Нарцис і Гольдмунд - Сторінка 4

Але він дуже добре зрозумів, що власне тому серед "справжніх хлопців" це могло належати до школярського поняття честі — зважитися на щось небезпечне — і що це мало б означати певну відзнаку, коли тебе запрошували до такої пригоди.

Він залюбки сказав би "ні", і побіг би назад, і ліг спати. Він був такий втомлений і почував себе таким нещасним, після обіду в нього весь час боліла голова. Але він трохи соромився Адольфа. І хто знає, може, там, за межами монастиря, під час пригоди, буде щось гарного і нового, щось такого, від чого можна буде забути і біль голови, і отупіння, і всі-всі біди. Це був вихід у великий світ, хай і таємний та заборонений, не дуже похвальний, але це все-таки хоч якесь звільнення, хоч якісь враження. Нерішуче стояв він, поки Адольф його переконував, і раптом розсміявся й сказав "так".

Непомітно вони з Адольфом зникли під липами на широкому, вже темному подвір'ї, зовнішні ворота якого в цю пору вже було зачинено. Товариш провів його до монастирського млина, у сутінках та під постійний шум коліс звідти легко було прошмигнути так, щоб тебе і не почули, і не побачили. Через вікно вони вже у кромішній темряві потрапили на мокрий, слизький штабель з дерев'яних брусів, один з яких треба було витягнути й кинути через струмок, щоб перейти на другий бік. І от вони вже за межами монастиря, на битій дорозі, що ледве виднілась і зникала десь у чорному лісі. Було все це дуже хвилююче й таємничо, і страшенно хлопцеві сподобалося.

На узліссі вже стояв один товариш, Конрад. Чекали вони вже довгенько, коли до них, важко ступаючи, підійшов ще один, великий Ебергард. Учотирьох юнаки крокували лісом, над ними шумно здіймалося нічне птаство, а з-за нерухомого хмаровиння виглянуло кілька зірок. Конрад торохтів, жартував, інші деколи й собі підсміювались, однак над ними витало полохливо-урочисте відчуття ночі і їхні серця билися швидше.

По той бік лісу, через якусь часину, вони підійшли до села. Здавалося, там усе спить, блідо мерехтіли невисокі, перехрещені темними ребрами балок гребені хат, світла ніде не було. Адольф ішов попереду, крадькома, мовчки вони обійшли кілька хат, перелізли через паркан, опинилися у садку і, ступаючи по м'якій землі на грядках, пішли далі, зашпортались за якісь сходи і перед стіною однієї хати зупинилися. Адольф постукав по віконниці, почекав, постукав знову, всередині почулося шарудіння, і незабаром замиготіло світло, віконниця відчинилася, і вони один за одним залізли досередини, у кухню з чорним комином та земляною долівкою. На плиті стояла невелика гасова лампа, на тонкому гноті, тьмяно блимаючи, горів слабенький вогник. Стояла там дівчина, худа наймичка-селянка, вона подала приблудам руку. За нею із темряви вийшла інша, ще зовсім дитина із довгими темними косами. Адольф приніс гостинців, півбуханця білого монастирського хліба і ще щось у паперовому мішку. Ґольдмунд подумав, що там було трохи вкраденого ладану або свічкового воску чи чогось подібного. Дівчисько з косами вийшло, без світла намацавши двері, її довго не було, повернулася вона з глечиком із сірої глини і з намальованою на ньому блакитною квіткою. Вона передала глечик Конрадові. Він відпив з нього і передав далі, всі відпили, це було міцне молоде яблучне вино.

При слабкому світлі лампи вони посідали: на маленькі, грубо збиті ослінчики — дівчата, довкола них на підлозі — школярі. Говорили пошепки, попиваючи вино, теревенили здебільшого Адольф з Конрадом. Час від часу один із них вставав і гладив худу дівчину по волоссю або по шиї, щось шепотів на вухо, меншу ніхто не рухав. Ймовірно, думав, Ґольдмунд, старша була служницею, а гарненька молодша — донькою у цьому домі. Взагаліто це не мало значення, і його це не стосувалося, бо він більше ніколи сюди не прийде. Таємна вилазка і нічний похід через ліс — це було чудово, незвично, збудливо, таємничо. Небезпеки тут ніякої не було. Це хоча й заборонено, та порушення такої заборони не лягало тягарем на сумління. Але оце, ці нічні відвідини дівчат, таке було більше, ніж просто заборонено, так він відчував, це був гріх. Для інших і це була, мабуть, лише невинна витівка, але не для нього, він знав, що призначений до монастирського життя, до аскетизму і йому не дозволені жодні ігри з дівчатами. Ні, він більше ніколи сюди не прийде. Але у тьмяному світлі лампи цієї убогої кухні його злякане серце билося сильніше.

Його товариші вдавали із себе перед дівчатами героїв і бундючилися, вживаючи латинських зворотів, які вони вставляли в розмову. Виглядало, що всі троє користувалися прихильністю наймички, вони раз у раз підходили до неї зі своїми дрібними незграбними пестощами, найніжнішим з яких був сором'язливий поцілунок. Видно було, вони добре знали, що їм тут дозволено. Позаяк бесіда мусила вестись пошепки, було у всій цій сцені щось комічне; проте Ґольдмунд так не думав. Скоцюрбившись на долівці, він втупився у вогник ліхтаря, не кажучи ані слова. Інколи він досить пожадливо косився на інших, перехоплюючи щось із тих пестощів, якими вони обмінювалися. Нерухомо дивився він перед себе. Він залюбки глянув би лише на малу із косами, та власне це він собі заборонив. Але щоразу, коли його воля трішки послаблювалась і погляд його ніби випадково зупинявся на спокійному милому личку дівчини, він неодмінно вловлював, як її темні очі прикипіли до його лиця, як вона, мов зачарована, пильно дивилася на нього.

Пройшла вже, мабуть, година (Ґольдмунд ще ніколи не переживав такої довгої години) і запас латинських словечок та пестощів у школярів закінчився, стало тихо, і всі сиділи трохи збентежені. Ебергард почав позіхати. Тоді служниця поквапила їх іти геть. Усі підвелися, всі подали служниці руку, Ґольдмунд зробив це останнім. Потім усі подали руку малій, Ґольдмунд — останнім. Тоді Конрад виліз через вікно, за ним полізли Ебергард з Адольфом. Коли Ґольдмунд уже вилазив, то відчув, як чиясь рука затримала його за плече. Зупинитися він не міг, тож лише коли він опинився на землі, то несміливо обернувся. З вікна вихилилася мала з косами.

— Ґольдмунде! — прошепотіла вона. Він стояв, не рухаючись.— Ти ще прийдеш? — запитала дівчина. Її боязкий голос був не більше, як легкий подих.

Ґольдмунд похитав головою. Вона витягнула обидві руки, обхопила його голову, він почув тепло маленьких рук на своїх скронях. Дівчина нахилилася так низько, що її темні очі опинилися прямісінько перед його очима.

— Приходь ще! — прошепотіла вона, і її вуста торкнулися його вуст у дитячому поцілунку.

Він швидко побіг за іншими через невеличкий город, невпевнено ступаючи по грядках, відчуваючи запах сирої землі й гною, подряпав собі руку об трояндовий кущ, переліз через паркан і потюпав за іншими із села назустріч лісові. "Більше ніколи!" — наказувала його воля. "Завтра знову!" — схлипуючи благало його серце.

Ніхто не перестрів нічних пташок, без перешкод повернулися вони у Маріябронн, через струмок, через млин, через подвір'я із липами, таємними стежками, по піддашшю і через вікно з колонами вони крадькома проникли в монастир і потім у спальну залу.

Наступного ранку довгого Ебергарда треба було будити стусанами, таким глибоким був його сон. Вони вчасно прийшли на ранішню месу, на сніданок з кашою, у клас, та Ґольдмунд мав поганий вигляд, такий поганий, що отець Мартин запитав, чи він, бува, не хворий. Адольф з пересторогою зиркнув на нього, й Ґольдмунд відповів, що з ним усе в порядку. Проте на уроці греки, біля полудня, Нарцис не спускав з нього очей. Він також помітив, що Ґольдмунд хворий, однак промовчав і уважно спостерігав за ним. Під кінець лекції він покликав його до себе. Щоби не звертати уваги інших учнів, він послав його у якійсь справі до бібліотеки і пішов туди слідом за ним.

— Ґольдмунде,— сказав він,— можу я тобі допомогти? Я бачу, що в тебе клопіт. Може, ти хворий. Тоді ми покладемо тебе в ліжко і пошлемо тобі спеціальну юшку для хворих і шклянку вина. Сьогодні твоїй голові зовсім не до греки.

Довго чекав він на відповідь. Блідий хлопець дивився на нього розгубленими очима, опустив голову, потім підвів її, ворухнув вустами, хотів щось сказати і не зміг. Раптом він похилився на бік, притулив голову до читацького пульта, поміж дві невеликі голівки ангелів з дубового дерева, які обрамляли пульт, і розридався так гірко, що Нарцис збентежився і на якусь хвилю відвів погляд, аж поки не взяв хлопця за руку і не підвів.

— Ну, добре,— сказав він приязніше, ніж звичайно (Ґольдмунд ще ніколи не чув, щоб він так говорив),— добре, amice (друже, лат.— Прим. перекл.), поплач, незабаром тобі стане краще. Ну ось, сідай, не треба говорити. Я бачу, що з тебе вже досить. Ти, мабуть, цілий ранок намагався триматись і нічого не показувати, молодець. А тепер поплач, це найкраще, що ти зараз можеш зробити. Ні? Вже все? Ти вже знову в порядку? Ну от, а тепер ми підемо у лікарняну палату, ляжеш у ліжко і сьогодні ввечері тобі вже буде значно краще. Ходімо!

Обходячи кімнати школярів, він привів його у лікарняну палату, показав одне із двох порожніх ліжок і, коли Ґольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повідомити настоятеля, що той хворий. Він також, як і обіцяв, замовив йому в трапезній юшку і шклянку вина для хворих: обидві ці прийняті в монастирі bénéficia (пільги, лат.— Прим, перекл.) більшість легкохворих дуже полюбляла.

Ґольдмунд лежав у лікарняному ліжку, намагаючись дати собі раду зі своїм сум'яттям. Ще годину тому він, мабуть, зміг би чітко з'ясувати для себе, що його сьогодні так страшенно втомило, що це було за таке смертельне напруження душі, через які в нього голова була зовсім порожньою і пекли очі. Це було неймовірно сильне зусилля, воно щоразу відновлювалось і щоразу зазнавало невдачі: забути вчорашній вечір — чи радше не вечір, не безглузду чудову вилазку із закритого на всі замки монастиря, не мандрівку лісом чи слизький місток через чорний струмок за млином, чи всі оті перебирання через паркани, вікна та переходи, а тільки одну мить під тим темним вікном кухні, подих і слова дівчинки, стискання її рук, поцілунок її вуст.

Та ось до всього цього додалося ще щось, новий переляк, нове переживання. Ним перейнявся Нарцис, Нарцис любив його, Нарцис піклувався про нього — він, такий витончений, шляхетний, розумний, з вузькими, трохи насмішкуватими вустами.