Натисніть "Enter" (Натисніть "Введення")

— Ви слухаєте запис. Будь ласка, не кладіть слухавку, поки...

Я жбурнув слухавку з такою силою, що телефонний апарат впав на підлогу. Сам я так і стояв, весь мокрий, мене трясло від злості. Потім телефон почав видавати такий звук, що нагадує дзижчання і вказує, що слухавка лежить не на важелі. Зумер цей разів у двадцять гучніше всіх інших звуків, на які здатен телефон, я будь-коли не міг зрозуміти, навіщо це потрібно. Начебто відбулося щось жахливе: "Катастрофа! слухавка не на важелі!!!"

Автовідповідачі, на мій погляд, з числа тих винаходів, які роблять життя неприємним в дріб'язках. Скажіть чесно — ви любите, коли вам відповідає машина? Але те, що відбулося зі мною, це вже не просто дрібна неприємність: автоматична набираюча машина щойно зателефонувала мені сама!

Машини ці з'явилися не дуже давно. Я одержував два-три дзвоника на місяць, здебільшого від страхових компаній. Вони читають вам двохвилинну промову і дають номер телефону, за яким можна зателефонувати, якщо пропозиція вас зацікавить. (Якось, одного разу я туди зателефонував, щоб висловити все, що я про них думаю, але знову нарвався на автомат, який вимовив: "Чекайте відповіді" — і ввімкнув музику.)

Я повернувся у ванну, стер краплі з пластикової обкладинки бібліотечної книги й обережно опустився у воду. Вода, зрозуміло, вже охолола. Я додав гарячої, і тільки-но тиск у мене прийшов в норму, як знову задзеленчав телефон.

П'ятнадцять дзвоників я не рухався з місця. Ви пробували читати, коли дзеленчить телефон? Після шістнадцятого дзвоника я вибрався з ванни. Витерся, надяг халат, навмисно повільно пішов у вітальню. Довго дивився на телефон. Після п'ятидесятого дзвоника я зняв слухавку. — Ви слухаєте запис. Будь ласка, не кладіть слухавку, поки повідомлення не закінчиться. Вам телефонують з будинку вашого найближчого сусіда Чарльза Клюга. Звінок буде повторюватися через кожні десять хвилин. Містер Клюг розуміє, що не був гарним сусідом, і заздалегідь вибачається за заподіяне занепокоєння. Він просить вас негайно прийти до його будинку. Ключ лежить біля входу під килимком. Ввійдіть у будинок і зробіть те, що необхідно буде зробити. За ваші послуги ви будете винагороджені. Дякую вам.

Клацнуло. І гудки.

Я завжди не кваплюся. Десятьма хвилинами пізніше, коли знову задзеленчав телефон, я все ще сидів і обмірковував отримане повідомлення. Потім зняв слухавку і став слухати.

Текст виявився точнісінько таким же. Як і раніше, у трубці звучав не голос Клюга, а щось синтезоване, механічне, начисто позбавлене людської теплоти.

Я дослухав до кінця і поклав слухавку на місце. Потім я подумав, чи зателефонувати в поліцію. Чарльз Клюг жив по сусідству десять років, і за цей час ми розмовляли з ним щонайбільше дванадцять разів. Не довше хвилини. Так що я не вважав себе чимось йому зобов'язаним.

Пекельного їм вогню, цим дзвінкам. Саме в той момент, коли я дійшов до такого висновку, телефон задзеленчав знову. Я глянув на годинник: пройшло десять хвилин. Зняв слухавку і відразу поклав на місце.

Можна, звичайно, відімкнути апарат, але навряд чи це сильно змінить моє життя...

Зрештою я вдягся, вийшов з будинку і попрямував до ділянки Клюга. Ще один мій сусід, який жив через дорогу, Хал Ланьєр, підстригав галявину перед будинком. Він помахав мені рукою і я відповів тим же. Було вже біля семи вечора. Трималася прекрасна серпнева погода. У повітрі стояв запах свіжоскошеної трави. Мені завжди подобався цей запах, і я подумав, що мою галявину теж не заважало б підстригти.

Схоже, Клюгові така думка будь-коли в голову не приходила. Його галявина місцями облисіла, а подекуди заросла травою, яка сягала колін.

Я подзвонив. До дверей не підійшли, і тоді я постукав. Потім зітхнув, зазирнув під килимок, дістав ключ і відкрив ним двері.

— Клюг? — покликав я, сунувши голову всередину.

Потім непевно, як людина, яка не знає, чекають її чи ні, пройшов через маленький хол. Штори на вікнах, як завжди, запнуті, але телевізійні екрани в кімнаті, що колись служила вітальнею, давали досить світла, щоб я міг розглянути Клюга. Він сидів у кріслі перед столом, впершись обличчям в клавіатуру комп'ютера, і в голові його, збоку, зяяла величезна діра.

Хал Ланьєр працює з комп'ютерами в лос-анджелеському управлінні поліції, і я в першу чергу розповів йому, що побачив у будинку Клюга, а він уже викликав поліцію. Ми разом чекали, поки прибудуть машини, і він все запитував, чи чіпав я там що-небудь, а я щораз відповідав, що не торкав будь-чого, крім дверної ручки.

Машина медичної служби приїхала без сирени, і незабаром навкруги заметушилися поліцейські. Сусіди всі були тут — хто в себе в дворі, а хто тихо перемовлявся перед будинком Клюга. Знімальні групи з телекомпаній приспіли саме вчасно, щоб встигнути до виносу тіла, загорненого в пластикове простирадло. Чоловіки і жінки з поліції снували туди-сюди. Думаю, вони займалися тим, що призначено робити поліцейським: знімали відбитки пальців, шукали речові докази... Я б пішов додому, але мені сказали залишитися.

Зрештою мене відвели у вітальню Клюга до слідчого Озборна. Телевізійні екрани все ще світилися. Ми з Озборном потисли один одному руки, після чого він мовчки оглянув мене від голови до ніг. Маленького зросту, лисіючий слідчий здався мені дуже змореним і продовжував здаватися таким доти, поки не глянув на мене впритул. От тоді, хоча в обличчі його не відбулось змін, він зовсім перестав виглядати стомленим.

— Ви Віктор Апфел? — запитав він.

Я сказав, що це так.

— Містере Апфел, як по-вашому, з цієї кімнати що-небудь пропало?

Я озирнувся, ставлячись до питання як до цікавої загадки.

Камін, фіранки на вікнах. Килим на підлозі. Але крім цього в кімнаті не було будь-чого, що зазвичай буває у вітальнях.

Вздовж всіх стін були розставлені столи, лише вузький прохід залишався в центрі кімнати. На столах нагромаджувалися дисплеї, клавіатури, дисководи та інші сяючі брязкітки нового століття {Bobua: певно мається на увазі XX століття}. Все це з'єднувалося товстими кабелями і шнурами. Під столами стояли інші комп'ютери і шухляди, доверху наповнені усіляким електронним мотлохом. Над столами до самої стелі висіли полиці, забиті коробками зі стрічками, дисками, касетами... Це все позначається одним терміном, але я тоді не міг його згадати. Апаратне забезпечення.

— Тут нема меблів, правильно? Крім...

Слідчий глянув на мене трохи ошелешено.

— Ви хочете сказати, що раніше тут стояли меблі?

— Відкіля мені знати? — Отут я зміркував, що він мене не розуміє. — Я вперше потрапив сюди годину тому.

Він насупився, і мені це не дуже сподобалося.

— Медексперт стверджує, що хазяїн будинку мертвий вже три години. Чому ви виявилися тут годину тому, Вікторе?

Те, що він звернувся до мене по імені, теж мене не дуже порадувало. Доведеться розповісти йому про телефонний дзвоник.

Він слухав, дивлячись на мене з недовірою. Але перевірити мої свідчення виявилося нескладно. Хал, Озборн, я і ще кілька поліцейських попрямували до мого будинку. Коли ми ввійшли, телефон дзеленчав.

Озборн зняв слухавку і вислухав повідомлення. На обличчі його з'явилася похмура гримаса, і що далі розвивалися події цього вечора, то похмурішою вона ставала.

Десять хвилин ми чекали нового дзвоника. Озборн тим часом уважно оглядав мою кімнату. Я навіть зрадів, коли телефон задзеленчав. Поліцейські зробили запис телефонного повідомлення, і ми відправилися назад до будинку Клюга.

Озборн відразу ж пішов за будинок глянути на антенний ліс мого сусіда. Очевидно, видовище його вразило.

— Місіс Медісон — вона живе далі по вулиці — вважає, що Клюг намагався установити контакт із марсіанами, — вимовив Хал з усмішкою. — Але я думаю, що він просто крав супутникові передачі.

На галявині за будинком стояли три тарілчасті антени, шість високих щогл і ще такі штуки для мікрохвильової трансляції, які можна побачити на будинках телефонних компаній.

Озборн знову привів мене у вітальню і попросив описати, що я побачив, коли ввійшов у кімнату. Я не розумів, який у цьому сенс, але проте спробував:

— Він сидів у тому кріслі. Крісло стояло перед столом. На підлозі я побачив пістолет. Рука Клюга висіла безпосередньо над ним.

— Думаєте, це було самогубство?

— Так, мабуть. — Не дочекавшись його коментарів, я запитав: — А що думаєте ви?

— Він не залишив записки, — зітхнув Озборн.

— Самогубці не завжди залишають записки, — відзначив Хал.

— Так. Але досить часто. І коли записки нема, мені це не подобається.

Озборн знизав плечима. — Втім, це не найважливіше.

— А телефонний дзвінок? — сказав я. — Це щось на зразок передсмертної записки.

Озборн кивнув.

— Що-небудь ще помітили?

Я підійшов до столу і глянув на клавіатуру. На панелі зазначалося: "Техаські Інструменти. Модель ТІ-99/4А". Праворуч, де лежала голова Клюга, на клавіатурі темніла кривава пляма.

— Тільки те, що він сидів перед цією машиною. — Я торкнувся клавіші, і екран дисплея відразу заповнився словами. Я швидко відсмикнув руку, потім вдивився в текст.

НАЗВА ПРОГРАМИ: ПРОЩАЙ, РЕАЛЬНИЙ СВІТ.

ДАТА: 20.08

ЗМІСТ: ЗАПОВІТ, РІЗНЕ.

ПРОГРАМІСТ: ЧАРЛЬЗ КЛЮГ

ДЛЯ ВМИКАННЯ ПРОГРАМИ

НАТИСНІТЬ ВВЕДЕННЯ _

Наприкінці пропозиції розмірено пульсував маленький чорний квадратик. Пізніше я дізнався, що він називається "курсор".

Всі зібралися навколо машини. Хал, фахівець з комп'ютерів, пояснив, що багато дисплейних пристроїв стирають зображення, залишаючи екран порожнім, якщо протягом десяти хвилин будь-хто не змінює виведену на ньому інформацію. Робиться це для того, щоб екран дисплея не вигорав там, де світяться букви. До того як я торкнувся клавіші, екран був зеленим, а потім з'явилися чорні букви на блакитному фоні.

— Клавіатуру перевіряли на відбитки пальців? — запитав Озборн.

Будь-хто не знав напевно, тому Озборн взяв олівець і гумкою на його кінці натиснув клавішу "ВВЕДЕННЯ".

Текст з екрану зник, блакитний фон заповнили маленькі овальні фігурки, що падають зверху, немов дощові краплі. Сотні і сотні фігурок найрізноманітніших кольорів.

— Це ж пігулки, — здивовано вимовив один з поліцейських. — От, дивіться, "Кваалуд"! А це "Нембутал"!

Всі навперебій взялися називати ліки. Я сам відразу впізнав білу капсулу з червоною крайкою — напевно "Дилантин".