Народжена серед ночі (збірка) - Сторінка 17

— А за скільки соверенів ви б погодилися?

— Стільки ще не накарбували, — почулося у відповідь.

На хвильку міс Керазерс замислилась, у суперечці з Де-

нітсоном забувши про хлопчину.

— А заради мене? — спитала вона дуже тихо.

— Тільки щоб урятувати вам життя.

Вона знов обернулась до хлопчини і показала йому монету, засліплюючи його дорогоцінним блиском. Тоді вдала, ніби кидає золотий у море; хлопчик мимовільно шарпнувся до поруччя, але спинився, коли друзі його загукали різко й докірливо. В їхніх голосах вчувався гнів.

— Я знаю, це лише пустощі, — сказав Денітсон. — Пустуйте скільки душа забажає, та, ради бога, не кидайте!

Чи це був вияв її дивної впертості, чи, може, вона сумнівалася, що хлопчик здатен стрибнути, — хтозна. Такого не чекав ніхто з нас. З-під палубного тента, золотом зблиснувши на сонці, вилетіла монета, описала ясну дугу і впала у море. Перш ніж хлопця встигли спинити, він уже був за бортом; тіло його, граціозно вигнувшись, летіло в воду. Вони знялись у повітря водночас — монета й хлопчик. Гарне то було видовище! Соверен чітко прорізав воду, і майже тієї ж миті, на тому самому місці з нечутним плеском пірнув і хлопець.

Бистроокі темношкірі його приятелі голосно скрикнули. Ми всі опинилися біля поруччя. Не кажіть мені, що при нападі акула обов’язково перевертається на спину. Ця не перевернулась. З висоти, де ми стояли, у прозорій морській воді було видно все. Акула була велика й одним ударом розтяла хлопчину навпіл.

Хтось із нас щось прошепотів — не знаю, хто саме, може, і я. Потому запала мовчанка. Міс Керазерс озвалася перша. її лице було смертельно бліде.

— Я... я й гадки не мала... — мовила вона з короткий істеричним смішком.

Усю свою гордість закликала вона на допомогу, щоб узяти себе в руки. Вона безпорадно глянула на Денітсона, а тоді по черзі на кожного з нас. В очах у неї стояв нестерпний біль, губи тремтіли. Тепер згадуючи про той

момент, я визнаю, що ми повелися тоді жорстоко. Ніхто з нас не вимовив і слова.

— Містере Денітсоне, — промовила вона. — Томе, проведіть мене вниз, будь ласка.

Він ані оком не скинув на неї, ані зворухнувся; зроду я не бачив такого похмурого чоловічого обличчя. Відтак він дістав із цигарниці сигарету й запалив. Капітан Бентлі гнівно пирхнув і сплюнув за борт. Ото й тільки, — панувала цілковита тиша.

Міс Керазерс обернулась і твердою ходою рушила по палубі. Та, пройшовши кроків із двадцять, заточилася і, щоб не впасти, схопилась рукою за стіну. Далі вона ступала дуже повільно, притримуючись за стіни кают.

Трелор змовк. Обернувшись до маленького чоловічка, він подивився на нього холодно й запитливо.

— Ну? —нарешті озвався Трелор. —То складіть їй ціну.

Чоловічок ковтнув слину.

— Мені нема чого казати, — промовив він. — Що тут скажеш.

УБИТИ ЛЮДИНУ

Хоч у домі світилися тільки тьмяні нічні лампочки, жінка впевнено ходила по великих покоях і широких коридорах, розшукуючи недочитану книжку віршів, яку десь забула і оце щойно згадала за неї. Коли жінка ввімкнула світло у вітальні, стало видно, що вбрана вона в простору хатню сукню з м’якої рожевої тканини, без рукавів; шию й плечі огортало пишне мереживо. На пальцях у неї ще були персні, біляве волосся вкладене в зачіску. Вона була вродлива тендітною, ніжною вродою — тонке довгасте обличчя, червоні губи, легенькі рум’янці на щоках, блакитні очі, з тих, що вміють мінитись, мов хамелеон: то бувають широко розплющені й по-дівочому невинні, то сірі, тверді й крижано-блискучі, а то спалахують свавільним і владним вогнем.

Вона вимкнула світло й пішла коридором до іншого покою. На порозі спинилась і прислухалася: щось долетіло до неї віддалеки, навіть не звук, а якийсь ніби порух. Вона могла б заприсягтися, що нічого не почула, і все ж бо щось було не так. Щось порушило нічну тишу. Котрий це з челяді може шастати по дому в таку пору? — подумала вона. Напевно, не доморядник, — він завжди лягає рано, хіба вже не знати що. І не її покоївка, бо та сьогодні відпросилася на вечір.

Підійшовши до їдальні, жінка побачила, що двері зачинено. Чому вона відчинила їх і ввійшла, вона й сама не знала. Мабуть, їй несвідомо здалося, ніби те, що її стривожило, сталось якраз там. У їдальні було зовсім поночі, і вона навпомацки знайшла вимикача й натиснула його. Коли спалахнуло яскраве світло, вона ступила назад і скрикнула. Власне, тільки зойкнула: "Ой! ", та й то не дуже голосно.

Просто перед нею, притулившись до стіни біля вимикача, стояв якийсь чоловік. У руці він тримав наставленого на жінку револьвера. Навіть у ту мить переляку вона помітила, що револьвер чорний і з дуже довгою цівкою, і відзначила собі, що то кольт. Чоловік був не дуже високий, просто вбраний, мав карі очі й засмалений сонцем вид. Він здавався зовсім спокійний. Револьвер у руці в нього зовсім не тремтів. Наставляв він його їй у живіт, не з простягненої руки, а від кульші, сперши руку на неї.

— Ой, пробачте, — сказала жінка. — Ви мене налякали. Чого вам тут треба?

— Та, мабуть, мені треба якось видобутися звідси, — відповів чоловік, і губи йому тіпнулись в усмішці. — Я неначебто заблудився в цій вашій хаті, і коли ви, з вашої ласки, покажете мені, як вийти надвір, то я миттю вшиюсь і нічого лихого вам не заподію.

— Але що ви тут робите? — спитала вона голосом уже ледь гострим, як людина, звикла наказувати.

— Грабую, міс; що ж бо ще? Я прийшов понишпорити трохи, чи не знайду чого прихопити з собою. Я думав, вас нема вдома, бо бачив, як ви від’їхали в авті зі своїм стариганом. Я так гадаю, що то був ваш татусь, а ви міс Сетліф, еге?

Місіс Сетліф зрозуміла його помилку, оцінила наївного комплімента й вирішила не поправляти його.

— А звідки ви знаєте, що я міс Сетліф? — спитала вона.

— Адже ж це дім старого Сетліфа?

Вона кивнула головою.

— Я не знав, чи є в нього діти, але ви ж, мабуть, дочка йому. А тепер, коли вам не важко, покажіть мені, будь ласка, як звідси вийти.

— А з якої це речі я маю вам показувати? Ви ж злочинець, грабіжник.

— Якби я не був зелений новак у цьому ділі, то б не розводився так чемно з вами, а поздіймав би вам з пальців оті персні, — відказав чоловік. — Але я прийшов підлататися дещицею в старого Сетліфа, а не грабувати жінок. Як ви мені дасте дорогу, то я, мабуть, і сам знайду двері.

Місіс Сетліф була жінка кмітлива й зразу відчула, що такого чоловіка їй нема чого дуже боятись. На справжнього запеклого злочинця він зовсім не скидався. Із мови його вона зрозуміла, що він не городянин, і на неї мовби війнуло свіжішим, вільнішим повітрям широких просторів.

— А що, як я закричу? — спитала вона зацікавлено. — Що, як я почну кликати на поміч? Невже ж ви застрелите мене?.. Жінку?

І помітила, що в очах йому промайнув спантеличений вираз. А чоловік відповів повільно, замислено, мовби розв’язував дуже складну проблему:

— Мабуть, тоді б мені довелося вас трошки придушити за горлянку або чим стукнути.

— Мене, жінку?

— Що ж удієш, міс, —— відказав він, і губи йому суворо стислися. — Я знаю, що ви тільки тендітна жінка, але бачте яке діло: я не маю права зараз попасти за грати. Не маю —і квит, міс. Мене на Заході чекає один товариш, він у великій халепі, і я мушу його вирятувати... — Губи йому стислися ще суворіше. — Я б, мабуть, зумів вас пришелешити так, щоб не дуже заболіло.

Місіс Сетліф не спускала з нього очей у наївному дитячому подиві.

— Я ще ніколи не бачила навіч грабіжника, — запевнила вона його, — і просто не годна вам сказати, як мені цікаво.

— Я не грабіжник, міс. Цебто не справжній грабіжник, — похопився він, завваживши іронічно-недовірливий вираз у її очах. — Воно, звісно, так здається, бо ж ви мене застукали в своєму домі, але я оце вперше зроду взявся за таке діло. Мені треба грошей — прикро треба. А крім того, я, сказати б, хочу тільки взяти своє.

— Я вас не розумію, — вона всміхнулася підбадьорливо. — Ви прийшли сюди грабувати, а грабувати — це означає брати не своє.

— Воно то так, але в цьому разі не зовсім і так. Але мені, мабуть, ліпше вже йти.

Він рушив до дверей, але вона враз перепинила йому дорогу — і таки прегарна то була перепона. Чоловік підняв був ліву руку, мовби хотів ухопити її, та й завагався. Його, видимо, скорила її ніжна жіночність.

— Ось бачте! — вигукнула вона переможно. — Я ж знала, що ви мені нічого не зробите.

Чоловік зовсім спантеличився:

— Я ще зроду не здіймав руки на жінку, — пояснив він, — нелегко мені це зробити. Але таки доведеться, коли ви закричите.

— Та не поспішайте так, побалакаймо ще хвилинку, — не здавалась вона. — Мені так цікаво! Я хочу, щоб ви мені пояснили, як то виходить, що грабувати — це брати своє.

Чоловік дивився на неї уже в захваті.

— Я завше думав, що жінки хтозна-як бояться грабіжників, — признався він. — А ви мене начебто ніскілечки не боїтесь.

Місіс Сетліф весело засміялася.

— Бачте, різні ж бувають грабіжники. Я вас не боюся, бо певна, що ви не такий чоловік, щоб покривдили жінку. Ну ж бо, побалакаймо ще. Нас ніхто не потурбує. Я сама вдома. Мій... мій батько від’їхав вечірнім поїздом до Нью-Йорка. Слуги всі сплять. Я б рада вас чим-небудь нагодувати — адже жінки, спіймавши грабіжника, завжди частують його серед ночі вечерею, принаймні в журнальних оповіданнях. Але я не знаю, де в нас лежить їжа. Може, ви чого-небудь вип’єте?

Чоловік нерішуче мовчав, але вона бачила, як в очах його росте захоплення.

— Невже ви боїтеся? — спитала вона. — Я вас не отрую, слово честі. Я й сама вип’ю з вами, щоб ви бачили, що то не отрута.

— Ні, ви таки чудо, а не дівчина! — оголосив він, уперше за весь час опустивши руку з револьвером. — Тепер хай ніхто мені не каже, що жінота в містах полохлива. Ну яка у вас сила? Що ви проти мене? Тендітна гарненька лялечка, та й годі. Але духу вам, далебі, не бракує! І довірливі ви — далі нікуди. Небагато знайшлося б жінок, та й чоловіків навіть, щоб отак поводилися перед наставленим револьвером, як оце ви.

Вона всміхнулась, утішена з тієї похвали, а потім сказала з дуже поважною міною:

— Це тому, що ви самі мені сподобались. У вас занадто пристойний вигляд як на грабіжника. Вам би не слід у таке діло вдаватися. Коли вже попали в скруту, треба якусь роботу знайти. Ну-бо, сховайте оту вашу страшнючу залізяку, та побалакаймо про це.