Населений острів - Сторінка 14

А ці мерзотники учиняють напади на башти — продажні шкури, убивці жінок і дітей, куплені за брудні гроші Хонті й Пандеї, виродки, нікчеми, гірші від усякого Щуролова... Нервове обличчя Гая викривлялося ненавистю. "Тут найголовніше, — говорив він і постукував кулаком по столу, — і тому я пішов до Легіону, не на завод, не в поле, не в контору — до Бойового Легіону, який тепер рятує все..."

Максим слухав жадібно, як страшну, неможливу казку, тим більш страшну і неможливу, що все це було насправді, що багато що і багато що з цього продовжувало існувати, а найстрашніше і найнеможливіше з цього могло повторитися будь-якої хвилини. Смішно і соромно було після цього думати про власні незлагоди, іграшковими зробилися його власні проблеми — якийсь там контакт, нуль-передавач, ламання рук...

Вантажівки круто звернули у нешироку вулицю з багатоповерховими цегляними будинками, і Панді сказав: "Приїхали". Перехожі на хіднику сахнулися до стін, затуляючись від світла фар. Вантажівка зупинилася, над кабіною висунулася довга телескопічна антена.

— Виходь! — в один голос гаркнули командири другої та третьої секцій, і легіонери посипалися через борти.

— Першій секції залишитися на місці! — скомандував Гай.

Панді і Максим, які було підхопилися, знову сіли.

— На трійки розберись! — горлали капрали на хіднику. — Друга секція, вперед! Третя секція, за мною! Вперед марш!

Прогупотіли підковані чоботи, хтось палко вереснув:

— Панове! Бойовий Легіон!

— Хай живе Бойовий Легіон!

— Ура! — закричали бліді люди, які тиснулися до стін, щоб не заважати. Ці перехожі ніби чекали тут легіонерів і тепер, дочекавшись, раділи їм, як найкращим друзям.

Кандидат Зойза, зовсім іще хлопчисько, довгий, мов жердина, з білястим пухом на щоках, штурхнув Максима гострим ліктем у правий бік і радісно підморгнув. Максим осміхнувся у відповідь. Секції вже зникли у під'їздах; біля дверей стояли тільки капрали, стояли твердо, надійно, із застиглими обличчями під беретами набакир. Хряпнули дверцята кабіни, і голос ротмістра Чачу прокаркав:

— Перша секція, виходь, шикуйся!

Максим одним стрибком перескочив через борт. Коли секція вишикувалася, ротмістр порухом руки зупинив Гая, котрий кинувся було з рапортом, підійшов до шику впритул і скомандував:

— Надіти каски!

Дійсні рядові ніби чекали на цю команду, а кандидати трохи забарилися. Ротмістр, нетерпляче постукуючи підбором, дочекався, поки Зойза впорається з підборідним ремнем, і скомандував "направо" та "бігом вперед". Він сам побіг спереду, незграбно-спритний, дужо відмахуючи скаліченою рукою, ведучи секцію під темну арку у двір, вузький і похмурий, як колодязь, звернув під іншу арку, таку ж похмуру та смердючу, і зупинився перед облупленими дверима під тьмяною лампочкою.

— Увага! — каркнув він. — Перша трійка і кандидат Сим підуть зі мною. Решта залишиться тут. Капрале Гаал, за свистком трійку до мене нагору, на четвертий поверх. Нікого не випускати, брати живими, стріляти лише у крайньому випадку. Перша трійка і кандидат Сим, за мною!

Він штовхнув облуплені двері і щез. Максим, випередивши Панді, кинувся слідом. За дверима виявилися круті камінні сходи з залізним поруччям, вузькі, тьмяно освітлені. Ротмістр прудко, через три сходинки, біг нагору. Максим наздогнав його і завважив у його руці пістолет. Тоді Максим на бігу зняв з шиї автомат; на секунду його занудило від думки, що зараз, можливо, доведеться стріляти в людей, але він прогнав цю думку — це були не люди, це були тварини, гірші від вусатого Щуролова, гірші від плямистих мавп. Мерзенне болото під ногами, каламутне світло, захаркані стіни підтверджували і підтверджували це відчуття.

Другий поверх. Кухонні аромати, у шпарині прочинених дверей перепуджене баб'яче лице. З нявкотом вихоплюється з-під ніг знавісніла кішка. Третій поверх. Якийсь йолоп залишив на середині площадки відро з помиями. Ротмістр звалює відро, помиї летять у проліт. "Масаракш!.." — гарчить знизу Панді. Хлопець і дівчина, обійнявшись, притиснулися в темному кутку, обличчя у них злякано-радісні. "Геть, униз!" — каркає на бігу ротмістр. Четвертий поверх. Неоковирні коричневі двері з облізлою олійною фарбою, подряпана бляшана дощечка з написом "Гоббі, зубний лікар. Прийом будь-якої пори". За дверима хтось протягло кричить. Ротмістр зупиняється і хрипить: "Замок!" По його чорному обличчю котиться піт. Максим не розуміє. Панді відштовхує його, приставляє дуло автомата до дверей нижче ручки і дає чергу. Сипляться іскри, летять куски дерева, і тої ж миті, ніби у відповідь, за дверима глухо, крізь протяглий крик, бахкають постріли, знову з хрускотом летять тріски, щось гаряче, туге з огидливим вищанням проноситься у Максима над головою. Ротмістр розчахує двері — там темно, жовті спалахи пострілів висвітлюють клуби диму. "За мною!" — хрипить ротмістр і пірнає головою вперед назустріч спалахам. Максим і Панді кидаються слідом за ним; двері вузькі, притиснутий Панді коротко скімлить. Коридор, задуха, пороховий дим. Загроза зліва. Максим викидає руку, ловить гарячий ствол, шарпає зброю від себе і вгору. Тихо, але страхітливо виразно хрускають чиїсь викручені суглоби, велике м'яке тіло заклякає у безвладному падінні. Попереду, в диму, ротмістр каркає: "Не стріляти! Брати живцем!" Максим кидає автомат і удирається до великої освітленої кімнати. Тут безліч книжок і картин, і стріляти тут нема в кого. На підлозі корчаться двоє чоловіків. Один з них без угаву кричить, вже захрип, але продовжує кричати. У кріслі, відкинувши голову, лежить зомліла жінка — біла, аж прозора. Кімната переповнена болем. Ротмістр стоїть над крикуном і озирається, запихаючи пістолет у кобуру. Відчутно штовхнувши Максима, до кімнати увалюється Панді, за ним легіонери волочать важке тіло того, хто стріляв. Кандидат Зойза, мокрий і схвильований, без усмішки простягує Максимові кинутий автомат. Ротмістр повертає до них своє страшне чорне обличчя. "А де ще один?" — каркає він, і тої ж миті падає синя портьєра, з підвіконня важко сплигує довготелесий худий чолов'яга у білому заплямованому халаті. Він, як сліпий, суне на ротмістра, повільно здіймаючи два величезних пістолети на рівень скляних від болю очей. "Ай!" — кричить Зойза...

Максим стояв боком, і в нього не залишалося часу, щоб повернутися. Він стрибнув щосили, проте чолов'яга усе-таки встиг один раз натиснути на спускові гачки. Максимові обпалило обличчя, пороховий гар забив рот, а пальці його вже зімкнулися на зап'ястках білого халата, і пістолети зі стукотом впали на підлогу. Чолов'яга опустився на коліна, похилив голову і, коли Максим відпустив його, м'яко впав долілиць.

— Ну-ну-ну, — сказав ротмістр із незрозумілою інтонацією. — Кладіть і цього сюди, — наказав він Панді. — А ти, — сказав він блідому і мокрому Зойзі, — біжи вниз і сповісти командирів секцій, де я перебуваю. Нехай повідомлять, як у них справи. (Зойза клацнув підборами і кинувся до дверей.) До речі! Перекажи Гаалу, нехай піднімається сюди... Замовкни, нікчемо! — гаркнув він на чолов'ягу і злегенька копнув його носком чобота у бік. — Ет, марна справа. Хирява погань, сміття... Обшукати! — наказав він Панді. — І покладіть їх усіх в ряд. Отут, на підлозі. І цю також, а то розсілася в єдиному кріслі.,.

Максим підійшов до жінки, обережно підняв її і переніс на ліжко. У нього було тривожно на душі. Не цього він чекав. Тепер він і сам не знав, чого чекав — жовтих, вискалених од ненависті іклів, злобного виття, лютої сутички не на життя, а на смерть?.. Йому не було з чим порівняти свої відчуття, але він чомусь згадав, як одного разу підстрілив тахорга і як ця величезна, грізна з виду і нещадна, за чутками, тварина, провалившись з перебитим хребтом у глибочезну яму, тихо, жалісливо плакала і щось бурмотіла у смертельній тузі, майже розбірливо...

— Кандидате Сим! — гаркнув ротмістр. — Я наказав — на підлогу!

Він дивився на Максима своїми моторошними прозорими очима, губи йому ніби зсудомило, і Максим збагнув: не йому судити тут і визначати, що правильно і що неправильно. Він іще чужинець, він іще не знає їхньої ненависті і їхньої любові... Він підняв жінку і поклав її поруч з гладким чолов'ягою, який стріляв у коридорі. Панді і другий легіонер, сопучи, старанно вивертали кишені заарештованих. А заарештовані були непритомні. Усі п'ятеро.

Ротмістр всівся у крісло, кинув на стіл кашкета, закурив і пальцем поманив до себе Максима. Максим підійшов, хвацько клацнув підборами.

— Чому кинув автомат? — неголосно спитав ротмістр.

— Ви наказали не стріляти.

— Пане ротмістр.

— Так точно. Ви наказали не стріляти, пане ротмістр. Ротмістр, прищулившись, пускав дим у стелю.

— Отже, якби я наказав не розмовляти, ти б відкусив собі язика?

Максим змовчав. Розмова йому не подобалася, але він добре пам'ятав настанови Гая.

— Хто батько? — спитав ротмістр.

— Вчений, пане ротмістр.

— Живий?

— Так точно, пане ротмістр.

Ротмістр вийняв з рота сигарету і подивився на Максима.

— Де він?

Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.

— Не знаю, пане ротмістр. Точніше, не пам'ятаю.

— Але те, що він вчений, ти пам'ятаєш... А що ти ще пам'ятаєш?

— Не знаю, пане ротмістр. Пам'ятаю багато що, проте капрал Гаал вважає, що це несправжня пам'ять.

У коридорі пролунали квапливі кроки, до кімнати зайшов Гай і виструнчився перед ротмістром.

— Займись цими напівтрупами, капрале, — сказав ротмістр. — Наручників вистачить?

Гай зиркнув через плече на заарештованих.

— З вашого дозволу, пане ротмістр, одну пару доведеться взяти у другій секції.

— Дій.

Гай вибіг, а у коридорі вже знову гупали чоботи, з'явилися командири секцій і доповіли, що операція здійснюється успішно, двоє підозрілих уже схоплені, пожильці, як завжди, надають активну допомогу. Ротмістр наказав їм поквапитися, а після закінчення передати до штабу парольне слово "Тамба". Коли командири секцій вийшли, він закурив нову сигарету і якийсь час мовчав, дивлячись, як легіонери знімають зі стелажів книжки, перегортають їх і жбурляють на ліжко.

— Панді, — проказав він неголосно, — займись картинами. От тільки з цією обережніше, не ушкодь, я візьму її собі... — Відтак він знову повернувся до Максима.