На Західному фронті без змін - Сторінка 9

- Еріх Марія Ремарк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Біля нас скупчується невеличкий гурт солдатів, із вирв та могил висовуються голови.

Ми приносимо ноші.

Кач хитає головою:

— Такі молоді хлопці...— I повторює: — Такі молоді, безневинні хлопці...

Наші втрати менші, ніж можна було чекати: п'ятьох убито, вісьмох поранено. То був лише недовгий вогневий наліт. Двоє вбитих лежать в одній із розкиданих могил, нам зостається тільки їх засипати.

Ми рушаємо далі. Мовчки йдемо вервечкою, один за одним. Поранених відправляють до санітарного пункту. Ранок похмурий, санітари бігають із номерками й картками, поранені жалібно стогнуть. Починається дощ.

За якусь годину ми дістаємося до наших машин і вилазимо на них. Тепер тут більше місця, ніж спершу,

Дощ ряснішає. Ми розгортаємо плащ-намети й накидаємо собі на голови. Дощ періщить по них, з боків дзюрком стікає вода. Машини шубовстають через вибої, і ми гойдаємось у напівсні то вперед, то назад.

Спереду на нашій машині стоять два солдати, тримаючи довгі роздвоєні палиці. Вони стежать за телефонними дротами, ті висять поперек дороги так низько, що можуть повідтинати нам голови. Обидва солдати вчасно підхоплюють своїми палицями дріт і підіймають його у нас над головами, Чути їхні вигуки: "Увага — дріт!", і ми, напівсонні, присідаємо, а тоді знову випростуємось.

Одноманітно хитаються машини, одноманітно лунають вигуки, одноманітно падає дощ. Він падає нам на голови і на голови вбитих, на тіло малого новобранця з раною, завеликою для його стегна, дощ падає на Кеммеріхову могилу, падає на наші серця.

Десь вибухає снаряд. Ми здригаємось, очі напружені, руки готові вмить перекинути тіло через борт машини у рівчак край дороги.

Та більше не стріляють... Тільки чути одноманітні вигуки: "Увага — дріт!.." Ми присідаємо... Знов у напівсні.

V

Марудна справа — вбивати воші по одній, коли в тебе їх сотні. Ці капосні створіння твердуваті, і душити їх нігтем врешті набридає. Тож Тьяден узяв кришечку від бляшанки з ваксою і приладнав її дротиною над вогником свічки. Тільки-но кинеш вошу на цю малесеньку сковорідку, як чується — лусь! — і по всьому.

Ми сидимо кружка, голі по пояс — у нас тепло,— сорочки на колінах, руки працюють. Гайє має якийсь особливий вид вошей: на головах у них — червоний хрест. Він запевняє, що привіз їх із собою ще з госпіталю в Туру, а там дістав їх особисто від майора медслужби. Жиром від вошей, що потроху збирається в бляшаній кришечці, Гайє збирається шмарувати собі чоботи і півгодини регоче із своєї вигадки.

Але сьогодні його жарти не мають успіху, ми надто заклопотані іншим.

Чутка підтвердилася. Прибув Гіммельштос. Він з'явився вчора, ми вже чули його голос, такий нам знайомий! Кажуть, нібито він там у себе надто заповзявся на молоденьких новобранців. I не знав, що серед них — син начальника окружної управи. На цьому Гіммельштос і скрутив собі в'язи.

Тут його багато що здивує. Тьяден уже кілька годин обговорює з нами всі можливі варіанти того, як він відповідатиме Гіммельштосові. Гайє задумливо поглядає на свої лаписька й підморгує мені. Той вечір, коли він відлупцював Гіммельштоса, став вершиною його життя; він розповідав мені, що вже кілька разів бачив усе це вві сні.

Кроп і Мюллер розмовляють. Кроп — єдиний, хто роздобув собі казанок сочевиці, десь на кухні в саперів. Мюллер жадібно зиркає на казанок, та врешті опановує себе й питає:

— Альберте, що б ти зробив, якби оце раптом настав мир?

— Миру не буде! — відрубує Альберт.

— А якби,— напосідає Мюллер,— що б ти тоді зробив?

— Чкурнув би звідси,— бурчить Кроп.

— Та звісно. А потім?

— Напився б.

— Та не верзи дурниць, я серйозно...

— Я теж,— каже Альберт.— А що можна ще зробити?

Розмова зацікавлює Кача. Він вимагає від Кропа пайку сочевиці, одержує її, довго щось обмірковує, а тоді каже:

— Напитися можна було б, та краще — мерщій на найближчу станцію — і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..

Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку і з гордістю всім показує:

— Моя стара!

Тоді ховає картку й люто вигукує:

— Проклятуща, паскудна війна!..

— Тобі добре говорити,— кажу я,— у тебе є і син, і жінка.

— Еге,— погоджується він,— і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.

Ми сміємося:

— За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.

Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.

— Гайє, а що ти зробив би, якби тепер настав мир? — питає Мюллер.

— Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок,— кажу я.— Чого це ти раптом?

— А чого корова на даху ожеребилася?—відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгауза.

Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.

— Кажеш, коли вже не буде війни?

— Еге, ти тямущий хлопець.

— I тоді знову будуть жінки? — облизується Гайє.

— Авжеж, будуть.

— От сто чортів! — каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає.— Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти — й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.

Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:

— А потім?

Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:

— Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.

— Чи ти, Гайє, здурів? — дивуюсь я.

Він спокійно відповідає теж запитанням:

— А ти коли-небудь різав торф? Ану спробуй.

По тих словах він витягає з-за халяви ложку й стромляє її в Альбертів казанок.

— Гірше, ніж, сидіти в окопах у Шампані, нічого немає,— заперечую я.

Гайє їсть і посміхається.

— Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.

— А все-таки, Гайє, вдома краще.

— Та не дуже, не дуже,— каже він і замислюється з розтуленим ротом.

З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню і брудну батрацьку одежу.

— А в армії у мирний час ніякого тобі клопоту,— просторікує він.— Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; в тебе є ліжко і щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти — унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу, а ввечері ти сам собі пан і йдеш до пивнички.

Гайє надзвичайно пишається своєю ідеєю, він просто залюблений в неї.

— А як відслужиш дванадцять років, дістанеш пенсію і підеш у сільські жандарми. Тоді можеш цілісінький день гуляти.

Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.

— Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там — чарка коньяку, а там — півлітри горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.

— Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє,— втручається Кач.

Гайє вражено дивиться на нього і замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці із шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.

Гайє не може швидко впоратись із своєю багатою уявою і дратується:

— I чого ви завжди якісь дурні питання вигадуєте?

Він натягує через голову сорочку і застібає мундир.

— Тьяден, а що зробив би ти? — питає Кроп.

Тьяден думає тільки про одне:

— Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.

Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку і щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:

— Бувши тобою, я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки у нього в череві вода закипить.

— А ти, Детерінг? — допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.

Детерінг небалакучий, але на це питання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:

— Я саме встиг би на жнива. Тоді підводиться і йде собі.

Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.

I тут з'являється Гіммельдітос. Іде просто до нашого гурту. В Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.

Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.

Він стоїть перед нами й чекає. Всі мовчать, тоді він вигукує:

— Ну, як воно?

Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт — це не казарми. Він робить ще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою:

— А, ви теж тут?

Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:

— Напевне, трохи довше тут, ніж ви.

Руді вуса вже тіпаються.

— Ви, здається, мене не впізнаєте?

Тепер Тьяден розплющує очі:

— Чого там!

Гіммельштос обертається до нього.

— Це, здається, Тьяден, еге?

Той підводить голову.

— А знаєш, хто ти?

Ці слова приголомшують Гіммельштоса.

— Відколи це ми на "ти"? Ми разом свиней не пасли.

Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно, певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.

Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:

— Та ні, свиней ти сам пас.

Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:

— Хочеш знати, хто ти такий? Пес ти паршивий, ось хто! Давно я хотів тобі це сказати.

В його блискучих свинячих очицях світиться задоволення: нарешті він здійснив те, про що мріяв кілька місяців — швиргонув Гіммельштосові в лице "паршивого пса".

Але і Гіммельштос уже не стримується:

— Ти чого, котолупе нещасний, смердючий виродку? Ану, стати струнко, коли начальство говорить.

Тьяден велично киває йому:

— Можете йти, Гіммельштос, кроком руш!

Гіммельштос шаленіє. В його особі ображено стройовий статут. Самого кайзера не можна було б тяжче образити.