Наприкінці листопада - Сторінка 17

За кілька днів усі долини зима устелить снігами. Вона довго вичікувала і ось нарешті прийшла.

Нюхмумрик стояв перед наметом. У повітрі вже пахло мандрівкою. Він готовий був до далекої дороги. Час закривати сезон у Долині Мумі-тролів.

Спокійно, без поспіху він повитягав кілки, згорнув намет, погасив грань у ватрі. Сьогодні він не квапився.

Берег опустів, лише квадрат пожухлої трави свідчив, що тут хтось жив. Уранці сніг притрусить і його.

Нюхмумрик написав прощального листа Мумі-тролеві й поклав його до поштової скриньки. Спакований наплічник чекав на містку.

Як тільки розвиднілося, Нюхмумрик подався на пошуки своїх п'яти тактів, він знайшов їх на березі моря. Нюхмумрик переступив нагорнений хвилями вал мертвих водоростей та дерев'яччя й зупинився на піщаному пляжі, вичікуючи. Такти не змусили довго на себе чекати, вони навіть були гарнішими й простішими, аніж він сподівався.

Нюхмумрик рушив назад до містка, а пісенька про дощ наздоганяла його. Він закинув наплічник на плече і рушив у напрямку лісу.

Того ж вечора в скляній кулі загорілася крихітна незмигна цяточка. То родина Мумі-тролів повісила на щоглу штормовий ліхтар. Мумі-тролі вирушили додому, щоб залягти у зимовий сон.

Південно-західний вітер не стихав, снігове хмаровище дедалі більше заволочувало небо. Свіжо й печально пахло снігом.

Мудрик не здивувався, що берег річки, де стояв намет, спорожнів. Напевно, Нюхмумрик зрозумів, що зустрічати з далеких країв родину Мумі-тролів годиться саме мудрикові Лавці. У Мудрика закралася підозра, що Нюхмумрик збагнув не лише це, а ще багато потаємних речей, але то тривало лише мить. Він знову поринув у роздуми, де місце було тільки йому самому. Він так шалено мріяв про зустріч з родиною, що аж знеміг. Щоразу, коли він думав про Мумі-маму, в нього починала боліти голова. Вона так нестерпно щемко уявлялася йому в досконалому образі доброти і ласки, що її обриси зрештою розрослися й розмилися, немов у надувної кульки.

Уся Долина Мумі-тролів стала наче несправжньою. Будинок, садок, річка обернулися грою тіней, і мудрик уже не знав, що є витвором його уяви, а що відбувається насправді. Надто довго довелося йому чекати, і тепер він сердився. Мудрик сидів на кухонних східцях, обхопивши коліна лапками й міцно зажмурившись. Чужі, непомірних розмірів образи товклися в його голові. Він раптом злякався! Зірвався на ноги й кинувся бігти – повз грядку, де росла ярина, сміттєву яму – просто в ліс, де його вмить обступила сутінь. Мудрик опинився у глушині, бридкому, занехаяному лісі, про який казала Мюмля. Тут завжди панував присмерк. У непролазних хащах дерева боязко тулилися одні до одних, тонким гілкам було тут надто тісно. Земля скоцюрбилася, мов мокра шкіра. На чорному тлі яскріли лише вогненно-жовті гриби, вони росли, простягаючи з темряви шапочки, немов руді долоньки; стовбури дерев вузлилися грибними наростами з молочно-оксамитовим кожухом. Тут панував зовсім інший вимір. Мудрик Лавка не мав для нього ані слів, ані образів, ніщо не влягалося у його звичне бачення світу. Ніхто не протоптував тут стежок і не лягав спочити під деревами. У цих нетрях місце було тільки тим, чиї голови заполонили чорні помисли. То був ліс гніву.

Мудрик Лавка раптом заспокоївся й уважно роззирався навкруги. Бідолашний мудрик з неймовірним полегшенням відчув, як усі його розбухлі, суєтні думки зникли з голови. Вигадана розповідь про Долину та щасливу родину зблідла і кудись віддалилася. Віддалився, став невиразним і образ Мумі-мами. Мудрик уже не міг собі уявити, якою вона була на вигляд.

Мудрик Лавка простував далі лісом, згинався під гілками, переповзав і перелазив через повалені стовбури дерев. Думки з голови наче вітром вимело, він почувався таким же спустошеним, як скляна куля. Тут Мумі-мама блукала, коли бувала втомлена, сердита й зневірена, тут шукала заспокоєння, безцільно бредучи у потемках і думаючи свої невеселі думи… Мудрик Лавка побачив враз перед собою зовсім іншу маму, не вигадану, а справжню. Він раптом замислився, чому вона бувала сумною, і як можна було зарадити справі.

Ліс порідів, між деревами завиднілися високі сірі гори, помережані аж до самих голих вершин глибокими болотистими ущелинами. Неозорим небом сунули грізні снігові хмаровища. Усе навколо набуло велетенських розмірів. Мудрик озирнувся назад – Долина позад нього лежала внизу невиразною тінню. І тоді він побачив море. Сіре, помережане торочками білого шумовиння, воно простягалося перед ним до самого небокраю. Лавка повернув носа за вітром і сів чекати. Нарешті він знову може чекати.

Вітрильника родини мумі-тролів підганяв попутній вітер, він прямував до узбережжя. Мумі-тролі поверталися з острова, на якому мудрик ніколи не був і якого ніколи не бачив у своїх розповідях. "Може, їм не хотілося покидати того острова, – міркував він. – Може, вони складуть оповідь про нього і розповідатимуть собі, перш ніж заснути…"

Мудрик Лавка багато годин просидів на пагорбі, дивлячись на море. Споночіло, берег огорнула пітьма, але він добре бачив кожний гребінь хвилі у морі.

Перед самим заходом сонце пробилося крізь хмари холодним, по-зимовому жовтим променем, і навколишній світ відразу став пустельним та непривітним.

І раптом мудрик помітив світло штормового ліхтаря, що його повісив на верхівку щогли Мумі-тато. Він палахкотів рівним теплим пломенем. Вітрильник був ще дуже-дуже далеко. Мудрик не мусив квапитися, він мав достатньо часу, щоб перейтися лісом, а далі берегом і дістатися пристані саме тоді, щоб встигнути підхопити кинутий йому швартовий.