Наречена

- Антон Чехов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І

Було вже годин десять вечора, і над садом світив повний місяць. У домі Шуміних щойно закінчилася всеношна, яку замовляла бабуня Марфа Михайлівна; і тепер Наді — вона вийшла в сад на хвилинку — видно було, як у залі накривали на стіл для закуски, як у своїй пишній шовковій сукні метушилася бабуня; отець Андрій, соборний протоієрей, розмовляв про щось з Падиною матір'ю, Ніною Іванівною, і тепер мати при вечірньому освітленні крізь вікно чомусь здавалася дуже молодою; поруч стояв син отця Андрія, Андрій Андрійович, і уважно слухав.

В саду було тихо, прохолодно, і темні, спокійні тіні лежали на землі. Чути було, як десь далеко, дуже далеко, мабуть, за містом, кумкали жаби. Відчувався травень, любий травень! Дихалося глибоко й хотілося думати, що не тут, а десь під небом, над деревами, далеко за містом, у полях і лісах розгорнулося тепер своє весняне життя, таємниче, прекрасне, багате й святе, недоступне розумінню кволої, грішної людини. І хотілося чомусь плакати.

Їй, Наді, було вже 23 роки; з 16 років вона палко мріяла про заміжжя, і тепер, нарешті, вона була нареченою Андрія Андрійовича, того самого, що стояв за вікном; він їй подобався, весілля було вже призначене на сьоме липня, а тим часом радості не було, ночі спала вона погано, веселість зникла... З підвального поверху, де була кухня, крізь відчинене вікно чути було, як там поспішали, як стукотіли ножами, як грюкали дверима на блоці; пахло смаженою індичкою та маринованими вишнями. І чомусь здавалося, що так тепер буде все життя, без зміни, без краю!

От хтось вийшов з дому й спішився на ганку: це Олександр Тимофійович, чи, попросту, Саша, гість, що приїхав з Москви днів десять тому. Колись давно до бабуні частенько ходила за подаяниям її далека родичка, Марія Петрівна, зубожіла дворянка-вдова, маленька, худенька, хвора. В неї був син Саша. Чомусь про нього говорили, що він чудовий художник, і, коли у нього померла мати, бабуня, ради спасіння душі, вирядила його до Москви, в Коміссаровське училище; років через два перейшов він в училище живопису, пробув тут мало не п'ятнадцять років і закінчив по архітектурному відділу, з гріхом пополам, але за архітектуру все-таки не брався, а служив в одній з московських літографія. Майже щоліта приїздив він, звичайно дуже хворий, до бабуні, щоб відпочити й поправитися.

На ньому був тепер застебнутий сюртук і поношені парусинові брюки, стоптані внизу. І сорочка була непрасована, і увесь він мав якийсь несвіжий вигляд. Дуже худий, з великими очима, з довгими, худими пальцями, бородатий, темний і все-таки вродливий. До Шуміних він звик, як до рідних, і у них почував себе, мов дома. І кімната, де він жив тут, називалася вже давно Сашиною кімнатою.

Стоячи на ганку, він побачив Надю й пішов до неї.

— Добре у вас тут,— сказав він.

— Звичайно, добре. Вам би тут до осені пожити.

— Еге ж, мабуть, що так доведеться. Можливо, до вересня у вас тут проживу.

Він засміявся без причини й сів поруч.

— А я ось сиджу й дивлюсь звідси на маму,— сказала Надя.— Вона здається звідси такою молодою! У моєї мами, звичайно, є слабості,— додала вона, помовчавши,— та все ж вона незвичайна жінка.

— Так, хороша...— погодився Саша.— Ваша мама по-своєму, звичайно, і дуже добра, й мила жінка, але... як вам сказати? Сьогодні вранці зайшов я до вас на кухню, а там четверо служниць сплять просто долі, ліжок нема, замість постелі лахміття, сморід, блощиці, таргани... Те саме, що було двадцять років тому, ніякої зміни. Ну, бабуня, бог з нею, на те вона й бабуня; а мама ж либонь по-французькому розмовляє, в спектаклях участь бере. Можна б, здається, розуміти.

Коли Саша говорив, то витягав перед слухачем два довгих, худющих пальці.

— Мені все тут якесь дике з незвички,— продовжував він,— Чорт знає, ніхто нічого не робить. Мамаша цілісінький день тільки гуляє, мов герцогиня якась, бабуня теж нічого не робить, ви — теж. І жених, Андрій Андрійович, теж нічого не робить.

Надя чула це й торік і, здається, позаторік, і знала, що Саша інакше міркувати не може, і це раніше смішило її, а тепер їй чомусь стало прикро.

— Все це застаріло й давно набридло,— сказала вона й підвелась.— Ви придумали б щось новіше.

Він засміявся й теж підвівся, і обоє пішли додому. Вона, висока, вродлива, струнка, здавалася тепер поруч нього дуже здоровою й нарядною; вона відчувала це, і їй було шкода його й чомусь ніяково.

— І говорите ви багато зайвого,— сказала вона.— Ось ви щойно говорили про мого Андрія, але ж ви його не знаєте.

— Мого Андрія... Бог з ним, з вашим Андрієм! Мені ось молодості вашої шкода.

Коли ввійшли в зал, там уже сідали вечеряти. Бабуня, чи, як її називали в домі, бабуля, дуже повна, некрасива, з густими бровами й з вусиками, розмовляла гучно, і вже з її голосу й з манери говорити було помітно, що вона тут найстарша в домі. Їй належали торгові ряди на ярмарку та старовинний будинок з колонами й садом, але вона щоранку молилась, щоб бог спас її від розорення, і при цьому плакала. І її невістка, Надина мати, Ніна Іванівна, білява, сильно затягнута, в pince-nez і з брильянтами на кожному пальці; і отець Андрій, старик, худорлявий, беззубий і з таким виразом, ніби збирався розповісти щось дуже смішне; і його син Андрій Андрійович, Надин жених, повний і вродливий, з кучерявим волоссям, схожий на артиста або на художника,— всі троє розмовляли про гіпнотизм.

— Ти у мене за тиждень поправишся,— сказала бабуля, звертаючись до Саші,— тільки ось їж якомога більше. І на що ти схожий! — зітхнула вона.— Страшний ти став! От уже справді, достеменно, блудний син.

— Отеческого дара расточив богатство,— промовив отець Андрій повільно, з сміхотливими очима,— с бессмысленными скоты пасохся окаянный...

— Люблю я свого батька,— сказав Андрій Андрійович і поторкав його за плече.— Славний старик. Добрий старик.

Усі помовчали. Саша раптом засміявся і притиснув до рота серветку.

— Отже, ви вірите в гіпнотизм? — спитав отець Андрій у Ніни Іванівни.

— Я не можу, звичайно, твердити, що я вірю,— відповіла Ніна Іванівна, надаючи своєму обличчю дуже серйозного, навіть суворого виразу,— але мушу признатися, що в природі є багато таємничого й незрозумілого.

— Цілком з вами погоджуюсь, хоч мушу додати від себе, що віра значно вкорочує нам сферу таємничого.

Подали велику, дуже жирну індичку. Отець Андрій та Ніна Іванівна продовжували розмовляти. У Ніни Іванівни блищали брильянти на пальцях, потім на очах заблищали сльози, вона захвилювалася.

— Хоч я й не смію сперечатися з вами,— сказала вона,— але, погодьтеся, в житті так багато нерозв'язних загадок!

— Жодної, смію вас запевнити.

Після вечері Андрій Андрійович грав на скрипці, а Ніна Іванівна акомпанувала на роялі. Він десять років тому закінчив в університеті філологічний факультет, але ніде не служив, певного діла не мав і тільки коли-не-коли брав участь у концертах з благодійною метою; і в місті називали його артистом.

Андрій Андрійович грав; усі слухали мовчки. На столі тихо кипів самовар, і тільки один Саша пив чай. Потім, коли пробило дванадцяту, лопнула раптом струна на скрипці; усі засміялися, заметушилися й стали прощатися.

Провівши жениха, Надя пішла до себе нагору, де жила в матір'ю (нижній поверх займала бабуся). Унизу, в залі стали гасити вогні, а Саша все ще сидів і пив чай. Пив чай він завжди подовгу, по-московському, склянок по сім за один раз. Наді, коли вона роздяглася й лягла в постіль, довго ще було чути, як унизу прибирали служниці, як сердилася бабуся. Нарешті все затихло, і тільки чулося інколи, як у своїй кімнаті внизу покашлював басом Саша.

II

Коли Надя прокинулась, була, мабуть, друга година, починало світати. Десь далеко калатав сторож. Спати не хотілося, лежати було дуже м'яко, незручно. Надя, як і в усі минулі травневі ночі, сіла в ліжку й стала думати. А думки були все ті самі, що й минулої ночі, одноманітні, непотрібні, невідчепні, думки про те, як Андрій Андрійович почав залицятися до неї і освідчився їй, як вона погодилася й потім поволі оцінила цю розумну, добру людину. Але чомусь тепер, коли до весілля залишилося не більше місяця, вона стала відчувати страх, неспокій, немовби чекало на неї щось непевне, тяжке.

"Тік-ток, тік-ток...— ліниво калатав сторож.— Тік-ток..."

У велике старе вікно видно сад, далі кущі рясно розквітлого бузку, сонного і прив'ялого від холоду; і туман, білий, густий, тихо підпливає до бузку, хоче закрити його. На далеких деревах кричить сонне гайвороння.

— Боже мій, чого мені так тяжко!

Можливо, те саме відчуває перед весіллям кожна наречена. Хто знає! Чи тут Сашин вплив? Але ж Саша вже кілька років підряд говорить одне й те саме, мов по-писаному, і коли говорить, то здається наївним і чудним. Але чому ж все-таки Саша не виходить з голови? Чому?

Сторож уже давно не калатає. Під вікном і в саду зашуміло птаство, туман пішов з саду, все навкруги осяялося весняним світлом, наче усмішкою. Незабаром увесь сад, зігрітий сонцем, приголублений, ожив, і краплини роси, як алмази, заблищали на листі; і старий, давно занедбаний сад цього ранку здавався таким молодим, нарядним.

Вже прокинулась бабуля. Закашляв грубим басом Саша. Чути було, як унизу подали самовар, як совали стільцями.

Години спливають повільно. Надя давно вже встала і давно вже гуляла в саду, а все ще тягнеться ранок.

Ось Ніна Іванівна, заплакана, із склянкою мінеральної води. Вона захоплювалась спіритизмом, гомеопатією, багато читала, любила поговорити про сумніви, до яких була схильна, і все це, здавалося Наді, мало в собі глибокий, таємничий смисл. Тепер Надя поцілувала матір і пішла з нею поруч.

— Чого ти плакала, мамо? — спитала вона.

— Вчора на ніч стала я читати повість, в якій розповідається про одного старика та його дочку. Старик служить десь, ну, і в дочку його закохався начальник. Я не дочитала, але там є одне місце, що важко було утриматися від сліз,— сказала Ніна Іванівна й відсьорбнула з склянки.— Сьогодні вранці згадала й теж сплакнула.

— А мені всі ці дні так невесело,— сказала Надя, помовчавши.— Чому я не сплю ночами?

— Не знаю, люба. А коли я не сплю ночами, то заплющую очі міцно-міцно, отак ось, і уявляю собі Анну Кареніну, як вона ходить і як розмовляє, або уявляю що-небудь історичне, із стародавнього світу...

Надя відчула, що мати не розуміє її та й не може зрозуміти.