Найперша жертва - Сторінка 11

– Це в Мисливській Академії. Приходьте о десятій. Саме тоді починається найцікавіше.

20

Рейс 461 із Атланти запізнювався вже майже на годину, і Лувейн мало не кипів від злості. Зараз він з головою занурений у Полювання, що, як він і передбачав, висмоктує з нього всі соки, а кузина Джекінс – студентка останнього курсу Беннінгтонського університету – в останню мить вирішує приїхати на канікули до нього!

Візити Джекінс завжди припадали на найнезручніший час. Минулого року вона також вирішила в останню хвилину, і Лувейн знав напевне, що вчинила так, аби він зайвий раз пометушився, спішно домовляючись про кімнату для неї; тоді це вибило його з колії, і Вбивство вийшло таке неоковирне, що його критикували не лише газети, а й звичайно співчутливе "Мисливське Шоу", телепрограма, в якій сам Ведучий Гордон Філакіс назвав його мимовільною вівісекцією, додавши, що Лувейн показав грацію кобили, що падає на крота.

Так воно й було, бо той чоловік носив окуляри з товстими скельцями, а Лувейн спробував зрубати на скаку йому голову шаблею, однак той помер лише через те, що Мисливцева кобила перелякалася й упала на Жертву. Лувейн не любив згадувати той випадок. Відтоді почалися його невдачі.

Він спершу подумав, що можна було б послати в аеропорт замість себе Сузера, свого Наводчика, але Джекінс, може, образиться і поскаржиться його матері. Мати Лувейна, що після чоловікової смерті сама-одна жила в Шароні, штат Коннектікут, успадкувала все родинне майно, і син повністю від неї залежав.

Сара Добрей заперечувала проти самої філософії Мисливського Світу. Вона неодноразово казала, що вбивати одне одного мають лише бідні, тоді як життя багатих – надто велика цінність, аби їх приносити в жертву. Одначе Лувейн як ліберал був упевнений, що будь-хто має право вбивати кого завгодно, багатого чи бідного, однаково.

Найкращою подругою Сари Добрей була Еллен Джоунз, мати Джекінс.

Якщо вдома дівчина розкаже, що він був надто заклопотаний Полюванням, аби самому її зустріти... Ну, може, й нічого не станеться, але навіщо ризикувати такою важливою річчю, як гроші?

Отож він сидів у диспетчерській аеропорту, одну за одною палячи сигарети, аж поки в ясній блакиті карибського неба з'явився літак; він знижувався, залишаючи за собою темний шлейф вихлопів.

Аж ось і Джекінс. Двадцятирічна тендітна дівчина середнього зросту з коротким, модно підстриженим чорним лискучим волоссям, гарненьким личком і тонкими малиновими вустами.

– Лувейне, любий, яка краса! Мені страшенно кортіло тебе знов побачити!

Не те щоб вона дуже любила Лувейна, просто їй завжди подобалося в Мисливському Світі, особливо під час Сатурналій, до того ж кузен мав прекрасну квартиру якраз біля Центральної площі.

– Який я радий, Джекінс! – Він завжди називав її лише повним ім'ям. – Якщо ти не проти, люба, то ми одразу ж поїдемо додому. Розумієш, я саме зараз полюю... Твій багаж привезуть.

Тридцятичотирьохрічний Лувейн Добрей був чоловіком середнього зросту, мав попелясте волосся й тонкі, майже непомітні брови. Його батько, удачливий біржовий маклер з Нью-Хейвена, штат Коннектікут, облишивши справи, став відомим на Есмеральді Мисливцем, що мав на своєму рахунку дванадцять убивств до того, як якийсь турок-новачок, перевдягнений офіціантом, не прибив його автоматною чергою до візочка з закусками.

Лувейнова мати Сара, світська дама, яка пишалася тим, що в її жилах тече одна восьма ірокезької крові, лишилася в Шарові заправляти сімейними фінансовими справами та утримувати крамницю старожитностей; вона завжди прагла цим займатися. Лувейн мав чудове помешкання в Есмеральді і невелику віллу за містом. Йому було доступне все, про що лише може мріяти чоловік, крім задоволення від добре виконаної роботи.

Він провів Джекінс до її кімнати і сів за стіл у вітальні. Мисливець любив бавитися своєю зброєю. Найбільше йому подобалися три пістолети: "Веблі-Мартін-303", двоствольна великокаліберна "Беретта", що стріляла кулями від "сорокчетвірки" і довгоствольний 22 калібру. На столі в нього лежали ще кілька розібраних пістолетів, решта були сховані у навісній шафці з чорного дерева. Повітря в кімнаті пахло машинною олією.

До вітальні вийшла Джекінс Джоунз. Розляглася на дивані, високо задравши ноги в панчохах і поклавши запалену сигарету в попільничку на журнальному столику. Лувейнові було видно тільки копицю чорного волосся і ноги в червоних панчохах, якими вона ліниво погойдувала, гортаючи сторінки купленого в літаку журналу мод.

Задзеленчав телефон. Лувейн потягся до нього, але Джекінс вже вхопила слухавку паралельного, що стояв на столику в неї за головою.

– Селлі? Люба, це ти? Так, я щойно прилетіла, правда, клас? Ясно, що буду на Мисливському балі. Ти що одягаєш?

Лувейн корчив жахливі гримаси, показуючи на телефон.

– Побалакаємо краще пізніше, – сказала Джекінс. – Лувейн чекає дзвінка. До зустрічі Вона повісила слухавку і запитала:

– Тепер усе гаразд?

– Пробач, але мені має дзвонити Наводчик.

– Не турбуйся, він телефонуватиме доти, аж поки проб'ється.

– Ти не розумієш, – пояснив Лувейн, – Час не чекає.

– На кого ти полюєш цього разу?

– На такого собі Елдреджа Тетчера.

– Щось не чула такого.

– Він не місцевий. Приїхав з Лос-Анджелеса. Це його трете Полювання.

– Він Жертва чи Мисливець?

– Жертва. Дуже прудкий чоловік із сріблястим волоссям. Наскільки я знаю, якийсь кіношник. Як я встиг дізнатися, його на слизькому не впіймаєш.

– А Наводчиком у тебе й досі Отто Спренглер?

Лувейн похитав головою:

– Він загинув під час штрафної "Відчайдушної їзди".

– Я, мабуть, ніколи не зрозумію цього звичаю.

– Не всі звичаї вимагають пояснень.

– То кого ж ти найняв зараз?

– Еда Сузера. Ти його знаєш. Товстун із схожою на кавун головою, родом з Кі-Веста.

Джекінс похитала головою:

– Здається, він мені незнайомий, так само як і не цікавий. А чом не Том Дреймор? Ти завжди був про нього високої думки.

– На цьому тижні він зайнятий.

– Навіть для тебе? Щось мені не віриться, коли врахувати, скільки ти платиш.

– Тому не потрібна робота. Останнім часом йому дуже щастить. Я пробував його найняти, але його ніколи не буває вдома, а на мої дзвінки він не відповідає. Швидше за все він уникає мене.

– Але ж чому?

– Тебе довго тут не було, Джекінс. Ти не бачила мого останнього Полювання.

– Ти саме готувався до нього, коли я поверталася в Беннінгтон. Що сталося? Ти ж убив його, чи не так?

– Та звісно ж. Інакше б я тут зараз з тобою не сидів, правда?

– Тоді в чім справа?

– Мисливські Судді назвали його неелегантним вбивством. Лише тому, що пристрелив Жертву.

– Це ж не суперечить правилам, чи не так?

– Та ні. Все абсолютно законно. Вони лишень розлютилися, що я прикінчив його якраз перед Будинком Гостинності перед самісіньким носом у купи туристів. Деякі іноземні турбюро відмовилися від контрактів. А чим я завинив? Тобто, чого вони чекали? Якщо вони такі чутливі, взагалі не треба сюди їздити. Господи, хіба то таємниця, чим ми тут в Мисливському Світі займаємося?

– Ніякого покарання за неелегантне Вбивство нема?

– Ні. Мисливський Кодекс ясно каже, що Жертву можна вбивати як завгодно. Але існують вимоги стилю, а також щорічна премія за краще Вбивство "Бійцеві року" і Велика Розплата. Таких вершин мені ніколи не сягнути.

– Бідний Лувейн, – сказала Джекінс.

– Слухай, я не жартую. Ти ж не бачила моїх перших Убивств. Люди казали, що зроду не зустрічали нічого кращого. Тоді я користувався лише пістолетом 22 калібру і стріляти міг обома руками. Я вкладав своїх Жертв на місці, перше ніж вони встигали зрозуміти, хто в них стріляє. Мені передрікали найвищі нагороди. Про мене писали газети і не обходило увагою телебачення. А тоді мов заціпило. На тренуваннях я був у не гіршій, ніж звичайно, формі А от в справжніх сутичках я весь наче якось стискався, не міг поцілити ні в голову, ні, в серце і, чорт забирай, сам мало не ставав жертвою. От який у мене зараз клопіт, Джекінс. Не в мені навіть справа. А в родинній честі.

– Може, цього разу тобі пощастить

– Дуже сподіваюся. Я вже був думав звернутись до психіатра. Ти перша, із ким я ділюся. Іноді мені здається, що я просто старію.

– Старієш? У тридцять чотири роки? Не кажи дурниць! – запротестувала Джекінс, хоча подумки й відзначила, що Лувейн дійсно почав потроху здавати.

– Я не відчуваю себе старим, – вів далі Лувейн. – Проте...

В цю мить пролунав дзвінок. Ухопивши слухавку, Лувейн щось вислухав, відповів: "Гаразд, Сузере", і кинув назад на важіль Поспіхом натяг спеціальний жакет з внутрішніми кишенями для зброї.

– Маю бігти, – сказав Джекінс.

– А мені з тобою можна?

– Ні, побачимось пізніше.

– Ну візьми, Лувейне! Я так давно тут не була і мені так приємно буде побачити, як ти полюєш. Може, я принесу тобі щастя.

– Зовсім навпаки, – заперечив Лувейн. – Присутність жінки на Полюванні – погана прикмета. Коли повернуся, я тобі все докладно розповім.

І він поквапливо відсторонив її від дверей. Джекінс ніколи не бачила його таким знервованим. Якщо його теперішнє Вбивство знов виявиться неохайним, настрій у нього зіпсується остаточно. Чоловіки майже всі такі

21

Лувейн зустрів Сузера у кав'ярні Блейка в районі Акваріуму. Той вибачився за затримку, пояснюючи, що Жертва, містер Фред С. Гарріс з Самміта, штат Нью Джерсі, проваландався з обідом довше, ніж передбачалося, а тоді сплутав усі його карти, повернувшись до готелю подрімати. Щойно Гарріс знову з'явився, свіжий і виголений життєрадісний коротун з тоненькими вусиками, що вже починали сивіти.

– Де він зараз? – запитав Лувейн.

– У книгарні на тому боці. Він заглядає туди щодня. Хоча книжку купив лиш раз.

– Яку?

Витягши з кишені штанів блокнот, Сузер повідомив:

– Біблію Мисливця 2091 року видання.

– Символічно, правда? Як він озброєний?

Сузер перегорнув сторінку:

– Має при собі "Руджер Редхок ДА" 44 калібру в мексиканській шкіряній кобурі під пахвою й "Таурус" 85 моделі, калібр 38, на стегні. До лівої ноги також прив'язаний довгий мисливський ніж.

– Все ти знаєш, Сузере, нічого не скажеш. Може, ти навіть дізнався, якого кольору в нього труси?

Сузер погортав сторінки блокнота:

– Мабуть, я десь-таки записував.

– То байдуже, – сказав Лувейн. – Як він стріляє?

– Заплющує очі й натискає гачок.

– Приємно чути, – зауважив Лувейн, але враз спохмурнів.