Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 2

Руки один одному вони не подали.

— Сюди,— наказав генерал.

Вони зайшли до кімнати, де були розвішані карти. Генерал кинув сержантові:

— Можете йти!— Він відпустив свого ад'ютанта, сказавши, що той більше не потрібний.— Оцей сектор,— показав він Скотту розбиту на сектори карту Джало — Агейли.

— Знов якась метушня навколо Джало,— весело зауважив Пікок.

Скотт мовчки кивнув; його аж занудило, коли він побачив карту й почув назву цієї місцевості.

— Так,— підтвердив генерал.— Тільки цього разу треба бути обережнішими.

— Ну ще б пак!— з цинічним глузуванням погодився Скотт.

Та ніхто не дошукувався тут прихованого смислу слів.

— Не буду вам говорити, навіщо все і^е потрібне,— ні на що не зважаючи, без запинки й жодного виразу в голосі промовив генерал.— Ви повинні намітити трасу по цій дузі, придатну для тягачів, зручну, безпечну і пряму. Ясно вам, Скотт?

— Аякже. Ясно.

— Ми хочемо, щоб ви позначили дорогу настільки чітко, щоб по ній могли їздити навіть поодинокі вантажні машини без провідників. Але ставте розпізнавальні знаки так, щоб їх одразу не розгадав супротивник. Оскільки нині ця частина пустелі майже на двісті миль углиб зайнята ворогом, вам потрібна легенда, чому ви там опинилися. Інакше кажучи: якщо вас викриють або ж захоплять у полон, ви повинні знайти пояснення тому, що ви там робите. Конче треба обманути ворога, це вам зрозуміло?

Скотт кивнув. Він уже здогадувався, що буде далі.

— Для цього ми домовилися, щоб повітряні сили дали нам один "харрікейн", в якому поки що немає особливої потреби; він зробить вимушену посадку десь у цьому районі. Га? Що ви сказали?

— Нічого, сер.

""Харрікейн"? Ач куди загнув!" Такого навіть Скотт не чекав.

— Ми маємо пілота-француза, який знає місцевість. Він гадає, що зможе дістатися пішки до того кам'яного стовпа, якого склав Пікерінг, а ви прихопите його з собою на зворотному шляху. Він уже раз побував там, зробивши справжню вимушену посадку. Тому наш вибір і зупинився на ньому. Тепер він зробить удавано вимушену посадку поблизу нафтових цистерн у Джало. Це за добрих п'ятдесят миль від найближчого шосе та й взагалі будь-яких комунікацій. А коли німці вас виявлять, вони подумають, що ви розшукуєте "харрікейн". Адже він приземлиться без пошкоджень і буде вартий того, щоб його рятували. Ну, приміром так, як ви колись вихопили ото^ч> "лізандера" !. Літак, якщо це буде можливо, треба врятувати. Ясно?

— Так точно, сер.

— Звичайно, ворог може вас і не помітити, якщо ви будете обережні. Тим краще. Коли ж він виявить літак на землі і знищить його — це гірше, але нічого не зробиш. Будемо вважати, що літак відслужив своє, а ви примусили німців повірити, ніби хочете врятувати чудову машину. Найголовніше — ввести в оману ворога. Адже ви добре знаєте дорогу, Скотт?

— Так, сер. Ц

— Ось чому ми й хочемо доручити цю операцію вам. Вона начебто нагадує підготовку до ще одного обхідного маневру зліва, щоб зайти у фланг Роммелю. Як того разу, коли ми втратили загін Пікерінга. Але насправді це не так. Мета тут зовсім інша, і ми вам її пояснимо, коли завдання буде виконано.

— Це все?— запитав Скотт.

— Ні. Не зовсім. Але найголовніше я вам сказав. Ви підлягаєте особисто мені через полковника Пікока. Ваше завдання — розмітити трасу, визначити час проїзду по ній і відвернути увагу ворога од вашої справжньої мети, удаючи, ніби ви таємно просуваєтесь до

1 Невеличкий моноплан.

місця посадки "харрікейна". Насправді ж ви повинні просто намітити трасу, по якій можна пустити наші вантажні машини без провідників. Тільки ворог цього не повинен розгадати. Ясно?

— Так точно, сер.

— Детальніший план операції розробите з полковником Пікоком. Запитання є?

— Звичайна річ, генерале...

звичайна. Погодите їх з Пікоком. Але й я про одне мушу вас запитати, Скотт,

Генерал уперше глянув Скотту в обличчя своїми голубими очима, в яких нараз промайнуло щось подібне до мук сумління. Все-таки він був солдат.

Скотт чекав; він раптом відчув свою поразку, і туга знову стисла йому серце.

— Що вам найбільше може загрожувати в глибокому тилу ворога?

— Майже напевне — його літаки.

— Чудово. Було б небажано, коли б ви привернули до себе увагу наземних патрулів. Ми не хочемо, щоб вони нишпорили в цьому районі. Літаки нас менше за все непокоять.

— Атож. Куди приємніше, Скотті, коли вас пристукне німецький штурмовик,

Пікок усе збагнув, але прикинувся, ніби до нього нічого не дійшло. А Черч повторив ще раз, що полишає на них самих домовитись про всі деталі.

— Звідки я можу знати, що наші власні літаки не атакують нас, помилково вважаючи за ворожий патруль?— різко запитав Скотт у Пікока, який міряв кроками свій кабінет.

— А ми попередимо повітряні сили.

— І ви певні, що це допоможе?

певен. Чого це ви раптом...

— Пригадуєте нещодавній випадок у Тобруці, коли Олердайс закладав міни в італійській Савойї, а англійські літаки налетіли й стали бомбити? Хтось із начальства забув попередити наших, і Олердайсу довелось віддуватися.

— Ну, Скотті, таке могло трапитись лише один раз. І більше не повториться.

— Звідки мені знати?

— Ви, звичайно, знати цьс го не можете. Вас ї самих обстрілювали наші літаки. Але навіщо згадувати про це зараз? Хіба це не та сама звичайна небезпека, на яку весь час наражаєтесь і ви, й загони "військ пустелі", розгулюючи за спиною у ворога? Чогось раніше я не чув, щоб це вас непокоїло.

— Я непокоюсь, коли ваш брат, вигадуючи для нас роботу, часто-густо забуває про головне. Нехай мене обстріляють наші літаки — але тоді, коли в цьому ми винні самі. Ви вимагаєте, щоб ми виконали певне завдання. Гаразд! Зо мною буде троє чи четверо моїх людей, і я бажаю знати, що ви забудете передбачити цього разу. Я не довіряю вашій розпорядливості або принаймні не зовсім довіряю.

— Ви перебільшуєте, Скотті.

— Анітрохи. В пустелі немає жодної людини, яка б вірила хоч слову з Каїра. Понадійся на вас — і тебе спіткає біда. Особливо, коли до справи причетний Черч,

Пікок неспокійно ходив з кутка в куток по кімнаті, умовляючи незвично розгніваного Скотта заспокоїтись і бути розсудливим.

— Я достатньо розсудливий,— сказав він.

— Так, але ви даремно турбуєтесь про те, що повинно турбувати тільки нас.

Скотт не став перечити. Пікок був не винен.

— Не можна, тільки через те, що Пікерінг та ще двадцять чоловік з вашого загону підірвалися на мінному полі і винуватий, по-вашому, в цьому генерал Черч, піддавати сумніву все, що ми робимо. Переборіть у собі це, Скотті.

— Я тільки хочу бути певен, що все передбачено.

— Може, вам взагалі не дуже хочеться виконувати завдання?

Відчужений погляд Скотта упав на Пікока.

— Ви робіть своє, а те, що належить мені, я зроблю.

— Ну от і слава богу. Ми з свого боку зробимо все, що треба.

— Гаразд, давайте уточнювати деталі,— примирливо буркнув Скотт.

Пікок з полегкістю зітхнув:

— Ми домовилися з загоном далекої дії, щоб вони залишили для вас пальне на своїх складах. Зв'яжетеся з ними самі. Отже, все зводиться до того, що вам треба взяти звідси, з Каїра.

— Нічого. Все нам потрібне є в Сіві. Хіба що роздобудете кілька нових теодолітів та два-три пристойні світні хронометри. Підійдуть і добрі кишенькові годинники з великим циферблатом.

— І все?

— Ви кажете, з нами поїде ще наш пілот?

— Так. Він спробує пригнати літак назад.

— А чому б нам не підібрати по дорозі французького пілота й не доручити йому пригнати машину назад? Навіщо брати зайву людину?

— На те, що так вирішило начальство,— пояснив Пікок мляво-байдужим голосом.

— На біса Черчу і тут знадобились ускладнення?

— Уяви не маю. А яка вам різниця? Ну скажіть, хіба це вас зачіпає, Скотті? Черч просто бажає, щоб лише кілька довірених осіб знали про ваше завдання. Він не хоче посилати з вами француза, щоб той був свідком, як ви намічаєте трасу. Це може просочитися до ворога. Французові наказано посадити літак в пункті "А", а потім пішки добиратися до пункту "Б". Більше він нічого не повинен знати.

— Чому? Через те, що він француз?

— Е, та ви ж знаєте, які вони люди! Je m'en fouts! 1 Не розуміють, що таке обачність.

— Мій штурман — єгиптянин, а радист — сірійський єврей. Може, Черчу це теж не сподобається?

— Зовсім забув про Сема й Атию! Ви не обійдетесь якось без них?

— Ні.

— А може, позичите на цей час кількох хлопців з загону далекої дії?

— Ні,

— Ну, що ж, генерал про них також забув, а я йому нагадувати не збираюсь.

— Я нагадаю йому сам.

— Бога ради, не треба! Адже в нас уже все готове* Навіщо ж вставляти нам палиці в колеса? Ви, певне, справді не хочете їхати, Скотті?

— Краще ви мене про це не питайте,— відповів Скотт.

— Доводиться,— заперечив Пікок.— Ви стали нестерпно жовчним. Надто довго сиділи в пісках. Після

1 Мені наплювати! (Франц.).

цієї операції вам неодмінно треба гарненько потертися серед людей. І прийняти підвищення, запропоноване вам Черчем після трагедії з Шкерінгом. Коли б ви забажали, вас давно вже призначили б на його місце...

— Як відчіпне за те, що я його пережив?

— Ви так ніколи й не зможете цього простити, га, Скотті?

— Я цього не можу забути,— відповів Скотт спокійно і без жодного виразу.

— Гаразд... Важливо, щоб завдання було виконано. А ви єдиний, хто здатен це зробити як слід.

— Завдання буде виконано. Тільки коли я з ним упораюсь, залишіть мене в Сіві або десь іще далі — на свій вибір. Я не хочу сюди повертатися. Там мені значно легше.

Пікок знизав плечима:

— Вам краще знати. Але у вас такий вигляд, ніби вам добре залили сала за шкуру.

Скотт кивнув:

— Ваша правда. Мені таки його залили.

Скотт був невисокий, але міцно скроєний, жилавий чолов'яга. Муляр, який над ним працював, либонь, потрудився на совість. А вкладаючи мозок у його черепну коробку, також не пошкодував матеріалу. Через те, коли Скотт скаржився, це звучало як жарт і тільки смішило Пікока.

РОЗДІЛ з

Командир бригади Пелхем Пікерінг загинув майже рік тому, але що більше минало часу, то більше про нього точилось розмов. Його молода дружина, свіжа, мов дівчина, що все своє життя прожила на селі, і досі мешкала в тій самій квартирі в Замалеску 1 — на квітучому острівці магнолій та акацій. Будинок був сучасний, білий і такий чистий, що годився б для приватної лікарні; там було тепло взимку і прохолодно влітку.