Найперша жертва - Сторінка 18

По всіх стінах були розвішані детальні карти Есмеральди й усього острова. На одному з столів стояв любительський радіоприймач, а за ним цілий комутатор з гніздами для кількох пар навушників. На робочому столі Альбані стояла невеличка бронзова копія Роденового "Мислителя". То була славнозвісна нагорода "Наводчику року". Але їй вже йшов п'ятий рік, бо одержав її Альбані ще за життя великого Санчеса.

Альбані жував одну з мініатюрних Терезиних піц і розмовляв по телефону. Він махнув Гарольдові, щоб той сідав. Відсунувши купу журналів "Убивця", хлопець сів.

– Так, – казав Альбані. – Так, чую... Так... Так...

– Ви не проти невеличкої піци? – звернулася до Гарольда Тереза.

– Не відмовлюся, пані.

– В мене є з анчоусами і з солодким перцем. Вам яку?

– На ваш смак, – відповів Гарольд, так що стало ясно, що він не відмовиться від обох.

Тереза поклала йому по дві з кожною начинкою і налила склянку пива.

– Пиво прибери, – сказав Альбані – В нього режим. – А тоді знов у слухавку: – Так... так...

– Справді дуже смачні, – похвалив Терезу Гарольд.

– Ще мамин рецепт. З Сицилії.

– Гаразд, – закінчував Альбані. – Ми їдемо. Наступний зв'язок – по п'ятому каналу.

Повісивши слухавку, звернувся до Гарольда:

– Здається, я його впіймав.

– Лувейна?

– Про кого б іншого я говорив, дурнику? Так Лувейна, величного, як життя, і такого ж сонливого. Він подався до одного бару в Латинському кварталі, зветься це місце "Легка гримаса", і замовив подвійну порцію полуничного коктейлю "Дайкірі". Там він беззахисний, і ми на місці вкладемо цього сопляка.

– Що, прямо зараз?

– Та не наступного ж четверга, дідько його візьми! Пістолет з тобою? Зарядив? Дай подивлюся.

– Краще ходімо, – запротестував Гарольд.

– Я твій Наводчик і повинен усе перевіряти. – Він оглянув Гарольдів пістолет і віддав назад. – Гаразд, вирушаємо.

– А чому це раптом він там сидить? – поцікавився Гарольд. – Він що, іще не одержав повідомлення комп'ютера?

– Не варто на те сподіватися. Але такі випадки траплялися.

– Мені здається, нечесно полювати на нього, коли він навіть не здогадуватиметься, що на нього полюють.

– Все дуже чесно. Поясню пізніше, – він зняв зі стіни потужну мисливську рушницю із снайперським прицілом, перевірив, чи вона заряджена, й засунув її в сумку з іншою зброєю.

– А це навіщо? – здивувався Гарольд.

– Можливо, Господь своєю безмежною милістю дозволить нам зробити добрий постріл з відстані, недосяжної для пістолета.

– Мікеланджело, – промовила Тереза, – не блюзнуй.

– Хто блюзнує, я? Я молюся. Ходімо, Гарольде, він не сидітиме там вічно, навіть якщо й замовив подвійний "Дайкірі" з льодом.

Величезна скляна вітрина бару виходила на самісінький пішохід. Альбані, поруч з яким стояв Гарольд, уважно вивчав її крізь потужний бінокль, сховавшись у тіні біля входу в інший бар на протилежному боці вулиці.

– Він, – сказав Альбані. – Дивися сам.

Гарольд узяв бінокль і побачив довгоносе Лувейнове обличчя, що схилилося над величезною склянкою якогось яскравого кольору напою.

– Ти молодець, – сказав Гарольд, – що прихопив рушницю. Стрілятиму просто крізь вітрину.

– Забудь про це. Вона куленепробивна. Подивися ліворуч. Бічні двері відчинені. Обійдеш квартал і зайдеш з іншого боку. Опинишся в нього за спиною. Біля поштової скриньки якраз зручне місце: стрілятимеш через відчинені двері бару. Не витягай до останньої хвилини пістолет. Нам не потрібні глядачі, які зіпсують всю виставу своїми вигуками. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

– Іди й стріляй.

На хвилину Гарольд завмер, так що Альбані подумав був, що його взагалі правцем поставило. Цього лише не вистачало: Мисливець-новачок, що боїться стріляти. Справді-таки було краще попросити гроші наперед.

Але Гарольд швидко кивнув й вислизнув на вулицю. Альбані дививсь йому вслід, і у його грудях піднімалось якесь невиразне почуття. Цей хлопець не підведе.

Лувейн не міг збагнути, навіщо то він замовив подвійний полуничний "Дайкірі" з льодом. Мабуть тому, що склянка мала тоді бути досить велика й яскрава, аби навіть такий дурнуватий Наводчик як Альбані з своїми помічниками помітили його. Зробив ковток. Як завжди, надто солодке. Здригнувся, коли у вусі, де був схований мініатюрний приймач, тріснуло. То був Сузер, який спостерігав за вулицею з даху.

– З'явилися, – повідомив він. – Альбані з Ердманом. Вони у дверях бару навпроти. Розробляють план наближення.

– Ой, коли б уже швидше, – ледь чутно промовив Лувейн у схований у роті мікрофон. – У мене вже голова болить від цього пійла.

– Едман виходить, – провадив Сузер. – Повертав за ріг, як я й передбачав. Ти готовий?

Лувейн кивнув, а тоді згадав, що Сузер не бачить його крізь п'ять поверхів сталі й бетону.

– Так, готовий.

– Як дзеркало?

– Все гаразд.

Над головою Лувейна було заздалегідь повішене Сузером на стіну телескопічне дзеркало. Завдяки йому Лувейн міг бачити вулицю, якою йтиме Гарольд. У руці він тримав невеличкий передавач, замаскований під пачку сигарет, який приведе в дію зброю, що її Сузер заховав у поштову скриньку. Лувейн мав натиснути кнопку передавача, щойно Гарольд з'явиться в дзеркалі. Подвійний вибух з відстані десяти футів довершить справу.

План був дуже добрий, особливо, коли роздивитися ближче, і їм пощастило, що Альбані на нього купився. Лувейн лише дуже сподівався, що біля поштової скриньки нікого більше не буде, коли Гарольд одержуватиме йому належне. Дядечкові Езрі довелося помучитися, аби все влаштувати, коли Лувейн під час одного з попередніх Полювань кинув у свою жертву ручну гранату в переповненому універмазі, вбивши, крім неї ще кілька чоловік. Іронія долі, але трапилося це біля відділу, де продавалися бронежилети.

– Він повертає за ріг, – повідомив Сузер. – Приготуйся, він за десять футів від скриньки, він...

– Що? – запитав Лувейн. – Що сталося?

– Він зупинився.

– Що ти маєш на увазі, "зупинився"? Він не може зупинитися. Що там відбувається?

– Він із кимось розмовляє. О Господи?

– В чім справа? З ким він балакає?

– Із тим триклятим Гордоном Філакісом!

34

Мисливський Світ мав сім телевізійних каналів. По шести з них по супутниковому зв'язку ішли передачі з Сполучених Штатів. Сьомий, повністю присвячений щоденним подіям Полювання, мав назву "Мисливського Шоу" і вів його відомий усім конферансьє Гордон Філакіс.

Філакіс мав засмагле квадратове обличчя з важкою нижньою щелепою й стрижене під машинку волосся. Мова його лилася бурхливим потоком, йому ніколи не бракувало слів, навіть якщо й казати було особливо нічого, що найчастіше й траплялося, як у будь-якій передачі з прямим ефіром.

"Привіт, друзі, Гордон Філакіс з своєю передачею "Мисливське Шоу" вітають вас із самого серця Столиці Вбивць, доброї старої Есмеральди в Карибському морі. Так, друзі, це дружня пряма передача місцевого телебачення про вбивства, що транслюється на весь світ. Це програма, трансляцію якої деякі з урядів намагалися заборонити в своїх країнах, вважаючи, що вас, друзі, слід оберігати від показу справжнього, реального вбивства в житті і що вам вистачить фальшивих кримінальних кінострічок, які продовжують продукуватися вашими студіями. Однак, я знімаю перед вами капелюха, ви їм цього не дозволили. Коли вони намагалися нас заборонити, ви купували касети з нашими записами з-під поли, бо чудово знали: у сценах насильства нема нічого жахливого, коли вони відбуваються між дорослими людьми, які йшли на нього свідомо.

Отож іще раз, леді і джентльмени, наша зйомочна група зараз простує вулицями Есмеральди, аби узяти для вас кілька інтерв'ю у Мисливців, що в даний мент беруть участь у Полюванні, і донести до вас усі страхи й жахи чудового світу насильства.

– Пробачте, пане, ваш значок свідчить, що ви Мисливець. В руках у вас "сміт і вессон", чи не так?

– Що? Авжеж! Перепрошую, але...

– Скільки Полювань на вашому рахунку, містере...

– Ердман, Гарольд Ердман. Це – перше.

– О, Мисливець-новачок! Як вам подобається, друзі? Звідки ти, Гарольде?

– Слухайте, – урвав його Гарольд, – іншим часом я б із задоволенням з вами поговорив, однак зараз...

Філакіс розуміюче посміхнувся:

– Що трапилося, в тебе що, від страху живіт крутить, або, як ми кажемо, Мисливська блювота напала?

– Ні, зовсім ні.

– Тоді скажи ж нам, у чім річ. Всі ми тут прості люди, і все зрозуміємо, що б там не було. В тебе побачення з якоюсь маленькою вертихвісткою?

– Гаразд, якщо це вам так цікаво, я саме збирався декого вбити.

– О, ти полюєш! Треба ж було одразу так і сказати! Мабуть, зараз уже трохи запізно. Не турбуйся, пришиєш свою Жертву пізніше. Ти не сердишся на нас за це, Гарольде, правда ж?

Гарольд похмуро всміхнувся.

– Може, воно й на краще. Знаєте, щось мені сьогоднішній мій план не дуже подобався.

Філакіс урочисто кивнув.

– Мисливський інстинкт. У всіх добрих Мисливців він є. Хто твій Наводчик, Гарольде?

– Майк Альбані.

– Знаємо-знаємо цього всіма шанованого представника старої гвардії. Донедавна йому не щастило, але ти повністю зміниш ситуацію, чи це так?

– Зроблю все від мене залежне.

– Слухай, Гарольде, мені трохи незручно, що через мене ти, можливо, втратив шанс для доброго Вбивства. Отож я хочу загладити провину. Ти вже вечеряв?

Гарольд іще не їв.

– Прекрасно! А що як ми запросимо тебе на якийсь час стати оглядачем у програмі "Ресторан Мисливського Світу"? Ходімо зараз же. Тобі подадуть найкращу на весь острів вечерю, і, сподіваюся, ми ще й посміємося трохи.

Філакіс узяв Гарольда під руку й повів вулицею, а слідом за ним рушили теле— і звукооператори, а також обов'язкова юрба людей, які сподівалися якось влізти перед камеру, аби потім побачити себе у телевізійному випуску новин.

Незабаром вони підійшли до ресторану "Вранішня роса". Філакіс, Гарольд, оператори, освітлювачі, необхідні за сценарієм дівчата, асистенти режисера, підсобні робочі з'юрмилися у вестибюлі, де їх зустріли чудові пахощі й маленький чоловічок із стривоженими очима в білому смокінгу.

– О, привіт, Гордоне! – вигукнув він.

– Привіт, Томе, – відповів Філакіс. – Сьогодні ввечері ми вирішили завітати до твого ресторану.

– Господи, Боже мій!

– Я привів із собою гостя-оглядача. Познайомся, Томе, з містером Гарольдом Ердманом, який недавно прибув на сонячний острів, став повноправним Мисливцем і твоїм гостем на сьогоднішній вечір.