Над прірвою у житі - Сторінка 18

Якщо ти не любиш апостолів, казав він мені, виходить, ти й Ісуса Христа не любиш. Коли вже Ісус Христос сам вибрав собі апостолів, каже, то треба їх любити. Ну, звісно, кажу, Христос їх вибрав, я знаю, але ж він вибирав їх навмання. Йому, кажу, ніколи було до кожного придивлятися. І я йому за це, кажу, не дорікаю. Бо хіба він винен, що було так ніколи? Пригадую, я запитав у каналії Чайлдса, як він гадає, чи попав Іуда — це той, що зрадив Ісуса й т. ін.,— у пекло, коли наклав на себе руки. Ну, звичайно, попав, каже Чайлдс. Отут я з ним аж ніяк не міг погодитись. Я ладен, кажу йому, побитись об заклад на тисячу доларів, що Ісус нізащо б не турнув каналію Іуду до пекла. Я б і зараз побився об заклад на тисячу зелених, якби їх мав. Ось апостоли, ті запроторили б Іуду в пекло, запросто, у це я повірю, а Ісус ні, зуб даю. Вся твоя біда в тому, каже Чайлдс, що ти не ходиш до церкви. І в цьому він, каналія, по-своєму мав рацію. До церкви я справді не ходжу. По-перше, батько й мати в мене різної віри і всі діти в нашій сім'ї вдалися атеїстами. Щиро кажучи, священиків я терпіти не можу. В тих школах, де я вчився, голоси в усіх священиків, як тільки почне проповідувати, ставали такі улесливі, такі єлейні — слухати гидко. Боже, як же я їх ненавиджу! Мені просто невтямки, чого в біса вони не. говорять своїми нормальними голосами? Як заведе — виходить не проповідь, а суцільне дурисвітство. [83]

Одне слово, лежу — і хоч би словечко з якої-небудь клятої молитви на думку спало, а то аніже! Ледве-но щось почне прорізатися — відразу чую голос каналії Санні, як вона обзиває мене "гнидою пузатою". Зрештою я сів у ліжку й висмалив ще одну сигарету. Присмак вона мала гидотний. Після від'їзду з Пенсі я викурив уже, мабуть, добрих дві коробки сигарет.

Лежу я, отож, покурюю, аж чую — стукають. Та це, думаю, не до мене. Проте я збіса добре розумів, що до мене. Не знаю чому, але був певний. Навіть знав, хто там. У мене шосте чуття.

— Хто там? — гукаю. А самого вже страх підмиває. У такому ділі я боягуз.

Коли знов: стук, стук, стук! Уже голосніше.

Я зрештою встав — у самій піжамі — й відчинив двері. А світла навіть не треба було вмикати — надворі вже геть розвиднилося. За порогом стояла каналія Санні з Морісом, отим ліфтером-звідником.

— У чому річ? — питаю.— Що вам треба? — Слухайте, а голос тремтить — кошмар!

— Та нічого такого,— озивається каналія Моріс.— Всього-на-всього п'ять зелененьких.— Він сам розмовляв за обох, а каналія Санні тільки стояла, роззявивши рота, й мовчала.

— Я їй уже заплатив,— кажу.— Я дав п'ять доларів. Спитайте в неї...— Слухайте, як же в мене тремтів голос!

— Треба десять, шефе. Я тобі вже казав. За один раз — десять, до ранку — п'ятнадцять. Я ж тобі казав.

— Такого ви мені не казали. Ви сказали: за один раз — п'ять. А до ранку п'ятнадцять, це правда, ви так і сказали. Але я добре чув, як ви...

— Жени гроші, шефе!

— За що? — питаю. Господи, а серце, чую, ось-ось вискочить, бідолашне, з грудей. Ще хоч би я був одягнений абощо. Це просто жах — тут таке діється, а ти в самій клятій піжамі!

— Ворушися, шефе, ворушись! — каже Моріс. Та як штовхне мене, каналія, своїм брудним лаписьком! Я мало не гримнув черепком об підлогу — кремезний він був, собака. І не встиг я й оком змигнути, як він і каналія Санні вже стояли в кімнаті. Поводилися вони, як у себе вдома. Санні, каналія, відразу вгніздилася на підвіконні. А каналія Моріс розсівсь у великому кріслі й розстебнув комір — він був у ліфтерській формі. Слухайте, я так рознервувався!

— Ну, шефе, гроші на бочку! Бо мене робота жде. [84]

— Я вам уже сто разів казав: я не винен більше ні цента. Я вже дав їй п'ять...

— Ану стули писок! Жени гроші!

— Чого це я платитиму їй іще п'ять доларів? — кажу. А голос, чую, ось-ось зірветься.— Ви хочете мене обмахорити!

Каналія Моріс розстебнув куртку аж до низу. Під нею світилося голе тіло — сорочки на ньому не було, тільки фальшивий комірець. Черево він мав гладке, жирне, волохате.

— Ніхто нікого не хоче обмахорити,— каже вій.— Давай гроші, шефе!

— Не дам!

Тільки-но я це сказав, як Моріс підводиться з крісла й мовчки рушає до мене. А міна така, наче він смертельно стомився або наче йому все смертельно остогидло. Боже, мені зробилося страшно! Пригадую ще, я схрестив на грудях руки. Та все це було б півбіди, якби я мав на собі ще щось, крім отієї ідіотської піжами!

— Давай гроші, шефе! — Моріс став перед самісіньким моїм носом." Більше цей тип нічого не вмів сказати. Давай гроші, шефе! — Формений кретин.

— Не дам.

— Гляди, доведеш мене до гріха, шефе! — каже.— Не люблю я давати волю рукам, та, видко, без цього не обійдеться. Ти заборгував нам п'ять зелених.

— Нічого я вам не заборгував,— кажу.— А якщо зачепите мене хоч пальцем, закричу не своїм голосом. Підніму на ноги весь цей клятий готель. Поліцію, геть усіх! — А голос дрижить, капосний, мов струна!

— Що ж, починай,— каже Моріс.— Репетуй, здіймай ґвалт. Кричи, кричи. Хочеш, мабуть, щоб твої тато й мама дізналися, що ти провів ніч із шлюхою? Такий слухняний, розумний синочок — із шлюхою! — Ти ба, мерзота-мерзо-та, а по-своєму хитрий, каналія! Що правда, то правда.

— Відчепіться від мене! Якби ви сказали були: десять — тоді зовсім інша річ. Але я добре чув, що ви...

— То ти заплатиш нам гроші? — Він уже відтис мене до самих дверей. Просто навалився на мене своїм смердючим волохатим пузом.

— Дайте мені спокій! Забирайтеся з мого номера к бісовій матері! — кажу я. А руки як схрестив на грудях, так і тримаю. От уже нікчема, господи!

Нарешті розтулила рота й Санні.

— Чуєш, Морісе,— каже,— може, подати його гаманець? Он він лежить на отому, як його... [85]

— Ага, давай його сюди!

— Не чіпайте мого гаманця!

— А він уже осьдечки, в мене,— каже Санні. І розмахує, каналія, п'ятидоларовою банкнотою.— Бачив? Я взяла тільки п'ять — стільки, скільки ти мені не додав. Я не якась там злодійка!

І раптом у мене потекли сльози. Я б віддав що завгодно, аби тільки не плакати, але вдіяти з собою нічого не міг.

— Ага, ви не злодійка! — схлипую.— Вкрали в мене п'ять...

— Заткни пельку! — гримнув Моріс і дав мені, каналія, штурхана.

— Покинь його, чуєш! — каже Санні.— Ходімо! Борг ми в нього забрали. Пора вшиватися. Ходімо, чуєш!

— Та йду, йду! — каже Моріс, а сам, каналія, стоїть, не йде.

— Серйозно кажу, Морісе, чуєш?! Не зачіпай його.

— А хто тут кого зачіпає? — відповідає Моріс та так невинно — жах. А тоді як дасть мені щигля по піжамі! Не скажу вам, куди саме, але дав добряче, так заболіло! За це я обізвав його брудним ідіотом.

— Що таке?! — питає він. Ще й руку приклав до вуха, ніби не дочув.— Що таке? Хто-хто я такий?

А я схлипую, і край. Така мене лють узяла — просто себе вже не тямлю.

— Ти брудний ідіот! — кажу.— Задоголовий ідіот і шахрай, а років через два станеш обідраним жебраком і чіплятимешся на вулиці до людей, щоб дали бодай центів десять на каву. Обвішаєш шмарклями все своє задрипане пальто, а сам...

І тоді він садонув мене по-справжньому. Я навіть не встиг відскочити чи пригнутися. Тільки раптом відчув страшний удар у живіт.

Однак зовсім я не відключився, бо ще пригадую, що дививсь на них із підлоги і бачив, як обоє виходять з кімнати й причиняють за собою двері. Я ще довгенько лежав на підлозі — як того вечора, з Стредлейтером. Але цього разу мені здавалося, що я вже віддаю богу душу. Серйозно. Наче потопаю абощо. Так важко було дихати. Коли я нарешті встав, то мусив діставатися до ванної, зігнувшись у три погибелі, ще й за живіт обома руками тримався.

Але я справді ненормальний. їй-богу, ненормальний. По дорозі до ванної я раптом забрав собі в голову, що в кишках у мене куля! Нібито її вгатив мені каналія Моріс. Ось я зараз доповзу до ванної, підкріплюся добрячим ковтком віскі [86] або чогось такого й, заспокоївши нерви, почну рішуче діяти. Я уявляв собі, як виходжу з ванної вже вдягнений тощо, з револьвером у кишені, а сам ледь помітно похитуюсь. Тоді рушаю сходами вниз — у ліфт не сідаю. Іду, тримаючись однією рукою за поручень, а з кутиків рота час від часу скапує кров. Так я сходжу на кілька поверхів нижче — все тримаючись за живіт, і кров усю дорогу скапує на підлогу,— потім викликаю ліфт. І тільки-но каналій Моріс відчиняє двері й бачить мене з револьвером у рупії, він починає з переляку несамовито верещати, щоб я його не зачіпав. Та я все одно його пристрілюю. Шість пострілів просто в оту його жирнющу, волохату пузяку! Тоді викидаю револьвер у шахту ліфта — певна річ, спочатку витерши всі сліди пальців. Далі доповзаю назад до свого номера і дзвоню Джейн, щоб прийшла й перев'язала мені рану. Я уявив собі, як вона тримає мені біля рота сигарету, я затягуюсь, а сам сходжу кров'ю і т. ін.

Кляте кіно! Занапастити може людину. Серйозно кажу.

Я з годину просидів у ванній, попарився тощо. Потім знов ліг. Заснути довго не вдавалося,— я ж бо зовсім не був стомлений,— та кінець кінцем таки задрімав. Але чого мені хотілося тоді найдужче, то це накласти на себе руки. Хотілося виплигнути з вікна. І я, мабуть, так і зробив би, якби був певен, що хто-небудь мене накриє, як тільки впаду. Просто не хотілося, щоб на мене витріщало баньки збіговисько тупоголових роззявляк, коли я лежатиму закривавлений на тротуарі.

15

Спав я не дуже довго, бо, коли прокинувся, була ще тільки година десята. Я закурив і зразу відчув, що добряче зголоднів. Востаннє я їв, коли ми з Броссардом та Еклі їздили до Егерстауна в кіно. Оті два біфи. А це ж було вже досить давненько. Так наче років п'ятдесят тому. Телефон стояв поруч, і я вже навіть узяв трубку, щоб замовити сніданок у номер, але потім злякався — гляди, думаю, до мене пошлють отого гада Моріса! А коли ви гадаєте, що я вмирав побачити його ще раз, то у час просто не всі дома. Отож я повалявся трохи й викурив другу сигарету. Хотів був дзенькнути каналії Джейн — спитати, чи вона вже приїхала на канікули,— але душа не лежала.

І тоді я подзвонив Саллі Гейс. Саллі вчилася в школі Мері Е. Вудроф, і я знав, що дівчина вже вдома — тижнів [87] два тому вона, каналія, прислала мені листа. У захваті я від неї не був, але знав її багато років і з дурної голови завжди гадав, що вона бозна-яка розумна.