Наречена - Сторінка 3

І говорити про неї не .можу.

— Ні, рідна моя, ні,— заговорила Ніна Іванівна швидко, страшенно злякавшись. — Ти заспокойся,— це у тебе від поганого настрою. Це минеться. Це буває. Мабуть, ти посварилася з Андрієм: але милі посваряться — краще помиряться.

— Ну, іди, мамо, іди! — заридала Надя.

— Так,— сказала Ніна Іванівна, помовчавши.— Чи давно ти була дитиною, дівчинкою, а тепер уже наречена. В природі безперервний обмін речовин. І не помітиш, як сама станеш матір'ю і старенькою, і буде в тебе така ж непокірлива дочка, як у мене.

— Люба, добра моя, ти ж розумна, ти нещаслива,— сказала Надя,— ти дуже нещаслива,— навіщо ж ти говориш пошлості? Бога ради, навіщо?

Ніна Іванівна хотіла щось сказати, але не могла вимовити й слова, схлипнула й пішла до себе. Баси знову загули в пічці, стало раптом страшно. Надя схопилася з ліжка й швидко пішла до матері. Ніна Іванівна, заплакана, лежала в постелі, вкрившись голубою ковдрою, і тримала в руках книгу.

— Мамо, вислухай мене! — промовила Надя.— Благаю тебе, вдумайся й зрозумій! Ти тільки зрозумій, до якої міри дрібне й принизливе наше життя. У мене відкрилися очі, я тенор все бачу. І що таке твій Андрій Андрійович? Він же не розумний, мамо! Господи боже мій! Зрозумій, мамо, він дурний!

Ніна Іванівна рвучко сіла.

— Ти і твоя бабка мучите мене! — сказала вона, схлипнувши.— Я жити хочу! Жити! — повторила вона і разів зо два вдарила кулачком по грудях.— Дайте ж мені свободу! Я ще молода, я жити хочу, а ви мене Старою зробили!..

Вона гірко заплакала, лягла й скрутилась під ковдрою калачиком, і здалася такою маленькою, жалюгідною, дурненькою. Надя пішла до себе, одяглася і, сівши біля вікна, стала очікувати ранку. Вона всю піч сиділа й думала, а хтось знадвору все стукав у віконницю і насвистував.

Вранці бабуся жалілася, що в саду вночі вітром позбивало всі яблука й зламало одну стару сливу. Було сіро, тьмяно, безвідрадно, хоч вогонь засвітлюй; всі жалілися на холод, і дощ стукотів у вікна. Після чаю Надя ввійшла до Саші і, не сказавши ані слова, стала на коліна в кутку біля крісла й затулила обличчя руками.

— Що? — спитав Саша.

— Не можу...— промовила вона.— Як я могла жити тут раніше, не розумію, не можу збагнути! Жениха я зневажаю, себе зневажаю, зневажаю все це бездіяльне, безглузде життя.

— Ну, ну...— проговорив Саша, не розуміючи ще, в чім річ.— Це нічого... Це добре.

— Це життя остогидло мені,— продовжувала Надя,— я не стерплю тут і жодного дня. Завтра ж я поїду звідси. Візьміть мене з собою, бога ради!

Саша хвилину дивився на неї з подивом; нарешті він зрозумів і зрадів, мов дитина. Він змахнув руками й став притоптувати туфлями, ніби танцюючи з радощів.

— Чудово! — казав він, потираючи руки.— Боже, як це хороше!

А вона дивилася на нього, не моргаючи, великими, закоханими очима, мов зачарована, сподіваючись, що він негайно ж скаже їй що-небудь значне, безмежне своєю важливістю;— він ще нічого не сказав їй, але вже їй здавалось, що перед нею відкривається щось нове й широке, чого вона раніше не знала, і вже вона дивилася на нього, сповнена сподівань, готова на все, хоч би й на смерть.

— Завтра я їду,— сказав він, подумавши,— і ви поїдете на вокзал проводжати мене... Ваш багаж я заберу в свій чемодан, і квиток вам візьму; а під час третього дзвінка ви ввійдете у вагон,— ми й поїдемо. Проведете мене до Москви, а там ви самі поїдете до Петербурга. Паспорт у вас є?

— Є.

— Клянусь вам, ви не пошкодуєте і не розкаєтесь,— сказав Саша з захопленням.— Поїдете, будете вчитися, а там нехай вас носить доля. Коли перевернете ваше життя, то все зміниться. Головне, перевернути життя, а все інше не потрібне. Отже, значить, завтра поїдемо?

— О так! Бога ради!

Наді здавалося, що вона дуже схвильована, що на душі у неї тяжко, як ніколи, що тепер аж до від'їзду доведеться страждати й болісно думати; та тільки-но вона прийшла до себе нагору й прилягла на ліжко, як одразу ж заснула й спала міцно, з заплаканим обличчям, з усмішкою, аж до вечора.

V

Послали по візника. Надя, вже в капелюшку й пальті, пішла нагору, щоб іще раз поглянути на матір, на все своє; вона постояла в своїй кімнаті біля постелі, ще теплої, оглянула все, потім пішла тихо до матері. Ніна Іванівна спала. В кімнаті було тихо. Надя поцілувала матір і поправила їй волосся, постояла хвилини зо дві... Потім, не поспішаючи, повернулась униз.

Надворі йшов рясний дощ. Візник з критим верхом, увесь мокрий, стояв біля під'їзду.

— Не вмістишся з ним, Надю,— сказала бабуся, коли служниця стала вкладати чемодани.— І охота в таку погоду проводжати! Залишалася б дома. Бач, дощ який!

Надя хотіла щось сказати й не могла. От Саша посадовив Надю, вкрив їй ноги пледом. От і сам він сів поруч.

— Час добрий! Господь благословить! — кричала з ганку бабуся.— Ти ж, Сашо, пиши нам з Москви!

— Гаразд. Прощавайте, бабусю!

— Бережи тебе цариця небесна!

— Ну, погодка! — проговорив Саша.

Надя тепер тільки заплакала. Тепер уже для неї зрозуміло було, що вона поїде неодмінно, у що вона все-таки не вірила, коли прощалася з бабусею, коли дивилася на матір. Прощавай, місто! І все їй раптом пригадалося: і Андрій, і його батько, і нова квартира, і гола дама з вазою; і все це вже не лякало, не гнітило, а було наївним, дрібним і йшло все назад і назад. А коли сіли у вагон і поїзд рушив, то все це минуле, таке велике й серйозне, стислося в грудочку, і розгорталося величезне, широке майбутнє, яке досі було так мало помітне. Дощ стукотів у вікна вагона, було видно тільки зелене поле, мелькали телеграфні стовпи та птахи на дротах, і радість раптом перехопила їй дихання: вона згадала, що вона їде на волю, їде вчитися, а це все рівно, що колись дуже давно називалося іти в козацтво. Вона і сміялася, і плакала, і молилась.

— Нічого! — казав Саша, посміхаючись.— Нічого!

VI

Минула осінь, за нею минула зима. Надя вже дуже сумувала і щодня думала про матір і про бабусю, думала про Сашу. Листи з дому надходили лагідні, добрі, і, здавалося, все вже було прощене й забуте. У травні після екзаменів вона, здорова, весела, поїхала додому й по дорозі зупинилася в Москві, щоб побачитися з Сашею. Він був все такий же, як і минулого літа: бородатий, з скуйовдженою головою, все в тому ж сюртуці й парусинових брюках, все з тими ж великими, прекрасними очима; але вигляд у нього був нездоровий, замучений, він і постарів, і схуд, і все покашлював. І чомусь здався він Наді с і р и м, п р о в і н ц і а л ь н и м.

— Боже мій, Надя приїхала! — сказав він і весело розсміявся.— Рідна моя, голубонько!

Посиділи в літографії, де було накурено й дуже, до духоти пахло тушшю та фарбами; потім пішли в його кімнату, де було накурено, напльовано; на столі біля прохололого самовара лежала розбита тарілка з темним папірцем, і на столі, і на підлозі було безліч мертвих мух. І тут було видно з усього, що особисте життя своє Саша влаштував неохайно, жив як доведеться, з цілковитою зневагою до вигод, і якби хто-небудь заговорив з ним про його особисте щастя, про його особисте життя, про кохання до нього, то він би нічого не зрозумів і тільки б засміявся.

— Нічого, все обійшлося благополучно,— розповідала Надя квапливо,— Мама приїжджала до мене восени в Петербург, казала, що бабуся не сердиться, а тільки все ходить до моєї кімнати й хрестить стіни.

Саша дивився весело, але покашлював і говорив надтріснутим голосом, і Надя все вдивлялася в нього й не розуміла, чи хворий він справді серйозно, чи їй це тільки здається.

— Сашо, дорогий мій,— сказала вона,— а ви ж хворі!

— Ні, нічого. Хворий, але не дуже...

— Ах, боже мій,— захвилювалась Надя,— чому ви не лікуєтесь, чому по бережете свого здоров'я? Дорогий мій, любий Сашо,— проговорила вона, і сльози бризнули у неї з очей, і чомусь в уяві її виросли і Андрій Андрійович, і гола дама з вазою, і все її минуле, яке здавалося тепер таким уже далеким, мов дитинство; і заплакала вона тому, що Саша вже не здавався їй таким новим, інтелігентним, інтересним, яким був торік.— Любий Сашо, ви дуже, дуже хворі. Я б не знаю що зробила, щоб ви по були таким блідим і худим. Я вам така зобов'язана! Я и не можете навіть уявити собі, скільки ви зробили для мене, мій хороший Сашо! По суті, для мене ви тепер найближча, найрідніша людина.

Вони посиділи, поговорили; і тепер, після того як Надя пробула зиму в Петербурзі, від Сані і, від його слів, від усмішки і від усієї його постаті віяло чимсь віджилим, старомодним, давно проспіваним і, можливо, вже мертвим.

— Я післязавтра на Волгу поїду,— сказав Саша,— ну, а потім на кумис. Хочу кумису попити. А зо мною їде один приятель з дружиною. Дружина надзвичайна людина; все підбиваю її, умовляю, щоб вона вчитися пішла. Хочу, щоб життя своє перевернула.

Поговоривши, поїхали на вокзал. Саша частував чаєм, яблуками; а коли поїзд рушив і він, посміхаючись, махав хусткою, то навіть по ногах його видно було, що він дуже хворий і навряд чи проживе довго.

Приїхала Надя в своє місто опівдні. Коли вона їхала з вокзалу додому, то вулиці здавалися їй дуже широкими, а будники маленькими, приплюснутыми; людей не було, і тільки стрівся німець-настройщик у рудому пальті. І всі будники наче пилом вкриті. Бабуся, зовсім уже стара, по-давньому повна й некрасива, обхопила Надю руками й довго плакала, припавши обличчям до її плеча, і не могла відірватися. Ніна Іванівна тон; дулю постаріла й змарніла, якось осунулася вся, але все ще по-давньому була затягнута, і брильянти блищали у неї на пальцях.

— Люба моя! — говорила вона, тремтячи всім тілом.— Люба моя!

Потім сиділи й мовчки плакали. Видно було, що й бабуся, і мати відчували, що минуле втрачене назавжди і безповоротно: нема вже ні становища в товаристві, ні колишньої шани, ні права запрошувати до себе в гості; так буває, коли серед легкого, безтурботного життя раптом наскочить вночі поліція, зробить трус, і господар дому, виявиться, розтратив, підробив,— і прощавай тоді навіки легке, безтурботне життя!

Надя пішла нагору і побачила ту ж постіль, ті ж вікна з білими наївними занавісками, а у вікнах той же сад, осяяний сонцем, веселий, гомінливий. Вона поторкала свій стіл, посиділа, подумала. І обідала добре, і пила чай з смачними, жирними вершками, але чогось неставало, відчувалася порожнеча в кімнатах, і стелі були низькі.