Населений острів - Сторінка 10

Йому зненацька спало на думку, що він помиляється, що Рада тремтить не від страху, а від холоду. Мокрі люди не становили небезпеки, він пройшов мимо них, мимо цих сутулих, довгообразих, змерзлих, а вони, з руками, схованими у глибокі кишені, тупцювали, щоб зігрітися, жалюгідні, отруєні наркотиками, і, здається, навіть не помітили його з Радою, навіть не звели очей, хоча він пройшов так близько, що чув їхнє нездорове, нерівне дихання. Він гадав, що Рада хоча б тепер заспокоїться, — вони були вже під аркою, — і раптом попереду, наче з-під землі, наче відокремившись од жовтих стін, з'явилися і стали впоперек дороги ще четверо, таких самих мокрих і жалюгідних, проте один з них був з довгим товстим ціпком, і Максим упізнав його.

Під облупленим куполом незугарної арки розгойдувалася від протягу гола лампочка, стіни вкривала пліснява і тріщини, під ногами був розтрісканий брудний цемент з брудними слідами багатьох ніг та автомобільних шин. Ззаду гучно загупотіли. Максим озирнувся — ті четверо наздоганяли, уривчасто й нерівно дихаючи, не виймаючи рук із кишень, випльовуючи на ходу свої гидкі наркотичні палички... Рада здушено зойкнула, відпустила його руку, і зненацька стало тісно. Максима притиснули до стіни, упритул до нього кружка стояли люди; вони не торкалися його, вони тримали руки в кишенях, вони навіть не дивилися на нього, просто стояли і не давали йому ворухнутися, і над їхніми головами він побачив, що двоє тримають Раду за руки, а вусань підійшов до неї, неквапливо переклав ціпок у ліву руку і правою так само неквапливо і ніби нехотя ляснув її по щоці.

Це було настільки дико і неймовірно, що Максим утратив відчуття реальності. Щось зрушилося в його свідомості. Люди зникли. Тут було тільки двоє людей — він і Рада, а інші зникли. Замість них вайлувато і страшно тупцяли по багнюці моторошні й небезпечні тварини. Не стало міста, не стало арки і лампочки над головою — був край непрохідних гір, країна Оз-на-Пандорі, була печера, мерзотна пастка, влаштована голими плямистими мавпами, і в печеру байдуже зазирав розмитий, жовтий місяць, і необхідно було битися, щоб вижити. І він став битися, як бився тоді на Пандорі.

Час слухняно загальмувався, секунди зробилися довгими-довгими, протягом кожної можна було виконати дуже багато різних рухів, завдати багато ударів і бачити всіх зразу. Вони були неповороткі, ці мавпи, вони звикли мати справу з іншою дичиною, мабуть, вони просто не встигли второпати, що помилилися у виборі, що ліпше всього їм було б тікати, але вони також намагалися битися... Максим хапав чергового звіра за нижню щелепу, посмиком підіймав піддатливу голову і бив ребром долоні по блідій пульсуючій шиї, і негайно обертався до наступної, хапав, підіймав, рубав і знову хапав, підіймав, рубав — у хмарі смердючого, хижого дихання, у лункій тиші печери, у жовтій, сльозавій півтемряві, — і брудні, криві пазурі шарпнули його за шию і зісковзнули, жовті ікла глибоко уп'ялися в плече і також зісковзнули... Поруч уже нікого не було, а до виходу з печери поспішав ватажок з дрюком, бо він, як і всі ватажки; мав найшвидшу реакцію і першим дотумкав, що відбувається. Максимові на мить стало шкода його, наскільки сповільнена його швидка реакція — секунди спливали дедалі повільніше, і прудконогий ватажок ледве переставляв ноги — і Максим, прослизнувши поміж секунд, порівнявся з ним і зарубав його на бігу і вмить зупинився... Час знову набув нормального плину, печера стала аркою, місяць — лампочкою, а країна Оз-на-Пандорі знову перетворилася в незрозуміле місто на незрозумілій планеті, більш незрозумілій, ніж Пандора...

Максим стояв, відпочиваючи, опустивши руки, що горіли вогнем. Біля ніг його тяжко куйовдився вусатий ватажок. Кров цебеніла з пораненого Максимового плеча. І в цю мить Рада взяла його руку і, схлипнувши, провела його долонею по своєму мокрому обличчю. Він роззирнувся. На брудній цементній підлозі мішками лежали тіла. Він машинально порахував їх — шестеро вкупі з ватажком — і подумав, що двоє устигли втекти. Доторк Ради приніс йому невимовну насолоду, і він знав, що вчинив так, як зобов'язаний був учинити, і зробив те, що зобов'язаний був зробити, — ні на йоту більше, ні на йоту менше. Ті, хто встиг утекти, втекли, він не наздоганяв їх, хоча міг би наздогнати — навіть зараз він чув, як панічно цокотять підбори їхніх черевиків у кінці тунелю. А ті, хто не встиг утекти, — ті лежать, і декотрі з них помруть, а декотрі вже мертві, і він розумів тепер, що це все-таки люди, а не мавпи і не панцирні вовки, хоча дихання їхнє було смердюче, дотики — брудні, а наміри — хижі й бридкі. І все-таки він відчував якийсь жаль і пізнавав втрату, наче загубив якусь чистоту, наче загубив невід'ємну часточку душі колишнього Максима, і знав, що колишній Максим зник назавжди, і від цього йому було трохи гірко, і це будило у ньому якусь незнайому гордість...

— Ходімо, Максиме, — тихенько мовила Рада.

І він слухняно пішов за нею.

— Коротше кажучи, ви його проґавили.

— Я нічого не міг вдіяти... Ви самі знаєте, як це буває...

— Хай йому біс, Фанку! Вам і не слід було нічого робити. Вам досить було взяти з собою водія.

— Я знаю, що винен. Але хто міг сподіватися...

— Годі про це. Яких заходів вжито?

— Щойно мене випустили, я зателефонував Мегу. Мегу нічого не знає. Якщо він повернеться, Мегу відразу сповістить мене... Далі: я встановив спостереження за всіма божевільнями... Він не може зайти далеко, йому просто не дозволять, він занадто впадає в око...

— Далі.

— Я підняв на ноги своїх людей у поліції. Я наказав стежити за всіма випадками порушення порядку, включно до порушення правил вуличного руху. У нього немає документів. Я розпорядився повідомляти мені про всіх затриманих без документів... У нього немає жодного шансу зникнути, навіть якщо він захоче... Як на мене, це справа двох-трьох днів... Проста справа.

— "Проста"... Що могло бути простіше: сісти в авто, з'їздити у телецентр і привезти сюди людину... Одначе ви навіть з цим не впоралися.

— Винен. Але такий збіг обставин.

— Я сказав, годі про обставини. Він справді схожий на божевільного?

— Важко сказати... Більше всього він, мабуть, схожий на дикуна. На ретельно відмитого і доглянутого горця. Проте я легко уявляю собі ситуацію, у якій він виглядає божевільним... І потім, ця постійна ідіотська усмішка, кретиноїдне белькотання замість нормальної мови... І весь він якийсь дурень...

— Зрозуміло. Я схвалюю ваші заходи... І ще таке, Фанку... Зв'яжіться з підпіллям.

— Що?

— Якщо ви не знайдете його найближчими днями, він неодмінно з'явиться у підпіллі.

— Не розумію, що робити дикунові у підпіллі.

— У підпіллі багато дикунів. І не ставте дурних запитань, а робіть, що я вам кажу. Якщо ви проґавите його ще раз, я вас звільню.

— Вдруге я його не проґавлю.

— Радий за вас... Що ще? ‘

— Цікава чутка про Пухиря.

— Про Пухиря? Що саме?

— Вибачте, Мандрівче... Якщо дозволите, я волів би про це пошепки, на вухо...

Частина друга

ЛЕГІОНЕР

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав:

— Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні.

Коли інші командири секцій вийшли, низкою, в потилицю один одному, пан ротмістр якийсь час роздивлявся Гая, похитуючись на стільці і насвистуючи старовинну солдатську пісню "Вгамуйсь, матусю". Пан ротмістр Чачу був зовсім не схожий на пана ротмістра Тоота. Він був опецькуватий, темнолиций, з чималенькою лисиною, він був значно старший від Тоота, в недалекому минулому — учасник восьми приморських інцидентів, володар Вогненного Хреста і трьох значків "За лють у вогні"; розповідали про його фантастичний двобій з білою субмариною, коли його машина дістала пряме влучення й загорілася, а він продовжував стріляти, поки не втратив свідомість від страшних опіків; говорили, що на тілі у нього немає живого місця, суціль чужа, пересаджена шкіра, а на лівій руці у нього бракувало трьох пальців. Він був прямий і брутальний, як справжній вояк, і, на відміну од стриманого ротмістра Тоота, ніколи не вважав за потрібне приховувати свій настрій ні від підлеглих, ні від начальства. Якщо він був веселий, уся бригада знала, що пан ротмістр Чачу нині веселий; але якщо вже він був не в гуморі і насвистував "Вгамуйсь, матусю"...

Гай дивився йому в очі статутним поглядом і впадав у відчай при думці, що йому якимсь невідомим поки що чином довелося засмутити і розгнівати цю незвичайну людину. Він квапливо перебирав у пам'яті свої власні провини і провини легіонерів своєї секції, але нічого не міг пригадати такого, що вже не було відсунуто недбалим рухом безпалої руки і хрипкуватим, буркотливим: "Гаразд, на те й Легіон. Плювати..."

Пан ротмістр облишив свистіти і похитуватися.

— Не люблю базікання і писанини, капрале, — сказав він. — Або ти рекомендуєш кандидата Сима, або ти його не рекомендуєш. Що саме?

— Так точно, рекомендую, пане ротмістр, — поквапливо сказав Гай. — Але...

— Без "але", капрале! Рекомендуєш чи не рекомендуєш?

— Так точно, рекомендую.

— Тоді як я повинен розуміти оці два папірці? — Пан ротмістр нетерплячим рухом витягнув з нагрудної кишені складені папери і розгорнув їх на столі, притримуючи скаліченою рукою. — Читаю: "Рекомендую вищеозначеного Мака Сима як відданого і здібного..." Н-ну, це зрозуміло... "...для затвердження у високому званні кандидата в рядові Бойового Легіону". А ось твоя друга цидулка, капрале: "...У зв'язку з вищевикладеним вважаю за свій обов'язок звернути увагу командування на необхідність ретельної перевірки означеного кандидата в рядові Бойового Легіону М. Сима". Масаракш! Чого ж ти, врешті-решт, хочеш, капрале?

— Пане ротмістр! — схвильовано сказав Гай. — Але я справді у скрутному становищі! Я знаю кандидата Сима як здібного і відданого завданням Легіону громадянина. Я певен, що він принесе багато користі. Але, вважаючи, що у Легіоні місце лише винятково чистим...

— Авжеж, авжеж! — нетерпляче сказав пан ротмістр. — Коротше кажучи, от що, капрале. Один із цих папірців ти негайно забереш і порвеш. Треба ж думати. Я не можу з'явитися до бригадира з двома папірцями. Або так, або ні. Ми в Легіоні, а не на філософському факультеті, капрале! Дві хвилини на роздуми.

Пан ротмістр видобув із стола грубу теку зі справами і з огидою жбурнув її перед себе.