Начхати нам на огіркового короля! - Сторінка 6

- Крістіне Нестлінгер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Самі поміркуйте: у 2-А сидять Дворак і Майсль, у 2-Б — Бірнінґер і Дайке, а в 1-В — Андрош, Новотний і Шпіль. Усі вони разом зі мною дражнили Гаслінґера незгірш од мене. Андрош поводився навіть безжальніше. Адже він найзадерику-ватіший. А Новотний зі Шпілем завжди першими до нього чіплялися! Але їм, бач, нічогісінько! Жодного їхнього вчителя не переведено! Лишень мого! Лишень мене директор нагородив Гаслінґером!

Мартіна — тільки одна вона з домашніх знала все про мою приключку — сказала, щоб я себе не мучив, бо в усьому винен я сам. Навіщо його було чіпати, адже мені він жодної шкоди не зробив. Коли хтось худий та сірий і має жовті зуби, провадила вона далі, то це ще не привід, щоб його дражнити. А оскільки це й інші робили, то, вважала вона, у мене взагалі не було жодного приводу, а все це — безглузда витівка.

Та їй легко так казати! Ліпше сказала б це мені три роки тому, коли ми Гаслінґера почали дражнити. Але тоді вона тільки посміхалась, коли я їй про це розповідав. А тепер її нотації — на вітер! Відколи Сірий Кардинал Гаслінґер став моїм класним керівником, я в нього не те що торбинку з водою — вишневу кісточку не кинув.

Розділ сьомий,

АБО №7 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ

Я дізнаюсь, що огірчище-королище не дотримується компромісної угоди. Моя сестра та її залицяльник промокли до рубця, але не для цього я вхопив поливального шланга. У зразкових учениць у житті також бувають проблеми. Прокльони допомагають, але ненадовго.

Чудовий, безгаслінґеровий шкільний день швидко добіг свого кінця. Я вирішив зачекати на Мартіну біля шкільної брами, але запримітив Алекса Берґера, що стовбичив тут-таки. Я нітрохи не сумнівався, що він очікує на Мартіну, тож подався додому сам-один.

Хвіртка до нашго саду виявилася замкнена. Я переліз через паркан. Вхідні двері також виявилися замкнені. У дім я вліз через відчинене кухонне вікно. Взагалі-то в мене є ціла в'язка ключів — від хвіртки, вхідних дверей, підвалу, гаража та горища. Мені її подарував тато на моє дванадцятиліття. Всі ключі тримає на собі незвичайний брелок — червона гоночна машинка, яка ще й світить, ніби кишеньковий ліхтарик, і подає сигнали. Та ось уже кілька днів я не міг знайти своїх ключів. Вони мов крізь землю провалились. А запитувати маму, чи не бачила вона їх, коли прибирала, я не хотів. Мама відразу подумала б, що я їх загубив і вони вже потрапили до рук якогось злодія. Вона позбулася б сну й вимагала б від тата, щоб поставив скрізь нові замки: мама страх як боїться квартирних злодіїв.

Отже, я заліз до будинку через кухонне вікно. На столі лежали дві записки. З першої я дізнався, що мама затримається в перукарні, вона пофарбує волосся для довготривалої завивки, і що нам слід підігріти на обід тушковану квашену капусту.

Друга, дідусева, сповіщала: "Пішов по Ніка. Потім погуляємо в міському парку! Вітаю! Дід!"

Дідусь завжди забирає Ніка зі школи. Інакше Нік довгенько не йшов би додому. Він залюбки завертає до Губерта, нашого столяра.

Раптом мені спало на думку, що я зовсім сам удома. Та ні — не сам, ще є тут Кумі-Орі. Я підійшов до татової кімнати й зазирнув у замкову щілину. Та не побачив і не почув нічого. Я відчинив двері й подивився навкруги. Заглядав усюди, навіть у шафу, під ліжко і в кошик для паперу — Кумі-Орі ніде не було.

Я зразу ж здогадався, що огірчище-королище не зважає на умови угоди між татом та мамою і залюбки вештається всюди, коли тата нема вдома.

Я обнишпорив увесь будинок: нема Кумі-Орі! У мене зажеврівла надія, що куміорці схопили свого короля й повісили. Через кухонне вікно я виліз у сад. Роздивлявся кругом. У саду огіркового короля —ані сліду.

Біля садової хвіртки стояли Мартіна й Алекс. Мені здалося, що між ними чорна кішка пробігла. Це мене неабияк здивувало. Зазвичай вони трималися за руки й Алекс, як баранчик, дивився крізь круглі скельця своїх окулярів на Мартіну, а Мартіна, як вівця, дивилася крізь кучері, що звисали над лобом, на Алекса, і стиха перемовлялися. Тепер же вони видавалися не вівцями, а тиграми.

До мене долинув Алексів голос:

— Якщо ти їм дозволяєш поводитися з тобою, наче з дитиною, то ти й заслуговуєш, щоб вони поводилися з тобою, наче з дитиною! —І далі: — Не давай забороняти собі найбезневинніші речі!

Мартіна відповіла:

— Легко тобі говорити, бо твій батько сказав вам "прощавайте". З мамою я також упоралася б! — І далі: — Тоді бери Анні Вестерман, бовдуре! їй напевне дозволять!

Звичайно, вони ще багато чого одне одному наговорили, але я добре зрозумів тільки це. Лізти до будинку знову через кухонне вікно мені було ліньки. Я хотів узяти ключі в Мартіни. Ступивши крок до хвіртки, я раптом побачив, що під кущем бузку щось виблискує червоним світлом. Я здогадався: то виблискували коштовні камені в короні огірчища.

Кумі-Орі навпочіпки сидів під кущем бузку й підслуховував розмову Мартіни з Алексом. Він так захопився, що мене й не помітив.

"Ну постривай же, підлий гарбузище!" — сказав я собі подумки. Спочатку мені хотілося пошпурити каменем у його довбешку. Але я не був певен, чи витримає його огірковий черепок. Не вистачало мені тільки короля-покійника під кущем бузку.

Біля своїх ніг, у траві, я помітив поливальний шланг. Підняв його й підкрався до Кумі-Орі. А тоді раз — і відкрутив краника. Спочатку я збив струменем корону з королівської голови, а потім заходився поливати його самого. Чи то струмінь був такий потужний, чи то Кумі-Орі був такий слабкий! У всякому разі, струмінь прибив його до паркану. Він наче прилип до паркану й репетував:

— Пане Гоґбльмон, пане Гоґельмон, рятуй! Ваш хлапчик убивай! Мені стало смішно, і я подумав: "Волай, хоч лусни, до свого пана

Гоґельмана. Він сидить собі в своїй автострахконторі й рахує!"

Я ще більше відкрутив краника. Саме тоді хвіртка рвучко відчинилась і Мартіна, злюща-презлюща, налетіла на мене:

— Чи ти здурів, придурку малий?

Вона була вся мокра. її волосся прилипло до обличчя, а плаття промокло до рубця. Алекс вистромив голову з хвіртки. Він теж був мокрий як хлющ. Вода капала з його патлів. Його довгий сірий светр виглядав зовсім чорним, так він просяк водою. Алекс загорлав:

-Твій брат — ідіот до пари тобі, дурна гуско!

І пішов геть.

— Вибач,— сказав я Мартіні, поливаючи й далі огіркового короля,-якщо вас оббризкав трошки, але я маю дати урок його огірковій величності й поквитатися з ним за все.

Мартіна вгледіла Кумі-Орі, прилиплого до паркану. Вона порадила припинити урок, а то чого доброго відправлю короля на той світ. Я закрутив краника, хоч і не залюбки. Огірчище гепнувся на землю й струсив із себе воду, ніби пес після купання. Потім кинувся навтьоки.

Мартіна побігла до бузку. Вона схопила корону й пошпурила її вслід утікачеві королю. Я закричав:

— Лови свою нікчемну корону! Ти ж без неї — риба без води! Мартіна замекала вслід йому й показала довгого носа. Кумі-Орі на бігу підхопив корону, насунув на голову й щез за

рогом будинку.

— От була втіха! — радісно вигукнув я до Мартіни. Але Мартіна й досі шпорталась біля бузкового куща.

— Вольфі, поглянь,— гукнула вона.

Я подивився. Під кущем щось червоніло,— звісно, червона гоночна машинка, брелок від моїх ключів. А поряд лежала й сама в'язка.

— Ти загубив їх тут? — запитала Мартіна. Я похитав головою й сказав:

— Я не ховаюсь під кущами бузку, щоб підслуховувати. Тому й ключів під кущами не гублю!

Ми переглянулися. Мартіна промурмотіла:

— Ліпше б тато замість огірчища завів десяток отруйних змій.

Я заховав ключі до кишені й сказав, що цілком згоден із сестрою.

Згодом, коли Мартіна перевдяглася, ми розігріли тушковану квашену капусту. Загалом то була їжа добряча, але Мартіна надумала приправити її по-індонезійському. Вона була переконана, що капуста стане дуже смачна — пальчики оближеш. Вона дістала з мисника, де мама зберігала приправи, всілякі корінці та порошки і докинула їх у капусту. Капуста від цього не стала смачніша. Вона стала якась... кумедна. Я навіть не можу описати яка.

Наприклад, смажена свинина — смачна, вареники з абрикосами —смачні. І картопляні млинці. А сочевичний суп — несмачний. Шпинат, кендюх — теж несмачні. І про цю тушковану капусту було важко сказати, смачна вона тепер чи не смачна. Смаку чогось їстівного вона не мала взагалі. Попри це я їв, бо хотів, щоб Мартіна зраділа.

Сестра до їжі не торкнулась, і не через те, що їжа була несмачна. Мартіна почувала себе нещасною. Вона призналася, що в них із Алексом усе скінчено. Після того, як він заявив, що вона йому більше не цікава: то в неї ввечері ні хвилини вільної, то навіть у суботу вона не може вийти, щоб разом погуляти. Йому потрібна дівчина для пікніків та літніх нічних карнавалів. До того ж він із другом і наметом планує влітку вирушити до Югославії, а Мартіна ніяк не вирішить, їхати чи ні. Якщо ні, то він візьме з собою Анні Вестерман.

Мартіна схлипувала, розповідаючи це мені. Я був вражений: мені завжди здавалося, що в Мартіни все в ажурі. Адже в класі вона найкраща учениця. Я й гадки не мав, що в неї також є проблеми.

Мартіна пообіцяла підтягнути мене з математики й щось придумати щодо Гаслінґерової ворожості до мене. Я б з радістю щось придумав і для Мартіни чи пообіцяв би їй щось приємне. Принаймні втішив би її. Але я не знав, як треба втішати. Знав лише, як утішають Ніка. Дають йому щось солоденьке або кажуть: "Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику..."

А що я нічого втішного не придумав, то почав лаятись.

— Йолоп,— вигукнув я,— баран дурнуватий!

— Ти на мене? — схлипнула Мартіна.

— Ні ж бо,— заспокоїв її.— На Алекса Бергера, того бовдура, і на всіх інших бовдурів-недоумків!

— Отак, отак! — вигукнула Мартіна,-1 на огірчище, паразита триклятого!

— Мерзотника! — вигукнув я.

— Одноклітинного! — вигукнула Мартіна.

Ми дедалі більше розпалювались. Викричали всі лайливі слова, що знали. Ми вигадували й нові. Може, правда, не зовсім розумні, зате круті. Адже це для нас дещо важило.

Нам полегшало. Уже й на смішки тягло. Ми склали безліч планів: віднесемо огірчище назад до підвалу або здамо його поліції і скажемо: "З найкращими вітаннями від нашого тата!". І скажемо, що ця річ — знайдена.

Ми також вирішили, що перетворимо Алексове життя на пекло й доведемо його до самогубства.