Надія - Сторінка 33

Зграя скинутих бомб ще летіла за ним за інерцією трохи нижче й ззаду і мерехтіла, як косяк риби при місяці. Потім раптом, наче голуби, що змінили напрям, бомби загасли: вони падали прямовисно. На краю заводу бризнули торочки червоних вибухів.

Мимо.

Леклерк зробив крутий віраж і знову повернувся до заводу, далі знижуючись. "Висоту!" — крикнув Аттіньї. Зниження змінювало кут прицілу. Він подивився на альтиметр і зпову повернувся до люка: Талаверу тепер було видно з другого боку; вона змінилася, наче людина, що відвернулася спиною. Тьмяне світло, що його відкидали на шосе військові заклади, скрізь замінили освітлені прямокутники вікон. Пляма заводу стала не такою виразною. Внизу стріляли кулемети, але було малоймовірно, що навідники ясно бачили літак. Усі вогні міста загасли, і в зоряній ночі залишився тільки освітлений щиток з приладами й тінь від капелюха Леклерка на циферблаті альтиметра.

Спочатку місто жило глухим життям розлитих вогнів, потім чітким життям вогнів, розкритим віражем літака; тепер же, огорнуте пітьмою, воно здавалося ще живішим. Як іскри кременя, спалахували й гасли короткі зблиски кулсметів. Вороже місто насторожилося, здавалося, тремтіло за кожним рухом літака, що повертався до пього; Леклерн у сірому капелюсі, який зсунувся йому на потилицю, вдивлявся вдалину, а Аттіньї лежав на животі, втупившись у приціл, у якому видно було лише клапоть плеса річки, що сипіла під місяцем. Завод був під ними. Аттіньї скинув другу партію бомб.

Цього разу вони не побачили їхнього падіння. Перед літаком загримів неймовірний гуркіт над велетенською кулею кольору блискавки. Щоб утекти від цього голубого вогню, що здіймався вгору, Леклерк несамовито смикнув ручку; літак підстрибнув до спокійного миготіння зірок. Унизу стелилася багряна пожежа: завод підірвано.

Кабіну прошило кілька куль. Може, полум'я вибуху освітило літак; один з кулеметів переслідував силует літака, що ввійшов у коло місячного світла. Леклерк почав лавірувати. Аттіньї, озирнувшись, дивився, як розповзається червона мережа пожежі. Бомби, скинуті ланцюжком, зачепили й казарми поряд із заводом.

Хмари сховали від них землю.

Леклерк схопився за термос і, приголомшений, застиг із склянкою в руці, він зробив знак Аттіньї: літак фосфоресціював, осяяний голубуватим світлом. Аттіньї показав на небо. Досі вони дивилися тільки на землю, поглинені боєм, і ні разу не зиркнули на літак. Згори й позад них невидимий місяць освітлював алюміній крил. Леклерк поклав термос; жоден людський жест був несумісний з довколишнім світом; удалині від цього циферблата війни — єдиного світла на багато кілометрів довкола — евфорія, що настає після кожного бою, розчинялася в геологічному спокої, в гармонії місяця й блідого металу, що світився, як тисячоліттями блищить каміння мертвих світил. Під ними на хмарі терпеливо рухалася тінь літака. Леклерк підняв указівний палець із значущою гримасою й поважно сказав: "Запам'ятай це!" Він знову взяв термос і помітив, що мотор і далі захлинався.

Нарешті вони вибралися з хмар. Деякі дороги на землі, яку вони знову побачили, ворушились. Тепер Аттіньї збагнув цей хвилястий рух нічних доріг: фашистські ваговози наступали на Толедо.

Розділ сьомий

Мануель до вчора був за перекладача: Генріх, один з генералів Інтернаціональних бригад, об'їздив фронт (якщо можна вжити це слово) на Тахо. Від Талавери до Толедо, крім як у Хіменеса та ще двох-трьох командирів,— ні спостережних постів, ні телефонного зв'язку, резерви неорганізовані й беззахисні; кулемети нікудишні й погано розставлені.

Генріх у мундирі, з кашкетом у руці — по поголеному, щоб не видно було сивини, черепу струмував піт,— карбуючи крок на потрісканій за літо землі, напучував і напучував з оптимістичною енергією комуніста.

Мануель навчився в Хіменеса командувати, а тепер учився керувати. Він гадав, що вчиться вести війну, а насправді протягом двох місяців він учився обережності, організованості, наполегливості й вимогливості. Він навчався передусім володіти цими якостями, а не тільки розуміти їх. Уночі, наближаючись до Алькасару, де плавуча маса вогню мінилася, наче розпечена медуза, після того як Генріх одинадцять годин безперервно попрацював над організацією фронту, Мануель починав відчувати всім тілом, що таке дивізія в бою. В його думках, крізь утому, миготіли висловлювання знаменитих полководців, зливаючися з гуркотом канонади: "Хоробрість не терпить лицемірства", "До чого прислухаються, те чують, що бачать, те наслідують". Перше належало Наполеонові, друге — Квірозі. Хіменес відкрив Мануелеві Клаузевіца; його пам'ять не виходила за межі військової бібліотеки, але ця бібліотека була непогана. Пекло Алькасару відбивалося в низьких хмарах, як охоплений полум'ям корабель відбивається в морі. Що дві хвилини важка гармата била по пожежищу.

Генріх домагався того, до чого прагнула найактивніша частина іспанського генерального штабу: зберегти штурмову гвардію як ударні батальйони й до виступу Інтернаціональних бригад якнайкраще вкомплектувати П'ятий полк. Потім, коли він досить виросте чисельно, влити його в регулярну армію, де він утворить ядро й допоможе запровадити в армії революційну дисципліну, так само, як комуністи допомогли створити П'ятий полк. Батальйони Енріке виросли в армійський полк. Мануель почав з моторизованої роти; потім він командував батальйоном у полку Хіменеса; тепер у Мад-ріді він прийме командування полком. Але не віп ріс, росла іспанська армія.

Із стеблом кропу в ^>уці, весь оранжевий від несамовитих спалахів охопленого вогнем Алькасару, Мануель ішов назустріч вітрові, прямуючи в Санта-Крус, щоб перевірити підкоп. Генріх залишився в місті, він сидів біля телефону й чекав виклику з Мадріда. Його поголена потилиця німецького офіцера зморщилася, наче чоло.

Коли разом з вітром стихали канонада й рушнична стрілятшиа, було чути інший шум, слабкий і зловісний: приглушену тріскотнечу палахкотючого даху Алькасару. Разом з цим шумом доносився запах, у якому безглуздими ставали і гуркіт гармат, і далекі зойки, і вся людська метушня; змішаний запах гарива й трупів, такий густий, що, здавалося, він не може належати одному Алькасару, що це запах самої ночі й вітру.

Довелося кинути в бій па Тахо толедських бійців народного ополчення. Весь Алькасар, крім підземель, повинен цієї ночі підірватись; місто евакуювали. Мовчазними вервечками в багряній ночі, зі свиньми й козами проходили селяни, осяяні не Алькасаром, а загравою хмар.

Мануель зустрів у залі Санта-Крус одного з толедських командирів, років сорока, в збитому на потилицю форменому кашкеті.

— Ну що там у вас? Що там у вас?

Він підійшов до Мануеля, засунувши руки в кишені, привітний, поблажливий і грубуватий.

— Коли буде готовий підкоп? — запитав Мануель. Командир подивився на нього.

— Колп вони закінчать... завтра.

З таким виглядом, ніби він промовляв: "Хіба з цими йолопами можна знати, коли?" Ніби він вважав усе це надто дивним. Мануель не без симпатії ставився до смутку Ернан-деса, але ця байдужо-поблажлива іронія дратувала його. Після аварії, в яку він потрапив з Рамосом, динаміт здавався йому зброєю романтичною й тому сумнівною.

На мить звуки війни урвались; у тиші чулися розмірені удари, водночас металеві й глухі, що линули, здавалося, з підлоги й стін.

— Це в підкопі? — запитав Мануель.

Бійці схвально кивнули. Мануель подумав, що фашисти в Алькасарі також зараз чують цей стукіт. Зайшов начальник підривників.

— О котрій годині ти думаєш скінчити? Щонайрапіше й щонайпізніше?

— Між третьою і четвертою.

— Напевне? Підривник подумав. _ Напевне.

_ Що підірветься?

_ Точно сказати не можна...

А як ти гадаєш? __Уся передня частина.

Не більше. ШДРИВНИК ще Раз замислився.

— Вони вважають, що так, а я не думаю. Льохи не один на одному. Вони йдуть уступами по нахилу гори.

— Дякую.

Підривник пішов. Мануель, тримаючи в лівій руці стебло кропу, взяв командира під руку.

— Якщо завтра буде бій, то стережіться, товаришу, ваші кулеметні гнізда розташовані надто низько. Жодне з них не замасковане: їх видно при світлі пожежі.

Він вийшов у руду ніч. Запах трупів і нагрітого каміння, що його на хвилину розвіяв вітер, знову огорнув його й знову заволодів садком, повним шинелей.

Мануель перевірив пости й нічого втішного не побачив, аж до тієї частини Алькасару, яка була в руках республіканців. Там усе щоразу змінювалося: на зміну цивільним гвардійцям приходили штурмові гвардійці, а тим — бійці народного ополчення. Він був стурбований: атаку, яка повинна була початися після вибуху, не підготували військові фахівці.

У паузах між пострілами гармати Мануель чув стукіт, що доносився тепер з підкопу крізь землю в нього під ногами. Безперечно, ворог у своєму підземеллі чув цей стукіт іще виразніше.

Генріх чекав біля телефону відповіді щодо оборони Мадріда. Він хотів захищати Толедо; але незалежно від того, втримається Толедо чи впаде, він вимагав відмовитися від дрібних військових частин і створити міцний резерв, який підтримав би П'ятий полк. Франко, який уже шукав "білого коня", щоб на ньому в'їхати до столиці, сподівався на повстання фашистів у Мадріді, і його військо швидко просувалося.

Ернандес разом зі своїм другом Морено сидів у штабі народного ополчення, єдиному місці в Толедо, де ще можна було випити бодай теплого пива. Лейтенант Морено, якого фашисти заарештували в перший же день заколоту й засудили до смертної кари, завдяки щасливій випадковості зумів утекти під час перевезення його з однієї в'язниці до іншої і три дні тому дістався до Мадріда. Його викликали до Толедо дати деякі відомості: він, так само, як і Ернандес, закінчив толедське військове училище. За навстіж відчиненими вікнами метушилися бійці ополчення, наче голуба серцевина полум'я пожежі.

— Всі збожеволіли! — сказав Морено. Чорна важка чуприна, поділена посередині проділом, спадала йому на обличчя. Ернандес запитально подивився на нього. Протягом п'ятнадцяти років їх зв'язувала дружба, яка грунтувалася на звірянні почуттів і спільпих спогадах.

— Я більше не вірю в те, в що вірив,— сказав Морено.— Ні в що не вірю! І все ж таки завтра ввечері я їду на передові позиції.

Він підняв свою чуприну.