Нарцис і Гольдмунд - Сторінка 26

Той, на кого падала підозра у цих жахіттях, пропав, якщо його не попередили і він не зміг утекти, його карали на смерть — чи то правосудця, чи голота. А ще багаті звинувачували бідних, і навпаки, або винними були євреї, або італійці та французи, або лікарі. Серце Ґольдмунда стискалося від люті, коли він в одному місті дивився, як горіла ціла єврейська вуличка, будинок за будинком, довкола стояла юрба і вила, а волаючих втікачів зброєю заганяли назад у полум'я. У божевіллі страху й озлоблення невинних людей скрізь убивали, палили, катували. З люттю й огидою дивився на все це Ґольдмунд, здавалося, світ зруйновано й отруєно, здавалося, на землі більше немає ніякої радості, невинності, любові. Часто він утікав на бурхливі свята тих життєлюбців, всюди звучала скрипка смерті, незабаром він навчився розпізнавати цей звук, сам не один раз брав участь у тих сповнених відчаю гульбищах, нерідко він тоді при світлі смолоскипів грав на лютні або цілу ніч танцював у гарячковому збудженні.

Страху він не відчував. Він колись скуштував, що таке смертельний страх, тієї зимової ночі під смереками, коли Вікторові пальці стиснули йому горло, а ще не одного суворого дня серед голоду й холоду під час своїх мандрів. З такою смертю можна було боротися, супроти неї можна було боронитися, і він оборонявся, з дрижачими руками й ногами, з порожнім шлунком, з безсилими своїми членами, він боронився, він переміг і зміг утекти. Однак з цією-от смертю від чуми боротися було неможливо, треба було дати їй відбіснуватися і піддатися їй. І Ґольдмунд уже давно піддався. Страху він зовсім не мав, здавалося, в житті в нього немає більше нічого важливого, відколи він залишив Лене у палаючій хатині, відколи він день у день ішов по спустошеній смертю країні. Однак якась неймовірна цікавість гнала його, не давала заснути, він не знав втоми, щоб приглянутись до костомахи з її косою, почути пісню про минущість усього, нічого він не уникав, всюди його охоплювала та сама спокійна пристрасть — бути присутнім і з широко розплющеними очима пройти через пекло. Він їв запліснявілий хліб у вимерлих будинках, співав і дудлив вино на божевільних бенкетах, зривав швидков'янучі квіти бажання, дивився у закляклі п'яні очі жінок, у закляклі божевільні очі п'яних, у погаслі очі вмираючих, кохав зневірених, гарячково збуджених жінок, допомагав за півтарілки юшки виносити мертвих, за два шеляги допомагав закидати землею голі тіла небіжчиків. У світі стало темно й дико, страшно завивала смерть свою пісню, Ґольдмунд слухав, вбираючи її в себе й згоряючи від пристрасті.

Його метою було місто майстра Ніклауса, туди вів його голос серця. Довгою була дорога, і вона була повна смерті, повна занепаду, повна вмирання. З сумом ішов він вперед, сп'янілий від пісні смерті, віддавшись голосному крикові світового страждання, із сумом, із палаючою душею.

В одному монастирі він побачив зовсім недавно намальований настінний розпис і довго розглядав його. На стіні було там намальовано танець смерті: бліда кістлява смерть витанцьовувала з людей життя — з короля, єпископа, абата, графа, рицаря, лікаря, селянина, ландскнехта, всіх вона забирала, і при цьому кістляві музики пригравали на порожніх кістках. Глибоко втягували в себе очі Ґольдмунда цю картину. Тут невідомий колега застосував науку, яку бачив у Чорної смерті, і кожному у вуха кричала тут криком гірка проповідь про неминучість смерті. Добра була це картина, добра й проповідь, зовсім непогано той невідомий колега побачив, що і як, і намалював: з його дикої картини страхітливо гриміло порожніми кістками. І все ж це не було те, що він сам, Ґольдмунд, побачив і пережив. Неминучість смерті, ось що було тут намальоване, неминучість тверда й безжальна. А Ґольдмундові хотілось бачити зовсім іншу картину, зовсім інакше звучала в ньому дика пісня смерті, не торохкотінням кісток, а радше солодко та спокусливо, по-материнському приваблюючи назад до домівки. Там, де смерть простягала до життя свою руку, звук був не лише пронизливий і войовничий, він був ще й глибокий та ласкавий, по-осінньому насичений, і близько від смерті вогник життя палав світліше й сердечніше. Хай для інших смерть була воїном, суддею чи катом, чи строгим батьком — для нього смерть була також матір'ю та коханою, її клич — любовною спокусою, її доторк — любовним здриганням. Коли Ґольдмунд, оглянувши намальований танець смерті, пішов далі, його з новою силою потягнуло до майстра й до творчості. Та повсюди траплялися зупинки, нові образи й переживання, з тремтячими ніздрями вдихав він повітря, напоєне смертю, повсюдно на співчуття або цікавість йому потрібно було де годину, а де цілий день.

Мандруючи далі, Ґольдмунд зустрічає прекрасну єврейку Ревекку. Та гірко побивається за своїм батьком, спаленим на вогнищі. Ґольдмунд допомагає їй визбирати батькові кістки з попелу й поховати їх, він, як може, розраджує її, однак Ревекка залишається невтішною. Вона не відповіла на Ґольдмундове почуття, і він покидає її у зачумленому місті. Нажаханий наслідками пошесті, Ґольдмунд з гіркотою думає про своє безпутне життя. В одній безлюдній церкві він сповідається Богові у порожній сповідальниці і вражено розглядає старовинні кам'яні фігури ангелів та святих. Незважаючи на всі перешкоди та труднощі, дорога знову приводить Ґольдмунда до міста, де він був учнем майстра Ніклауса.

Розділ п'ятнадцятий

Ґольдмунд приходить у місто, повний надій та сподівань. Він прагне якнайшвидше побачити майстра Ніклауса, прагне знову малювати та різьбити. Проте його чекає величезне розчарування. Майстер Ніклаус помер під час чуми, а Лізбет хвороба змінила до невпізнання: вона виглядає старою виснаженою жінкою. Лізбет не бажає навіть розмовляти з Ґольдмундом, і той назавжди покидає дім свого вчителя. На рибному ринку він зустрічає Марію, доньку своїх колишніх господарів, і вона запрошує його пожити у її батьків. Кілька днів Ґольдмунд у тому ж будинку, де колись жив під час навчання у майстра Ніклауса, безперервно малює, намагаючись звільнити свою душу від світу образів, що переповнюють його після довгої мандрівки. Після моровиці містом править намісник імператора Гайнріх. Ґольдмунд захоплюється його коханкою, красунею Агнесою, завойовує її прихильність і має з нею побачення в замку графа. Вони проводять разом чудовий вечір, і Агнеса запрошує Ґольдмунда прийти до неї знову. Вдома на Ґольдмунда чекає бідна Марія.

Розділ шістнадцятий

Гарного осіннього дня на горі над містом Ґольдмунд згадує пережите, роздумує про свою долю, про свої мандри та поневіряння. Увечері його знову таємно проводять на побачення до Агнеси. Вона щаслива, що бачить його знову, але дуже переживає, що граф щось запідозрив. Незважаючи на заклопотаність переговорами із прибулою до замку церковною делегацією, граф пильно стежить за своєю коханкою. Він влаштовує пастку, і Ґольдмунда впіймали, коли він намагався утекти з покоїв графа. Ґольдмунд видає себе за звичайного злодія, щоб не зрадити Агнесу. Гайнріх наказує Ґольдмунда зранку повісити. Його кидають у в'язницю.

У сльозах він заснув; знесиленість та сон по-материнському прийняли його у свої руки. Він спав з годину, може, дві, звільнившись від свого жалюгідного становища.

Коли він знову прокинувся, то відчув різкий біль. Зав'язані шнурками зап'ястки горіли від болю, різкий біль роздирав спину та шию. Він насилу випростався, прийшов до тями і знову пригадав собі своє становище. Довкола нього була тепер суцільна темрява, він не знав, як довго спав, не знав, скільки годин йому ще залишилося жити. Можливо, що вже в наступну мить вони прийдуть і поведуть його геть, на смерть. Тут він пригадав собі, що йому обіцяли священика. Він не вірив, що священикові святі дари змогли б йому дуже допомогти, він не знав, чи й найповніше прощення та відпущення гріхів зможе перенести його на небо. Він не знав, чи є те небо, і Бог-Отець, і суд, і вічність. У цих речах він уже давно втратив будь-яку певність.

Однак чи була там та вічність, чи ні, він її не прагнув, він не бажав нічого, тільки жити, він прагнув непевного, минущого життя, цього подиху, цього відчуття, коли ти сам собі господар у власній шкірі. Він різко підвівся, у темряві навпомацки підійшов, хитаючись, до стіни, прихилився до неї навстоячи і почав роздумувати. Адже ж повинен бути якийсь порятунок! Може, цей священик був порятунком, можливо, його можна було переконати у Ґольдмундовій невинності і він замовить за нього слівце або допоможе йому відтягнути вирок чи втекти? Ґольдмунд знову й знову гарячково поринув у ці думки. А коли з цього нічого б не вийшло, то він зовсім не хотів здаватися, адже гру ще аж ніяк не було програно. То ж він спочатку спробує завоювати священика на свій бік, він докладе всіх зусиль, щоб зачарувати його, розчулити, переконати, підлестити йому. Священик був єдиною доброю картою в його грі, всі інші можливості — то просто мрії. І все-таки бували випадковості та збіги обставин, кат міг дістати кольки, могла зламатись шибениця, могла виникнути раніше непередбачена можливість втечі. У кожному разі Ґольдмунд не бажав умирати, він даремно намагався призвичаїтись до своєї долі та прийняти її, йому це не вдалося. Він буде боротися і боротиметься до останнього, він підставить вартовому ногу, він зіб'є з ніг ката, буде до останньої миті, до останньої краплі крові боротися за своє життя. О, якби тільки він зміг переконати ксьондза розв'язати йому руки! Уже тоді було б здобуто неймовірно багато.

Тим часом він намагався, незважаючи на болі, зубами розв'язати мотузки. Тривало це жахливо довго, однак після шаленого напруження усіх сил йому вже здавалося, що вони стягнуті трохи слабше. Важко дихаючи, він стояв у нічній темряві своєї в'язниці, розпухлі руки й долоні страшенно боліли. Коли він віддихався, то почав навпомацки крастися вздовж стіни, все далі й далі, крок за кроком вивчаючи вогку стіну погреба та шукаючи там якогось гострого виступу. Тут він згадав про сходи, якими він, спотикаючись, потрапив у це підземелля. Він пошукав і знайшов їх. Упавши на коліна, він спробував терти мотузку об край сходів. Було це дуже важко. Замість мотузки його зап'ястки весь час потрапляли на камінь.