаржитись, командир роти висміяв його і сказав, хай не ловить гав; він знав Гіммельштоса і, здавалося, радів, що той пошився в дурні. Я мусив навчитися миттю вилазити на шафу; згодом натренувався і присідати, наче спортсмен; ми тремтіли від самого Гіммельштосового голосу, але поставити нас на коліна цей скажений поштовий огир не зміг.

Якось у неділю ми з Кропом ішли подвір'ям, несучи на жердині параші. Назустріч нам трапився Гіммельштос, до блиску вичепурений, він, видно, збирався кудись піти. Спинившись перед нами, він спитав, як нам подобається така робота; ми вдали, ніби за щось перечепились, і вилили йому на ноги парашу. Він аж сказився, проте і нам увірвався терпець,

— Я вас за грати запакую! — репетував він.

Кроп не витримав.

— Та спершу буде розслідування, і тоді ми не мовчатимемо, — запевнив він.

— Як ви розмовляєте з унтер-офіцером! — загорлав Гіммельштос. — Чи ви здуріли? Хто вас питатиме! I що ви можете зробити?

— Усе про пана унтер-офіцера розповісти! — сказав Кроп і виструнчився.

Гіммельштос збагнув, до чого йдеться, і мовчки подався геть. Та перш ніж зникнути, загорлав:

— Я вам це пригадаю!

Але його влада була вже не та. Він спробував був іще раз поганяти нас на полі, вигукуючи: "Лягти!", "Встати, бігом марш!" Ми слухняно все робили, бо наказ є наказ, його треба виконувати. Проте рухалися так повільно, що Гіммельштос впадав у розпач. Не кваплячись, ми ставали на коліна, потім спиралися на руки і так далі, а він, нетямлячись із люті, вже давав нову команду. Ми ще не спітніли, а він уже захрип.

Тоді він дав нам спокій. Правда, він і далі називав нас чортовим кодлом. Але в тих словах вчувалася пошана.

Серед унтер-офіцерів були й порядні люди, що поводилися куди розумніше, такі складали навіть більшість. Але всі вони передовсім прагнули якнайдовше зостатися на своєму тепленькому тиловому посту, а цього домагався тільки той, хто не жалів новобранців.

Тож ми скуштували, певне, всіх можливих видів казарменої муштри і не раз аж ревли з люті. Дехто з нас через ту муштру захворів, а Вольф навіть помер від запалення легенів. Та ми самі мали б себе за нікчем, якби підкорилися. Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними — і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми попали на передову без цієї муштри, багато нас напевне збожеволіло б. А тепер ми були підготовлені до того, що нас чекало.

Ми не зломилися, ми пристосувались. У цьому нам зарадили наші двадцять років, хоч саме через них дещо давалося нам надто важко. Але найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне і дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна,— в товариськість!

Я сиджу на ліжку в Кеммеріха. Він ще дужче змарнів. Навкруг нас — страшенна метушня. Прибув санітарний поїзд, і тепер у палатах відбирають поранених, яких можна транспортувати далі. Повз Кеммеріхове ліжко лікар проходить, навіть не глянувши в наш бік.

— Іншим разом, Франце,— кажу я.

Він підводиться на подушках, спираючись на лікті.

— Мені ампутували ногу.

Отже, він усе-таки дізнався. Я киваю головою і кажу:

— Хай тебе тішить, що ти тільки цим відбувся.

Він мовчить.

Я проваджу далі:

— Тебе ж могло поранити в обидві ноги, Франце. А Вегелер втратив праву руку, це куди гірше.