Натисніть "Enter" (Натисніть "Введення") - Сторінка 6

Можливо, він був психологічно неврівноважений і схильний до самогубства — всі ці капсули з наркотиками здоров'я йому, звичайно, не додавали. Він готувався до смерті, і Віктор виявився єдиним, кого він вважав гідним спадщини. Якби не ця записка, я б повірила, що Клюг покінчив з собою. Але він її не писав. Про це я готова заприсягтися.

Зрештою ми позбулися товариства Озборна і я попростував додому займатися обідом. Коли все було готове, прийшла Ліза і знову з величезним апетитом накинулася на їжу.

Потім я зробив лимонад і ми влаштувалися в моєму маленькому патіо {енцикл. + Bobua: відкрите внутрішнє подвір'ячко, часто оточене галереями; поширені в середземноморських країнах, Лат. Америці і, як бачимо з цього тексту, навіть на півд. заході США :) }, спостерігаючи, як згущується навколо нас вечір.

Прокинувся я посеред ночі, весь спітнілий. Сів у ліжку, обмірковуючи події минулого дня. Висновки мені зовсім не сподобалися. Тому я надяг халат, пантофлі і пішов до будинку Клюга.

Вхідні двері знову виявилися відкритими навстіж, але все одно я постукав. Ліза визирнула з вітальні.

— Віктор? Що-небудь трапилося?

— Не впевнений, — сказав я. — Можна увійти?

Вона кивнула, і я пройшов за нею в кімнату. Біля консолі стояла відкрита банка пепсі. Ліза сіла на свій ослінчик, а я помітив, що очі в неї почервоніли.

— Що трапилося? — запитала вона ще раз і позіхнула.

— Тобі, напевно, треба поспати, — сказав я.

Вона знизала плечима і кивнула.

— Та-ак. Я все не можу потрапити у фазу, і зараз у мене денний настрій. Хоча я звикла працювати в який завгодно час і подовгу... Сподіваюся, ти прийшов не для того, щоб сказати мені про це?

— Ні. Ти упевнена, що Клюга убили?

— Передсмертну записку писав не він. Отже, залишається вбивство.

— Я довго думав, за що його могли убити. Він будь-коли не виходив з будинку, тому, очевидно, його вбили за те, що він зробив щось, що викликало небажану увагу, тут, зі своїми комп'ютерами. А тепер ти... Чесно кажучи, я не знаю, що саме ти робиш, але, схоже, ти влазиш у ті ж справи. Що якщо ці люди повернуться?

Вона скинула брови.

— Які люди?

Я розгубився. Побоювання мої оформилися недостатньо чітко і виглядали, напевно, не дуже-те переконливо.

— Не знаю... Ти говорила... якісь організації...

— Отже, ти помітив, як відреагував на це Озборн? Він вирішив, що Клюг наткнувся на яку-небудь таємну операцію, або що люди з ЦРУ вбили його, коли він дізнався про щось секретне, або...

— Не знаю, Лізо. Але я злякався. Раптом те ж саме трапиться з тобою?

Вона зненацька посміхнулася.

— Дякую, Вікторе. Я не хотіла зізнаватися при Озборні, але мене це теж турбує.

— І що ти збираєшся робити?

— Залишитися і продовжувати роботу. Я намагалася придумати, як би себе убезпечити, але зрештою вирішила, що тут будь-чого не зробиш.

— Але хоч щось можна вчинити...

— У мене є пістолет, якщо ти це маєш на увазі. Але подумай сам. Клюга вбили серед білого дня. Будь-хто не бачив, щоб хтось входив у будинок. І я запитала себе: хто здатен прийти вдень, застрелити Клюга, запрограмувати передсмертну записку і піти, не залишивши хоча б якихось слідів?

— Хтось дуже досвідчений і хитрий.

— Саме так. Настільки досвідчений і хитрий, що навряд чи в мене буде шанс перешкодити йому, якщо він вирішить розправитися зі мною.

І її слова, і її байдужість до власної долі мене просто приголомшили. Але все-таки вона визнала, що тривожиться.

— Тоді потрібно припинити все це. Виїхати звідси.

— Ну вже ні. Я не дозволю, щоб мене ганяли туди-сюди, — відповіла вона, і я вловив у її голосі тверду нотку.

Я подумав про те, що міг би сказати ще дещо, але не став.

— Принаймні... замикай вхідні двері, добре?

Вона розсміялася і поцілувала мене в щоку.

— Обіцяю. І я дуже вдячна тобі за турботу. Дуже.

Я почекав, поки вона закриє за мною двері, і, почувши як клацнув замок, побрів через освітлений місяцем двір до свого будинку. На півшляху я зупинився, зміркувавши, що міг би запропонувати їй переночувати в моїй другій спальні. Або залишитися з нею в будинку Клюга.

Але потім вирішив не робити цього: з остраху, що вона неправильно мене зрозуміє.

Тільки опинившись в ліжку, я зрозумів із засмученням і деяким презирством до самого себе, що в неї були всі підстави зрозуміти мене неправильно.

І це при тому, що я рівно в два рази старше неї.

Ранок я провів на городі, плануючи меню на вечір. Мені завжди подобалося готувати, але вечері з Лізою стали для мене найрадіснішою подією дня. Більш того, я вже вважав них обов'язковими. Тому, коли біля полудня я виглянув на вулицю і побачив, що її машини нема на місці, мені стало не по собі.

Я квапливо пішов до будинку Клюга. Двері були відкриті навстіж. Оглянувши будинок, я будь-чого особливого не знайшов, тільки в спальні на підлозі були акуратно розкладені стопки її одягу. Все ще тремтячи, я постукав у будинок Ланьєр. Відкрила Бетті і відразу помітила, що я чимось стривожений.

— Та дівчина в будинку Клюга... — сказав я. — Щось відбулося. Можливо, нам варто зателефонувати в поліцію?

— А що трапилося? — запитала Бетті, дивлячись поверх мого плеча. — Схоже, вона ще не повернулася.

— Що ти маєш на увазі?

— Я бачила, як вона виїхала з годину тому. Машина в неї що треба!

Почуваючи себе повним ідіотом, я спробував вдати, що чогось особливого й не трапилось, однак встиг помітити, яким поглядом подивилася на мене Бетті. Немов їй хотілося погладити мене по голові або щось на зразок того. Я відчув, що починаю злитися.

Ліза залишила одяг, отже, вона повинна повернутися. Продовжуючи запевняти себе, що це дійсно так, я заліз у ванну з обпалююче гарячою водою.

Почувши стукіт, я відкрив двері і побачив Лізу. З пакетами в обох руках і зі звичайною сліпучою посмішкою на обличчі.

— Я збиралася зробити це ще вчора, але забула і згадала, тільки коли ти прийшов. Мені так хотілося зробити тобі сюрприз, що я з'їздила і купила дещо, чого немає в тебе як в саду, так і на кухні...

Вона продовжувала говорити, поки ми вивантажували з пакетів їстівне. Я мовчав. На Лізі була нова майка, напис на якій говорила: V + L — I. Я навмисно не став запитувати, що це означає.

— Ти любиш в'єтнамську кухню?

Я глянув на неї, і тільки тепер до мене дійшло, що вона дуже схвильована.

— Ще не випадало спробувати, — сказав я. — Але я люблю китайську, японську і індійську. Я взагалі люблю пробувати все нове.

В останній частині я лицемірив, але не так щоб дуже сильно: хоча іноді я і пробую нові рецепти, але смаки до їжі в мене взагалі ж цілком католицькі.

— Не уявляю, що в мене вийде, — засміялася вона. — Моя мати була наполовину китаянкою. Так що сьогодні на вечерю буде щось безпородне.

Вона звела очі й, побачивши моє обличчя, знову розсміялася.

— Я забула, що ти бував в Азії. Не бійся, собачого м'яса я готувати не буду.

Єдине, що було цілком нестерпно, це палички. Я мучився з ними, скільки міг, потім відклав вбік і взяв виделку.

— Вибач, — сказав я, — але це мені не під силу.

— Ти цілком пристойно з ними попорався.

— Був час навчитися.

Кожна нова страва сприймалася мною як одкровення: чогось подібного я в житті не пробував.

— Ти мене боїшся, Вікторе?

— Спочатку боявся.

— Через моє обличчя?

— Просто узагальнена азіатофобія. Напевно, я все-таки расист. Проти своєї волі.

Вона кивнула. Ми знову сиділи в патіо, хоча сонце вже давно сховалося за обрієм. Я не можу пригадати точно, про що ми говорили раніше, але, у всякому випадку, нам було цікаво.

— У вас, американців, комплекс з приводу расизму. Немов ви його винайшли, і будь-хто інший, крім, може ПАР і нацистів, не знає пристойно, що таке расизм на практиці. Ви не в змозі відрізнити одне жовте обличчя від іншого і вважаєте всі жовті нації монолітним блоком. Хоча насправді в азіатів расова ненависть вкрай сильна. — Вона задумалася, потім додала: — Як я ненавиджу Камбоджу, ти б знав! Я втекла туди з Сайгона і на два роки потрапила в трудові табори. Напевно, мені треба ненавидіти тільки цього покидька Пол Пота, але ми не завжди владні над своїми почуттями...

Наступного дня я зайшов до неї біля полудня. На вулиці стало холодніше, але в її темній печері ще трималося тепло.

Ліза розповіла мені дещо про комп'ютери, але коли вона дала мені попрацювати з клавіатурою, я швидко заплутався, і ми вирішили, що мені навряд чи варто планувати для себе кар'єру програміста.

Один із пристроїв, що вона мені показала, називався "модем". З його допомогою Ліза могла зв'язуватися з якими завгодно іншими комп'ютерами практично у всьому світі. Коли я прийшов, вона саме спілкувалася з кимсь у Стенфорді; з людиною, яку вона будь-коли не бачила й знала лише за його позивним "Bable-Sorter". З моторошною швидкістю вони перекидалися своїми комп'ютерними слівцями. Під кінець Bable-Sorter надрукував "Bye-I". У відповідь Ліза надрукувала "T".

— Що означає "T"? — запитав я.

— "True". Тобто "так", але звичайне "так" для хакера занадто прямолінійно.

— А що таке "Bye-I"?

— Це питання. Додаєш до слова "I", і виходить питання. "Bye-I" означає, що Bable-Sorter запитує, чи закінчена наша розмова.

Я задумався і подивився на її майку, потім — в очі, серйозні і спокійні. Вона чекала, склавши руки на колінах.

V + L — I

— Так, сказав я. — Так.

Ліза поклала окуляри на стіл і стягла майку через голову.

До вечора ми вирішили, що Лізі варто перебратися в мій будинок. Деякі операції їй необхідно було виконувати в Клюга, але інше вона цілком могла робити в мене за допомогою переносного термінала й оберемку дисків. Ми вибрали один з кращих комп'ютерів, дюжину периферійних пристроїв і установили все це господарство в одній з моїх кімнат.

Звичайно ж, ми обидва розуміли, що цей переїзд навряд чи врятує нас, якщо ті, хто "прикінчив" Клюга, вирішать зайнятися Лізою. Але все-таки я відчув себе спокійніше, і вона, сподіваюся, теж.

Наступного дня до будинку підкотив вантажний фургон, і двоє хлопців взялися вивантажувати відтіля здоровенне ліжко.

— Слухай, — сказав я, — може ти випадково скористалася комп'ютерами Клюга щоб...

Ліза розреготалася.

— Заспокойся. Як ти вважаєш, чому я можу дозволити собі "Феррарі"?

— Зізнатися, я задавав собі це питання.

— Якщо людина дійсно вміє писати гарні програми, вона може заробляти дуже багато грошей.