Народжена серед ночі - Сторінка 3

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Але що то значить Небуденне! Стільки років прогнити у рабстві, а от лишень вирвалась — і за якихось три дні так багато пригод! А я все думала: що ж воно сталося з тими, хто здобув це золото? Купи конячих кісток залишилися по них, а самі вони щезли з лиця землі, не кинувши ні сліду, ні пам’яті. І ніколи я про них нічого не чула, то кому ж, як не мені, народженій серед ночі, бути їхньою спадкоємицею? "

Тріфзен помовчав, запалюючи сигару.

— І що вробила ця дівчина? Сховала все золото, крім тридцяти фунтів, і з ними повернулася на берег. Там сіла па каное, що саме проходило понад берегом, дісталася до факторії Пета Хілі в Даї, накупила спорядження і перейшла Чілкутський перевал. У той час, у тисяча вісімсот вісімдесят восьмому році, береги Юкону були похмурі й безлюдні, бо клондайкське золото відкрили тільки за сім років. Вона трохи побоювалася червоношкірих, тим-то взяла з собою двох індіянських дівчат, переправилася через озера і спустилася річкою аж до перших таборів на Долішньому Юконі. Кілька років блукала вона по країні і нарешті опинилась там, де я спіткав її, де їй сподобалось, бо, каже, побачила раптом "у долині здоровенного карибу, й пурпурові квіти сягали йому колін". Вона пристала до індіян, і лікувала їх, здобула неабияке довір’я і поволі прибрала до рук усе плем’я. Тільки раз покидала вона ці місця: коли з гуртом молодих індіян перейшла Чілкут, викопала із схованки золото і забрала з собою.

"І ось я тут, незнайомцю, — закінчила вона свою розповідь. — А оце найдорожче, що маю". І з манюсінької шкіряної торбинки, яку носила, мов ладанку, за пазухою, вона витягла загорнутий у промащений шовк клаптик газети, пожовклий від часу, потертий, заяложений, безцінний клаптик із словами Торо.

"І ви щасливі?., вдоволені? — запитав я. — На чверть мільйона у Штатах можна ой як непогано прожити. Вам тут, здається, дечого не вистачає... "

"Не дуже й багато, — відказала Люсі. — З будь-якою жінкою у Штатах я не помінялася б місцем. Тут живе мій люд, до якого я належу. Правда, інколи... — і в очах її майнув голодний поблиск, я вже згадував його, — інколи так хочеться, аби тут опинявся цей Торо... "

"Навіщо? "

"Та щоб за нього вийти заміж. Подеколи мене так діймає клята самотність... Я ж тільки жінка, звичайна жінка. Чувала я про жінок, що теж викидають різні коники, теж блукають світом — оті, що стають чи солдатами, чи матросами на кораблях. Ото справді дивачки. Вони більше схожі на чоловіків і вже не відчувають звичайнісіньких жіночих потреб. їм не треба ні кохання, ані дитинчат на руках. А я не така. Ну скажіть самі, незнайомцю, хіба я схожа на чоловіка? "

Та де там! Вона була чарівна жінка, смаглява, принадна, із дужим округлим жіночим тілом та казковими синіми очима.

"Хіба ж я не жінка? — владно запитала вона. — Ну, звичайно, жінка і хочу того самого, що й інші. От чудна річ: для всього я народжена серед ночі, а як доходить до кохання... Мабуть, справді можна вподобати тільки такого, як і сама. Принаймні у мене це так. Усі ці роки".

"Ви хочете сказати"... — вразився я.

"Ніколи! — відповіла Люсі, і очі, що зоріли на мене, були сама щира правда. — У мене був лиш один чоловік — Бугай, як я тепер його називаю. Він, либонь, і досі в Джуно, у своєму брудному шинку. При нагоді загляньте до нього; переконаєтесь, що те прізвисько саме для нього".

Через два роки я таки розшукав його і побачив, що Люсі мала рацію: чистий тобі бугай — огрядне одоробло, що леді" човгає між столами й обслуговує відвідувачів.

"Не завадило б вам завести жінку, хай би допомагала", — вдався я до нього.

"Та вже мав це щастя", — одказав він.

"То ви, значить, удівець? "

"Еге ж. Збилась моя баба з плигу. Завше казала: здурію від того чаду, тож так воно й вийшло. Якось сунула мені під носа кольта й почухрала світ за очі човном з сивашами. А в морі знялася буря та й потопила чисто усіх".

Тріфзен замовк, утупившись у чарку.

— А що ж дівчина? — не втерпів Мілнер. — Ти урвав, де саме найцікавіше. Щось там було у вас?

— Було. Люсі сказала, що вона дикунка в усьому, крім цього діла. їй хотілося все ж таки свого, білого. І отак-то мило-люб’язно приперла мене до стіни: поберімся, та й годі!

"Незнайомцю, — сказала вона, — ви припали мені до серця, ви такої ж породи, що і я, бо інакше не перебиралися б через Скелясті гори осінньої пори. Погляньте, як тут гарно, мало де в світі е краще. Чом би тут і не залишитися? Я вам буду доброю дружиною".

Я мусив щось робити. А вона чекала. Ніде правди діти, спокуса була страшна, — я вже мало не покохав її. Проте, знаєте, я так і не одружився. І коли тепер оглядаю усе своє життя, то вже ясно бачу: то була єдина жінка, до якої мене вабило, — щира правда! Але тоді вся ця історія здавалась мені надто вже неймовірною, ну я і збрехав, як то й слід порядній людині, — мовляв, я давно вже одружений.

"І вона чекає вас? "— запитала Люсі.

"Так".

"І кохає? "

"Так".

Ото й усе. Більше ми до цього не поверталися, і тільки раз вона мало не спалахнула.

"Одне моє слово, — сказала вона, — і ви звідси не відійдете... Одне слово — і ви лишитесь тут! Але я його не скажу. Як нема любові, то й не треба".

І вона пішла виряджати мене в дорогу.

"Не годиться мені таке казати, — промовила Люсі на прощання, — та я вас так уподобала і дуже ви мені до серця припали... Передумаєте колись, то повертайте! "

Єдине, чого бажав я, — поцілувати її, але не знав, як це зробити, як до неї підступитися. Кажу ж вам: я справді майже кохав її. А вона наче вгадала та й каже:

"Поцілуйте мене, аби було що згадувати".

І ми поцілувалися там, у сніговій долині за Скелястими горами, — і розійшлися. Вона довго стояла край стежки, а я рушив за своїми собаками. Півмісяця пробув я у дорозі, поки перейшов через гори і нарешті дістався до першої факторії на Великому Невільничому озері.

Наче далекий прибій, долинув до нас вуличний гамір. Безшелесно ступаючи, офіціант приніс нові сифони. І як подзвіння, падали в тишу Тріфзенові слова:

— Краще б я там залишився... Погляньте лиш на мене. — І ми побачили його сиві вуса, лисину на голові, мішки під очима, обвислі щоки, важке підборіддя, втому й виснаженість обрезклого лиця. Ми побачили руїну людини, що колись була міцною та дужою і яку зводило зі світу надто легке й сите життя.

— Ще не пізно, старий, — ледь чутно прошепотів Бардвел.

— О господи! — скрикнув Тріфзен. — Якби я не був боягуз! Я б міг повернутися до неї. Вона й зараз там. Я б міг усе змінити й жити багато-багато років... з нею... в горах... Залишатися тут — це самогубство, звичайно. Але подивіться на мене — мені сорок сім, а я вже старий. Клопіт у тому, — він затримав чарку проти світла, — клопіт у тому, що моє самогубство легке й приємне. Я тепер тендітний і розпещений. Сама думка цілий день іти з собаками — і то вже наганяє на мене жах. А ще як згадаю морози на світанку або — бр-р! — закрижанілі санки, то й зовсім душа в’яне.

Чарка звично поповзла до губ. Але раптом спинилася. Здавалося, Тріфзен у нападі гніву молосне щосили тією чаркою об підлогу. Тоді настала мить нерішучості й задуми — і чарка знову піднялася до губ. І хоч Тріфзен засміявся хрипко й гірко, слова його пролунали піднесено:

— Вип’ємо за Народжену Серед Ночі! Вона була справді диво!