Не хочу, щоб він помирав

НЕ ХОЧУ, ЩОБ ВІН ПОМИРАВ

ЧАСТИНА ПЕРША

В ЖИТТІ

"Довкола не було ні душі, як ми й сподівалися. Загони лежали у відведених їм укриттях. З'явився той, кого ми мали вбити, і в нього полетіли кулі...

Я повернувся додому й кинувся на ліжко; голова моя палала, як у вогні, серце стискалось від докорів сумління. У вухах ще відлунювали стогони, крики, благання про допомогу...

Збентежений і розгублений, я сказав собі: "Ось ми мріємо про велич нації. А що важливіше — щоб пішов у небуття той, кого не повинно бути, чи прийшов у життя той, хто має прийти?"

І раптом я мимоволі скрикнув: "Не хочу, щоб він помирав!.."

Гамаль Абдель Насер "Філософія революції"

РОЗДІЛ 1

— Сержанте Сен дере!

— Слухаю, сер.

— Ви дзвонили ветеринарові? Як там мій бідолашний сетер?

На набожному обличчі сержанта Сендерса проглядала солдатська хитринка.

— Ні, сер. Ще не дзвонив.

— Подзвоніть, поки він не гайнув кудись пиячити. Цього грека після одинадцятої вже не дошукаєшся, а мені треба знати, скільки Шейла привела щенят. Зрештою, той негідник міг би й сам подзвонити. Можна подумати, що він на протилежному кінці Африки, а не Каїра. Треба було мені доручити цю справу нашому армійському ветеринарові або товариству захисту тварин.

— Так точно, сер.

Біля ніг полковника Пікока ворухнувся сетер-пес. Пікок тихенько копнув його носком замшевого чобота:

— Надто самовдоволений вигляд у тебе, друже. Лежиш, мов той праведник.

Пітер ліниво змахнув шовковистим білим хвостом, і сержант Сендерс з огидою побачив, що собака зачепив його чорні начищені чоботи,— сержант боявся бліх.

— Можна йти, сер?— запитав Сендерс.

— Ідіть,— сказав полковник.

Сержант Сендерс уже попрямував до виходу з відгородженої картонною стіною*напівкімнати, прихопивши з дротяної корзинки підписані накази про передислокацію та видачу платні, як раптом полковник згадав:

— Хіба на сьогоднішній ранок нічого більше не намічалось?

— Тільки капітан Скотт, сер.— Сержант вимовив це ім'я, ніби виправдовуючись ("Я ж не винуватий, сер").

— А, "трубопрокатник",— благодушно сказав Пікок.— Кличте його сюди.

— Він уже пішов, сер. Ви призначили йому на десяту. Він почекав чверть години й пішов. Я в цьому не винен, сер. Я ЙОМУ казав, що ви недовго затримаєтесь.

Пікок засміявся:

— Не біда, Сендерс. А що капітан сказав?

— Нічого, сер. Зовсім нічого.

Полковник Пікок кивнув. Він знав цю мовчазність. Він добре ЕІдчував її навіть зараз — цю глуху, непробивну безмовність.

Пікок поглянув на коричневу перегородку, що відділяла в цій приміській віллі його кабінет від кімнати сержанта й архіву, і відчув сором. Кабінетові зшно бракувало солідності реквізованих приміщень головного штабу.

Тут також був штаб, але штаб шляхово-топографічного загону, який складав карти і провадив свою дослідну роботу в нерозвіданих пустелях Північної Африки аж до Тріполітанії, розмічав траси і наглядав за ними по Кіренащі та лівійських пустелях і не стільки на території, зайнятій англійцями, скільки далі на захід, де були німці. Загін не входив до складу регулярної армії і навіть у Каїрі не підлягав розпорядкові, встановленому для управління військово-тоішографічної служби в Набітаті. Приємно було відгородити оцими стінами свою незалежність від армії, та тільки-но Пікок згадав про Скотта, кімната раптом здалась йому пасткою.

Проте хоч Пікок і відчував певну незручність, по-справжньому він не усвідомлював цього. Він був бездоганно зодягнений і молодий; він був таардійцем і не знав, що таке сумніви.

Думка про Скотта недовго турбувала його.

— Значить, оце Скотт намірився так поводитись?— сказав він. По тому додав уже обережніше: — Розшукайте, сержанте, його по телефону і скажіть, щоб він прийшов =еюди. Скажіть....

— Не турбуйтеся,— пролунав голос за картонною перегородкою.— Я тут.

— Ви ігут? Ну що ж, заходьте!— І додав, коли капітан Скотт з'явився у дверях: — Анітрохи б не здивувався, якби ви втекли назад у пустелю.

— Та ні. Я тут.

— Як завжди — там, де вас найменше чекають, Скотті. Видно, цим ви й берете. Але поберегли б такі штучки для своєї пустелі.

Полковник чекав, що Скотт відповість так само в'їдливо. Але той —змовчав.

— Сержанте, ідіть виясніть, що там з Шейлою. Мені треба негайно довідатись, як там її щенята. Тим часом, Скотті, займемося нашими справами.

Капітан Скотт мовчки кивнув.

Пікок раитом відчув, що йому слід пояснити своє запізнення.

— Бачите, вравщі я так запрацювався з заступником начальника розвідки?, що не встиг навіть поглянути на свою собаку. Вона ощенилась, і сам господь бог знав, що там натворив шалапутний грек-ветеринар. В тутешньому кліматі краще не розводити англійських сетерів, якщо не можеш віддавати їм увесь свій час і, так би мовити, тримати їх за ручку, неначе даму. І все ж таки...

Скотт слухав мовчки. Він і хотів би поспівчувати собакам Пікока, проте не знав, як це зробити.

На вродливому обличчі Пікока майнув вираз роздратування, але він засміявся:

— Ви надто довго жили на відлюдді. Три місяці? Надто довго, Скотті. Треба було приїхати, коли я посилав по вас першого разу. Навіть загони далекої дії і ті повертаються мало не щомісяця.

У Скотта, що був вищий на зріст, молодший, кремезніший, риси обличчя здавалися невиразними. Його до самих кісток пропекло сонце, і всі світлотіні були немов випалені. Трохи вирізнялися тільки пересохлі губи, потріскані в куточках рота, а під вяцвілими й насупленими бровами ховалися запалі очі — надто багато потрапляло до них піску, надто часто сліпило їх сонце. Пустеля зістарила і ніби стерла його обличчя, висушила все його тіло.

— Знаетег що тут про вас зараз плещуть?

Пікок навіть запгарівсл від задоволення; тепер, коли ця людина була поруч, його байдужість поступилася місцем симпатії.

— Хто плеще? — запитав Скотт, силкуючись підладитися під тон полковника.

— Та кажуть, що вас нелегко побачити, але ще важче почути! — Пікока аж розпирало від доброго гумору.— Вигляд у вас такий, ніби ви неспроможні видушити з себе навіть паршивенького слівця. Не можна так довго сидіти в пісках. У вас спопеляться всі нутрощі! Кт... краще ходімо звідси. Давайте провідаємо Шейлу, а дорогою і побалакаємо.

Скотт став повільно надівати кашкет; він щільно натягав його на голову, ніби то був середньовічний лицарський шолом.

Пікок узяв шкіряний стек і застебнув ремінь поверх добре скроєного похідного кітеля, розглядаючи при цьому Скотта уже доброзичливіше і з цікавістю.

— Ви не завжди були таким сухарем, Скотті. Раніше й у вас, бувало, помітиш смішинку.— Шкок знав, коли сталася зміна,— Ясно — і досі не можете забути отієї історії в Джало. Я знаю, як ви любили Пікерінга і своїх товаришів по загону.— Він похитав головою.— І мені все це далося нелегко. Але що сталося, того вже не поправиш,

— Це так,— погодився Скотт.

Він силкувався одігнати гнітючі думки. Але не міг перейти на легковажно-жартівливий тон — навіть заради того, щоб не показувати Пікоку своїх переживань. Надто свіжими були ті події в його пам'яті.

— От і гаразд. Дуже радий, що й ви зі мною згодні. Ми не можемо собі дозволити, щоб ця історія весь час нас розділяла. Подобається вам чи ні, але нам доведеться працювати з генералом Черчем, хоч ви і вважаєте його кривавим убивцею. Нічого ми не досягнемо, якщо не будемо ладнати один з одним. А я вже постараюся, щоб ми поладнали, треба тільки забути минуле. Заради вас самих...

— Ходімо, подивимось на ваших собак,— люб'язно мовив Скотт, але голос зрадив його: в ньому звучав протест. І посмішка, яка зібрала його обличчя в найхимер-ніші зморшки, була не дуже дружелюбною, бо все, що він робив і говорив, повертало його до болісних спогадів.

"Хамбер" з роздутими від спеки балонами помчав їх задушними осінніми вулицями Каїра, де свіжістю пахло тільки від англійських новобранців, які здивовано дивилися на відкриту штабну машину, коли та з жалібним стогоном одривала колеса від липкого асфальту. Двоє офіцерів, що мовчки сиділи позаду шофера, зовсім не цікавили їх.

Та й самі офіцери ще до ладу не знали, який інтерес вони являють один для одного.

— Собаки,— сказав Пікок, розглядаючи трьох цуценят, чисто викупаних, гладких, неприродно рожевих, як і всі щойно народжені, але мертвих,— ніколи не можуть дати людині справжнього задоволення. Чомусь з ними завжди щось та трапляється. То в них глисти, то вуха гнояться, а то, бач,— отаке. Мертві щенята. Просто не знаю, чому я з ними воловоджуся!

Проте не він, а Скотт дав Шейлі облизати свою руку. В очах у суки був сором. Вона відданим поглядом стежила за Пікоком, який, гидливо одійшовши назад, задумливо чухав потилицю своїм ремінним стеком.

Скотт пестливо погладжував собаці ніс.

— їй не можна більше мати щенят,— мовив грек Мітропулос, одганяючи знавіснілих від спеки мух і водночас загортаючи кожне цуценя в чисту газету й акуратно вкладаючи пакуночки у дротяну корзинку. Потім, наказавши хлопчикові-єгиптянину віднести цуценят геть, він пояснив:

— У ділянці тазу в неї якийсь наріст. І, розумієте, коли собака тужилась, щоб звільнитися від щеняти, вона просто ламала йому хребет... Розумієте, ось так...— і він жестом показав, як щось ламається.

— Хіба ви не бачили цього, коли перше щеня народилося мертве?

— Бачив, але що я міг зробити?

— Кесарів розтин. Ви що, не знаєте, як роблять таку операцію?

Мітропулос покірливо кивнув головою і пояснив:

— Я б занапастив собаку. Пологи вже почалися.

— Ну гаразд, тепер цим все одно не поможеш. Поставте її на ноги, та не здумайте знов напихати вашим паскудним місивом. Навіть якщо це дуже корисно. Воно смердить, потім і до собаки не підступишся. Якщо вже так необхідно, годуйте її ослятиною.

— Гаразд. Хай буде так. Адже собака ваша. Пікок розправив Шейлі Ьуха, кілька разів провів по

них пальцями, уникаючи вибачливих, присоромлених дотиків язика, буркнув: "Що ж, так і буде!"— зітхнув і дав Скотту знак іти за ним.

— Я ніби відчував, що станеться якась біда,— сказав він на порозі.

РОЗДІЛ 2

Полковник Пікок представив Скотта низенькому червонощокому генералові Черчу, в якого, як говорив Скотт, руки були по лікті в крові.

— Адже ви знаєте Скотті, сер,— веселий голос Пікока здавався жіночним і якимось страшенно невійськовим у присутності цієї суворої й рішучої людини.— Якщо пригадуєте, Скотт був єдиним з загону Пікерін-га, кому пощастило повернутись назад.

— Так, пригадую,— мовив кривавий Черч, незворушно кивнувши головою.

Скотт мовчки і за всіма правилами віддав честь.