Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 21

ні, краще, коли він спатиме, ви розтлумачте йому, для чого все це потрібно!

Ми пішли з дядьковим знайомим до моєї кімнати і рівно через півгодини я, як нічого і не було, повернувся до вітальні. Дядько Петро і батько сиділи, не зводячи очей з дверей моєї кімнати. Побачивши, що я один виходжу в дверей, тато спитав:

— А де ж лікар?

— Спить,— сказав я.

— Як спить?! — вигукнули в один голос батько і дядько Петро.

— Дуже просто. Я його загіпнотизував.

— Як ти його загіпнотизував? — не зрозумів тато.

— Він не зміг мене загіпнотизувати, а я його зміг,— пояснив я.— Він зі мною розмовляв, а потім почав промовляти: спати, спати, спати! Але ти ж знаєш, тату, що за розкладом у мене сьогодні сон о десятій, а зараз тільки пів на п'яту.

— Ну, всім перепало, а гіпнотизерові більше за всіх! — зареготав дядько Петро і довго реготав, і реготав до сліз.

Не знаю, товариші нащадки, що. тут було смішного?!

— Розбудити,— закричав батько,— розбудити гіпно* тизера, негайно розбудити!

— Будь ласка,— сказав я,— розбудити то й розбудити!

Ми увійшли всі— втрьох до моєї кімнати, і тато з дядьком Петром побачили свого гіпнотизера, який солодко хропів на моєму ліжкові.

— Пацієнт перебуває,— пояснив я,— в глибокому гіпнотичному сні третьої стадії. Розрівняють три стадії глибини гіпнозу: сонливість, гіпотаксію і сомнамбулізм. При сонливості спостерігається легка дрімота і загальне розслаблення м'язів. При гіпотаксії, що характеризується пригніченням рухів, часто спостерігається так звана воскова гнучкість м'язів — каталепсія, тобто такий стан, при якому рука, нога або голова загіпнотизованого довго зберігають те положення, яке їм було штучно надане. Сомнамбулічна стадія — це стадія найбільш глибокого гіпнозу. Під час сомнамбулізму загіпнотизованому можна навіяти будь-які зорові, слухові та інші галюцинації.

— Перестань хоч зараз читати лекцію і негайно ж розбуди лікаря,— сказав батько у розпачі.

— А можливо, мозок у Юрка працює не шість на шість — тридцять шість,— почув я за своєю спиною.— Може, шість на вісім — сорок вісім? — тихо сказав дядько Петро.

— Що відбувається? Нічого не розумію! — тихо вигукнув мій тато.

— Таблиця поваги відбувається,— пояснив я батькові і несподівано відкрив дверцята шафи. В шафі сиділи Шамшурін і Данилова.— Виходьте... змова приречених! — і я почав виводити лікаря із третьої стадії гіпнотичного сну.

СПОГАД СІМНАДЦЯТИЙ

Виявляється, я знаю навіть те, чого я не знаю

Я, дорогі товариші нащадки, вже натягнув на себе куртку і подумав, чому це мене давно ніхто не атакує віршами. І тільки-но я про це подумав, як тут же і

намацав у правій кишені куртки згорнутий папірець. Я витяг його з кишені і розгорнув. Ну звичайно ж, це були вірші! Вірші мали загадкову назву і цього разу мали відношення до космосу. Судіть самі: назва вірша була така — "На зірці далекій, на Збюні". Потім йшли такі, з дозволу сказати, вірші:

Тиша наш корабель овівала, Космонавт ледь торкнувся струни. Тихо, тихо гітара співала На зірці далекій Збюні.

Тут вітрець за вікном не подує,

Не стрічатиме птаство весни...

Космонавтів гітара хвилює

На зірці далекій Збюні. Видно, хлопець закоханий мріє. Бачить очі земні, голубі. Він їх краще отут розуміє На зірці далекій Збюні.

Другий згадує рідну оселю.

Матір бачить сумну у вікні.

Звук гітари такий невеселий,

На зірці далекій Збюні. Третій бачить: жита половіють. Він ступа по ранковій росі. І гітара співа про Росію На зірці далекій Збюні.

А за полемліси зеленіють

Зорельотчик торкнувся струни.

Шле гітара свої позивнії

Із галактики — з зірки Збюни!

Дочитавши вірша, я навскіс наклав на ньому революцію: "Ніякої зірки Збюні немає. У вірші йдеться про космонавтів, отже до мене, надкосмонавта, це не має найменшого відношення". Потім заховав текст вірша в папку із своїми спогадами, щоб вечором зашифрувати, і вискочив на вулицю. Я поспішав до школи на перегляд самодіяльного концерту. По дорозі забіг до одного хлопця по мішок з баластом. Річ в тому, що я навчаюсь у гуртку планеристів, оволодіваю майстерністю планерного спорту у молодіжному складі (під прізвищем Нестерова!) Але для польотів моєї ваги не вистачає, а тому потрібен баласт. Мені і ще одному хлопцеві приписали мати по мішку з баластом. Взявши мішок із спресованою тирсою, я дорогою від дому до самої школи декламував те єдине, що я вважаю в житті за вірші, а декламував я ось що: "Пригасли яскраві фарби весняного надвечірнього сонця. На потемнілому небосхилі зарясніли зорі. У південній частині неба сяє зодіакальне сузір'я Лева. Над ним відоме з дитинства сузір'я Великої Ведмедиці. А трохи нижче сузір'я — Волосся Вероніки.

Ліворуч від сузір'я Лева, на південному сході,.повисло зодіакальне сузір'я Діви 8 блакитнувато-білою зіркою Опікою. Сузір'я Діви дуже цікаве. В цьому напрямку зосереджена величезна скупченість галактик. Число цих далеких зоряних систем досягає двох тисяч п'ятисот.

Серед них виділяється еліптична галактика М87, що має велетенську масу, яка значно перевищує масу такої гігантської галактики, як туманність Андромед и".

Дорогою до школи мене взагалі-то ніщо не турбувало. Єдине, що мене все-таки трохи непокоїло, це те, що дні перед цим днем і весь цей день були у мене такі завантажені, що я не встиг навіть по діагоналі перегорнути підручники і матеріали, необхідні для зустрічі з учасниками театральної самодіяльності. Адже у них теж є вчені записки, підручники й усілякі посібники. Становище було майже безвихідне, проте у нас, у надкосмонавтів, безвихідних становищ не буває.

"Подивимось, подивимось,— думав я,— який же у мене буде вихід із цього безвихідного становища".

Я вбіг у двері школи і кількома стрибками дістався по сходах до дверей актового залу. Біля дверей актового залу стояв цілий гурт учнів, що охороняли вхід до шкільного храму самодіяльного мистецтва.

Я зупинився, щоб оцінити становище. Маслов і Лев Киркинський глянули на мене і багатозначно пере-зирнулися. Лена Марченко і Данилова Віра теж пере-зирнулись і вробили великі очі.

— Ті ж і Всесторонній,— сказав Лев Киркинський.

"Так, ще одне прізвисько" — подумав я, не звертаючи уваги на слова Киркинського.

— Ну, що нового? Які нові безумні ідеї гасають у нашому повітрі? — спитала Віра Ленку Марченко.

— В повітрі гасає така безумна ідея,— сказала Ленка Вірі,— що коли ти не спиш, то ти спиш, а коли спиш, то це не означає, що ти спиш, ти не спиш!

— Ця ідея безумна! — погодився з дівчатами Маслов.

— А чи настільки вона безумна, як сказав Нільс Бор,— запитав усіх присутніх Лев Киркинський,— щоб стати геніальною?!

Під час цієї розмови всі, звичайно, не зводили з мене очей, а точніше, з мішка з баластом. Я поставив його на сходинку перед собою.

— Ще-одна загадка,— сказала Віра Данилова,— мішок... Що це за мішок? І що б це мало означати?

— По-моєму, це історичний мішок, котрим хтось, когось, колись із-за рогу торохнув,— висловив припущення Киркинський.

Я, звісно, міг нокаутувати Киркинського одразу, особисто, але мені потрібно було нокаутувати всіх одразу.

— Римський поет і сатирик Ювенал приблизно дві тисячі років тому писав,— сказав я, звертаючись до всіх одразу і особисто до Кутирьова, який то виглядав з-за широкої спини Маслова, то ховався за нею,— що люди, які тиняються без діла (слова "тиняються без діла" я підкреслив інтонацією), вимагають лише хліба і видовищ!..— Сказавши це, я спробував увійти до актового залу. Однак охорона, на чолі з Масловим, не пустила мене.

— Всестороннім і стороннім вхід забороняється,— сказав Маслов, звертаючись до мене.— Стороннім —у тому розумінні, що сторонні — це ті, хто не бере участі у спектаклі.

— У вас тут буде генеральна репетиція? — спитав я Маслова.

— Генеральна,— підтвердив Маслов.

— А знаєш, чому вона зветься генеральною? — спитав я у Маслова.

— Чому? — спитав Маслов.

— Тому, що на цій репетиції буде присутній генерал Іванов, тобто я. Я взагалі здивований, що не отримав запрошення, офіційного запрошення на генеральну^

Ш

репетицію. Вам би годилося запросити мене, порадитись зі мною, отримати, врешті-решт, мій дозвіл.

— Крупноблочна думка,— сказав Лев Киркинський.

— А що ти від нього хочеш? — здивувався Маслов.— Адже він зараз спить, а у сні людина не відповідає за свої слова і вчинки.

♦Що таке? Що таке Що таке? — застрибало у мене в голови— ЗВІДКИ ВОНИ знають про сон наяву і про яв уві сні? Відбувається дивна річ, десь проникає інформація, але яким чином і звідки?" Я знову спробував силою пройти до актового залу, не дуже, проте, напираючи, але мене знову не пустили.

— Ви що, хочете, щоб у повітрі з'явилися невпізнані літаючі предмети? — спитав я.

— Потомок Чінгісхана,— сказала Лена Марченко.

— Частинка нейтрино,— сказав я,— не вступає в реакцію ні з ким і ні з чим на світі.

— Тобі за все пора б уже і голову відірвати,— сказав Маслов.

— Є такі... так звані, я навіть не знаю, як їх назвати, ну, одним словом, планарії. Якщо у планарії одірвати голову, вона в неї знову виростає,— відрубав я.

— Планарії відривати голову не варто,— сказав Лев Киркинський,— а тобі варто.

— Коли ви встигнете, я не кажу — зможете, одірвати мені голову, на той час вона в мене вже буде реге-нерируватись.

— Невже і" справді є такі, планарії, чи як їх там? — спитала мене цього разу цілком серйозно Віра Данилова.— Я гадала, тільки у ящірки хвіст відростає.

— Так, є! Коли одірвана голова відростатиме, я вам дозволю відірвати свою голову, щоб продемонструвати.

— Уявляю, як це буде жахливо,— сказав Віктор Маслов,— дві голови Юрія Іванова! Тут від одної стільки неприємностей, а то дві!.. Хоч з планети Земля тікай!..

— Хлопці, та пустіть ви його,— сказав Кутирьов,— його все одно не переговориш.

Я підхопив свій мішок на плечі і...

— А це? — спитав Кутирьов, покосившись на мішок із спресованою тирсою.— Це в тебе не вибухне?

— Якщо мені ваші штучки-дрючки сподобаються, то не вибухне...

— Але ж він справді сторонній,— зупинив моє просування Маслов,— сторонній для нас і для усієї нашої справи. Аби він хоч трохи розумівся на театрах...

— Коли з ним б'єшся,— підтримав Киркинський Маслова,— тоді ще від нього можна щось запозичити. А тут... Навіщо він нам очі мозолитиме?!

— Я, звісно, у ваші безглузді ігри не граю, але я знаю правила всіх, навіть найбезглуздіших ігор!

— Сказав містер Ікс плюс Ігрек мінус Зет...— уколола Марченко.

— Знаєш, Іванов,— сказав Борис Кутирьов,— хоч ми і вважаємо .тебе всебічно розвиненою людиною, проте в цій твоїй розвиненості є своя ущербність і своя межа.