Населений острів - Сторінка 33

Якби ми знайшли Фортецю, тоді, друже мій, усе пішло б інакше. Я у Фортецю не вірю, але коли говорять — як знати... Можливо, і не все брешуть...

— Там хтось є, — сказав Максим. — Я не розумію хто.

— Он як? Гм... Якщо це Фортеця, тут, за легендою, живуть або залишки гарнізону... Вони, розумієш, тут сидять і не відають, що війна скінчилася, вони, розумієш, у розпал війни оголосили себе нейтральними, замкнулися і пообіцяли, що висадять у повітря увесь суходіл, якщо до них полізуть...

— А вони можуть?

— Якщо це Фортеця, вони все можуть... Та-ак... Нагорі ж повсякчас вибухи, стрілянина... Цілком можливо, що вони вважають, буцімто війна ще не скінчилася... Принц тут якийсь командував чи герцог... Добре було б з ними зустрітися і погомоніти.

Максим знову прислухався.

— Ні, — сказав він упевнено. — Немає там ні принца, ні герцога. Там якийсь звір, чи що... Ні, не звір... Або?

— Що —або?

— Ви сказали: або залишки гарнізону, або?..

— А-а... Ну, це дурниці, бабині казочки... Ходімо глянемо.

Зеф зарядив гранатомет, узяв його навскидку і вирушив уперед, світячи ліхтариком. Максим пішов поруч. Кілька хвилин вони брели коридором, відтак уперлися в стіну і звернули направо.

— Вас дуже чути, — сказав Максим. — Там щось відбувається, а ви так сопете...

— Що ж мені — не дихати? — негайно наїжачився Зеф.

— І ліхтарик мені ваш заважає, — сказав Максим.

— Тобто як це — заважає? Темно...

— У темряві я бачу, — сказав Максим, — а от через ваш ліхтарик нічого розібрати не можу... Давайте, я піду вперед, а ви залишайтесь. А то ми так нічого не дізнаємося.

— Н-ну, як хочеш... — у голосі Зефа не було й сліду звичної впевненості.

Максим знову заплющив очі, відпочив од хитливого світла, пригнувся і рушив уздовж стіни, намагаючись зовсім не шуміти. Невідомий був десь неподалік, і Максим наближався до нього з кожним кроком. Коридорові кінця не було. Праворуч з'явилися двері, всі вони були залізні і всі були позамикані. Навстріч тягло. Повітря було вогкувате, тхнуло пліснявою і ще тим, невідомим, живим і теплим. Позаду обережно шумів Зеф; він був розгублений і боявся відстати. Максим відчув це і засміявся сам до себе. Він відволікся буквально на секунду, і за цю секунду невідомий щез. Максим зупинився вкрай здивований. Невідомий щойно був попереду, зовсім поруч, а відтак в одну мить мовби розчинився у повітрі і так само миттєво виник за спиною, також зовсім поруч.

— Зефе! — покликав Максим.

— Так! — лунко озвався рудобородий.

Максим уявив собі, як невідомий стоїть між ними і повертає голову на голоси.

— Він між нами, — сказав Максим. — Не здумайте стріляти.

— Гаразд, — сказав Зеф по хвилі. — Ні дідька не видно, — повідомив він. — Який він на вигляд?

— Не знаю, — відповів Максим. — М'яке.

— Тварина?

— Не схоже, — сказав Максим.

— Ти ж запевняв, що бачиш у темряві.

— Я не очима бачу, — сказав Максим. — Помовчте.

— Не очима... — пробурчав Зеф і затих.

Невідомий пристояв, перетнув коридор, зник і по якімсь часі знову з'явився попереду. Йому також цікаво, подумав Максим. Він дуже прагнув викликати в собі відчуття симпатії до цієї істоти, але щось заважало — мабуть, неприємне поєднання незвіриного інтелекту з напівзвіриною зовнішністю. Він знову рушив уперед. Невідомий відступав, зберігаючи постійну дистанцію.

— Як справи? — спитав Зеф.

— Усе те саме, — відповів Максим. — Можливо, він нас кудись веде або заманює.

— А впораємося? — спитав Зеф.

— Він не збирається нападати, — сказав Максим. — Йому самому цікаво.

Він замовк, тому що невідомий знову зник, і Максим тої ж миті відчув, що коридор скінчився. Довкола було просторе приміщення. Все-таки тут було занадто темно. Максим майже нічого не бачив. Він відчував присутність металу, скла, відгонило іржею, і був тут струм високої напруги. Кілька секунд Максим стояв незрушно, потім, розібравшись, де вимикач, потягся до нього, але в цю мить невідомий з'явився знову. І не сам. З ним був другий, схожий, проте не точно такий самий. Вони стояли біля тієї ж стіни, що й Максим, він чув їхнє дихання — прискорене і вологе. Він завмер у надії, що вони наблизяться, однак вони не підходили, і тоді він, щомога звузивши зіниці, натис на клавіш вимикача.

Мабуть, щось було негаразд у ланцюгові — лампи спалахнули всього на долю секунди, десь із тріском луснули запобіжники, і світло знову згасло, але Максим устиг побачити, що невідомі істоти були невеличкі, на зріст як велика собака, стояли карачки, були вкриті темною шерстю, і в них були великі, важкі голови. Очі Максим розгледіти не встиг. Дивні істоти негайно щезли, мовби їх і не було.

— Що там у тебе? — спитав Зеф стривожено. — Що за спалах?

— Я запалював світло, — відгукнувся Максим. — Ідіть сюди.

— А де цей? Ти його бачив?

— Майже не бачив. Схожі усе-таки на тварин. Щось подібне до собак з великими головами...

По стінах застрибали відблиски ліхтарика. Зеф говорив на ходу:

— А, собаки... Живуть тут такі у лісі. Живих їх, щоправда, я ніколи не бачив, зате підстрелених — безліч разів...

— Ні, — сказав Мак із сумнівом у голосі. — Це все-таки не тварини.

— Тварини, тварини, — сказав Зеф. Голос йога лунко розлігся під високим склепінням. — Даремно ми з тобою дрижаки ловили. Я було подумав, що упирі... Масаракш! Та це ж Фортеця!

Він зупинився посередині приміщення, бігаючи променем по стінах, по рядах циферблатів, по розподільних щитах. Блищало скло, нікель, вицвіла пластмаса.

— Ну, вітаю, Маку. Усе-таки ми її з тобою знайшли. Даремно я не вірив. Даремно... А це що таке? Ага... Це електронний мозок, і все під напругою! Ох, дідько його бери, сюди б Коваля!.. Послухай, а ти нічого в цьому не тямиш?

— У чому саме? — спитав Максим, підходячи.

— Та у цій от механіці... Це ж пульт управління! Якщо у ньому розібратися, увесь край наш! Уся ця техніка нагорі управляється звідси! Ох, якби розібратися, масаракш!

Максим відібрав у нього ліхтарик, поставив так, щоб світло розсіювалося по приміщенню, і роззирнувся. Повсюди лежала порохнява, лежала уже багато років, а на столі у кутку на розстеленому зітлілому папері стояла тарілка, заляпана чорним, і поруч — виделка. Максим пройшовся вздовж пультів, торкнувся верньєрів, спробував увімкнути електронну машину, взявся за рубильник — рукоятка залишилася у нього в пальцях...

— Навряд, — сказав він нарешті. — Навряд чи звідси можна чим-небудь особливим управляти. По-перше, занадто усе тут просте, швидше всього це або станція спостереження, або одна з контрольних підстанцій... Тут усе якесь допоміжне... І машина слабка, не вистачить навіть, щоб десятком танків управляти... А потім, тут же все розвалилося, ні до чого не можна доторкнутися. Струм, щоправда, є, але напруга нижча від норми: котел, мабуть, геть забило... Ні, Зефе, усе це не так просто, як вам здається.

Раптом він завважив вмуровані у стіну довгі рурки, з'єднані гумовим наочником, підсунув алюмінієвого стільця, всівся і уткнув обличчя в наочник. На його подив, оптика виявилася у чудовому стані, але ще дужче здивувало те, що він побачив. У полі зору був цілком незнайомий краєвид: біло-жовта пустеля, піщані дюни, кістяк якоїсь металевої споруди. Там віяв сильний вітер, бігли по дюнах струминки піску, каламутний виднокрай загортався чашею.

— Погляньте, — сказав він Зефові. — Де це?

Зеф приставив гранатомет до пульта, підійшов і глянув.

— Дивно, — сказав він по хвилі мовчання. — Це пустеля. Це, друже мій, від нас кілометрів за чотириста... — Він одсунувся від окулярів і звів очі на Максима. — Скільки ж праці вони на все це поклали, мерзотники... А толку? Оно вітер гуляє по пісках, а який це був край!.. Мене до війни хлопчиськом іще на курорт возили... — Він підвівся. — Ходімо звідси к бісу, — сказав з гіркотою у голосі і взяв ліхтарик. — Ми з тобою тут нічого не второпаємо. Доведеться ждати, коли Коваля схоплять і посадять... Тільки його не посадять, а розстріляють, мабуть... Ну, рушили?

— Так, — сказав Максим. Він роздивлявся дивні сліди на підлозі. — Ось це мене цікавить значно більше, — повідомив він.

— І даремно, — сказав Зеф. — Тут, мабуть, чимало всілякої звірини бігає...

Він закинув за спину гранатомет і попрямував до виходу з зали. Максим, озираючись на сліди, рушив за ним.

— Їсти хочеться, — сказав Зеф.

Вони пішли коридором. Максим запропонував виламати одні з дверей, проте, на думку Зефа, це було ні до чого.

— Цією справою треба займатися серйозно, — сказав він. — Що ми тут будемо час гайнувати, ми ще норму не відпрацювали, а сюди треба прийти із знавцем...

— На вашому місці, — заперечив Максим, — я б не дуже розраховував на цю вашу Фортецю. По-перше, тут усе струхлявіло, а по-друге, вона вже зайнята.

— Ким це? Ах, ти знову про собак?.. І ти туди ж. Ті про упирів торочать, а ти...

Зеф замовк. По коридору пронісся гортанний вигук, кількаразовою луною відбився од стін і стих. Тої ж миті звідкілясь здалеку відгукнувся другий такий самий голос. Це були дуже знайомі звуки, одначе Максим ніяк не міг згадати, де чув їх.

— Так ось хто кричить ночами! — сказав Зеф. — А ми гадали, птахи...

— Дивний крик, — сказав Максим.

— Дивний — не знаю, — заперечив Зеф, — але страшнуватий. Уночі як почнуть горлати по всьому лісу, у п'ятах холоне. Скільки про ці крики казок розповідають... Був один кримінальник, так він вихвалявся, буцімто знає цю мову. Перекладав.

— І що ж він перекладав? — спитав Максим.

— Ет, дурниці. Яка там мова...

— А де цей кримінальник?

— Пропав безвісти, — сказав Зеф. — Він був у будівельниках, партія в лісі заблукала...

Вони повернули ліворуч, і далеко попереду з'явилася каламутна бліда пляма світла. Зеф вимкнув ліхтарик і сховав до кишені. Він ішов тепер попереду, і коли він зненацька зупинився, Максим мало не налетів на нього.

— Масаракш, — промурмотів Зеф.

На підлозі впоперек коридора лежав людський кістяк. Зеф скинув з плеча гранатомет і роззирнувся.

— Цього тут не було, — промимрив він.

— Так, — сказав Максим. — Його щойно поклали.

Позаду у глибинах підземелля раптом пролунав цілий хор гортанних протяжливих зойків. Зойки змішувалися з луною; здавалося, що лементує тисяча горлянок, і всі вони лементували хором, мовби скандуючи якесь дивне слово з чотирьох складів. Максимові причулося знущання, виклик, глузи.