Народжена серед ночі (збірка) - Сторінка 21

Безборонні міста падатимуть одно за одним. Штат за штатом складатиме зброю. І нарешті переможні армії Революції зімкнуться з усіх боків довкола самого Мехіко — останньої Діасової твердині.

Але ж ті гроші. Люди є, нетерплячі й настирливі, ладні взяти зброю в руки. Хунта знала торгівців, радих продати і постачити гвинтівки. Та Хунта, поки доплекала Революцію до такої стадії, сама виснажилась. Останнього долара витрачено, останні ресурси вичерпано і останнього зголоднілого патріота видоєно до решти, а великий замір усе ще колихається на терезах. Гвинтівок і набоїв! Треба озброїти обшарпані загони. Та як? Рамос із жалем пригадував свої конфісковані маєтності. Арельяно й собі нарікав на марнотратну молодість. Мей Сетбі в думці прикидала, чи не обернулося б усе по-інакшому, якби в минулому Хунта була ощадніша.

— Тільки подумати: свобода Мексіки залежить од якихось мерзенних кількох тисяч доларів, — бідкався Пауліно Вера.

Обличчя в кожного повило відчаєм. їхню останню надію — свіжонавернутого Хосе Амарільйо, що обіцяв грошей, — схопили на його гасієнді в Чіуауа і розстріляли під власного стайнею. Ця новина тільки-но дійшла до них з краю.

Рівера, що саме, вклякнувши на коліна, шкрьобав підлогу, підвів погляд; щітка завмерла в його оголених руках, обляпаних брудною мильною водою.

— Пять тисяч вистачить? — спитав він.

Всі вражено подивились на нього. Пауліно Вера кивнув головою і глитнув. Йому одібрало мову, але тої ж миті він перейнявся глибокою вірою.

— Замовляйте гвинтівки, — сказав Рівера і тут завинив цілою словесною повінню, довшою за все будь-коли чуте від нього. — Часу обмаль. За три тижні я принесу вам ті п’ять тисяч. Воно й добре. Потеплішає, борцям краще буде. А більш я нічого не можу.

Пауліно тлумив свою віру. Надто вже багато заповітних сподіванок пішло з димом, відколи він пристав до революційної гри. Він вірив цьому обідраному підмітайлові Революції і не важився повірити.

— Ти здурів, — сказав він.

— За три тижні, — сказав Рівера. — Замовляйте гвинтівки.

Він підвівся, повідкочував рукави і натягнув піджака.

— Замовляйте гвинтівки, — повторив він. — Я пішов.

III

По хапанині й шарпанині, безнастанних телефонних дзвінках та лайні в конторі Неллі радилося вечірню раду. У Неллі справ було й так по самісіньке горло, а тут ще ця приключка. Він викликав з Нью-Йорка Денні Ворда, організував йому зустріч з Біллі Карті, до призначеного терміну лишалося три тижні, — і от уже два дні, як старанно приховуваний від спортивних репортерів Карті зліг із поважною травмою. А замінити його не було ким. Неллі сипав телеграми на схід, де тільки знав якого підхожого боксера легкої ваги, та всі вони були зв’язані виступами і контрактами. Аж ось тепер проблиснула надія, хоч і благенька.

— А ти не з полохливих, кат тебе не взяв! — оцінив Неллі Ріверу з першого ж погляду, щойно той став перед ним.

Очі в Рівери набрякли злістю, обличчя ж лишалося незворушним.

— Я можу побити Ворд а, — тільки й мовив він.

— Звідки ти знаєш? Бачив коли його в ділі?

Рівера похитав головою.

— Він тобі може облатати боки водноруч, та ще й наосліп.

Рівера стенув плечима.

— Тобі що, заціпило? — гарикнув імпресаріо від боксу.

— Я можу його побити.

— А з ким ти взагалі ставав коли до бою? — зажадав знати Майкл Неллі. Майкл був братом імпресаріо і тримав тоталізатор "Єлоустон", де загрібав на боксі добрі грошенята.

Рівера у відповідь сподобив його тільки недобрим пронизливим поглядом.

Секретар, підкреслено спортивного стилю молодик, глузливо пирснув.

— Ну гаразд, тебе знає Робертс, —— урвав напружену мовчанку Неллі. — Він ось-ось має надійти. Я посилав по нього. Сідай почекай, хоч як подивитись на тебе, то кепські твої шанси. Не можу я віднаджувати публіку халтурою. Передні ряди йдуть по п’ятнадцять доларів, сам знаєш.

За якийсь час прибув Робертс, явно під мухою. Був це довготелесий, худий, млявий чолов’яга, і хода в нього, як і мова, була якась тяглиста й проквола.

Неллі не гаючись узявся до діла.

— Слухайте, Робертсе, ви хвалилися, що відкрили цього ось мексіканчука. Ви знаєте: Карті зломив руку. Ну, так от сьогодні ця жовтомаза худорба набралась нахабства привіятися до мене і заявити, що замінить Карті. Як ви на це?

— Нормально, Неллі, — була неспішлива відповідь. — Він може дати бій.

— Ви ще скажете, чого доброго, що він може подужати Ворда, — буркнув Неллі.

Робертс поміркував розважливо.

— Ні, цього я не скажу. Ворд першорядний боксер, генерал від боксу. Але так сплоха втерти Рівері ворсу в нього не вийде. Я Ріверу знаю. Його неможливо дійняти до живця. Та й, скільки я знаю, нема в нього того живця. І б’є він з обох рук. Він може збити суперника з будь-якої позиції.

— Це байдуже. Якого роду видовище може він забезпечити? Ви готували й тренували боксерів усе своє життя. Я скидаю шанобливо бриля перед вашою думкою. Здатен він показати публіці щось варте її грошей?

— А певно, що здатен, і поза тим ще й наробить Бордові чималого клопоту. Ви не знаєте цього хлопчини. А я знаю. Я його відкрив. Його нічим не діймеш. Чистий диявол. Це, щоб ви знали, маленьке чудо. Ворд іще очі витріщить від такого місцевого таланту, і всі ви з ним за гурт. Я не кажу, що він може побити Ворда, але покаже таке видовище, аж усі знатимете: ось майбутня зірка.

— Гаразд. — Келлі повернувся до секретаря. — Зателефонуйте Бордові. Я попередив його, щоб був напохваті на випадок підвернеться що путнє. Вій тут через дорогу в "Єлоустоні", хизується перед публікою — здобуває собі популярність. — Келлі повернувся до тренера: — Вип’єте?

Посмоктуючи подане йому у високому келиху віскі з содовою та льодом, Робертс розродився величезним монологом:

— Я ніколи не оповідав вам, як відкрив це чортеня. У нас він об’явився років зо два тому. Я саме готував Прейна до матчу з Ділейні. Прейн такий — не доведи господи. Жалю в серці нема в нього й крихти. Мотлошив напарників — страх було й глянути, і я не міг ніяк підшукати охочого працювати з ним. Аж тут мені на очі навернулося це ось мексіканча — никало там без діла, а мені вже так прикрутило, хоч сядь та й плач. От я й згріб його, нацупив рукавиці і випхав на ринг. Тривке, як волова шкіра, тільки охляле. І в боксі ні в зуб ногою. Прейн помотлошив його на гамуз. Але він вистояв два нелюдських раунди, аж тоді зомлів. Голодний, от і все. Потовчений — до не впізнати. Я йому дав півдолара і наїстися від пуза. Бачили б ви, як він те лигав — чисто вовчисько. Пару днів не мав і ріски в роті. Ну, собі гадаю, тільки його й бачили. Коли ж па другий день з’являється, запухлий, весь посинцьований, ладний заробити ще півдолара і наїстися від пуза. А з часом пішло в нього справніше. Природжений боксер і витривалий — без міри. Серця в нього і не ночувало. Він, сказати б, — грудка криги. І скільки в мене, він зроду не промовив одинадцяти слів підряд. Робить, знай, своє діло, та й уже.

— Я його бачив, — озвався секретар. — Він чимало на вас попрацював.

— Всі наші славетники вправлялися на ньому, — вів далі Робертс. — А він від них учився. І не одного зміг би впорати. Але не лежить йому душа до того. Як на мене, він боксу ніколи й не любив. Це по ньому видко,

— В останні місяці він чимало виступав у дрібних клубах.

— Справді. То вже не знаю, що його за муха вкусила. Ні сіло ні впало загорівся всім серцем. Вихопивсь як шурубура й попотріпав усіх місцевих хлопців. Либонь, грошей приспіло, і він таки гребонув їх трохи, тільки з його вбрання щось цього не видно. Химерний він якийсь. Ніхто не зна, ким він працює, ані де час проводить. Навіть коли виходить на ринг, то лише скінчить — і враз як у воду впав. Часом пропадав цілі тижні. А порад не приймає. Хто б став йому за менеджера, збив би собі чималий статок, але він про те й слухати не хоче. А ось дійде до контракту, то побачте, як він чіплятиметься за готівку.

Саме тут прибув Денні Ворд. То була ціла процесія. При ньому були його тренер та менеджер, і він удерся до контори бурхливим поривом привітності й усепереможної зичливості. Довкола залунали привітання, тут жарт, там дотеп, і для кожного — усміх. Бо така вже була його манера, лише почасти щира. Лицедій з нього був добрий, і він знав з досвіду, що таке щирування — дуже цінна підпомога у змаганні за місце під сонцем. Та натурою він був помисливий, бездушний перебійник і діляга. Решта було просто машкарою. Ті, хто знав його ближче або мав з ним справу, запевняли, що як зачіпалося його кревні інтереси, то з Денні був видеригріш, яких мало. Він товкся неодмінно на всіх ділових переговорах, і подейкували, ніби його менеджер просто маріонетка з єдиною функцією — правити за рупор для Денні.

Рівера був зовсім інакший. В жилах його текла не лише іспанська, але й індіянська кров; він сидів мовчазний і

непорушний, забравшись у куток, і тільки чорні очі його перебігали від одного обличчя до іншого, примічаючи все.

— Так ось це ваш хлопчина. — Денні зважив поглядом свого ймовірного супротивника. — Як ся маєш, приятелю?

Очі в Рівери спалахнули злостиво, на привітання ж він не відповів ані порухом. Він недолюблював усіх грінго[25], але цього зненавидів одразу, — річ незвичайна навіть і для нього.

— Господи! — пустотливо запротестував Денні, звертаючись до Келлі. — Ви ж не сподіваєтеся, що я вийду на бій з глухонімим? — Коли регіт ущух, він ще підшпигнув: — Десь, певно, Лос-Анджелес дійшов зовсім до ручки, що ви не нашкребли чого путнішого. В якому дитсадку ви його випорпали?

— Він добрий хлопець, повір моєму слову, — заступився Робертс. — І не такий слабак, як виглядає.

— До того ж півзали вже розпродано, — благально докинув Келлі. — Мусиш погодитись на нього, Денні. Я більш нічого не можу вдіяти.

Денні ще раз недбало й зневажливо обвів Ріверу поглядом і зітхнув.

— Доведеться мені, мабуть, не дуже налягати на нього. Якщо він взагалі не розсиплеться.

Робертс пирхнув.

— Тобі доведеться бути обережним, — застеріг Деннів менеджер. — Не ризикуй із незнаним мугирем, щоб не спіймати ненароком облизня.

— Ну, та гаразд уже, гаразд, буду обережний, — посміхнувся Денні. — Я спершу візьму трохи попанькаюся з ним заради вельмишановної публіки. Що ви скажете, Келлі, на п’ятнадцять раундів — а там йому й каюк?

— Годиться, — надійшла відповідь.