Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 30

До того ж...

— Ви можете попросити начальника військової поліції?

— Гаразд. Але ви на це не дуже надійтеся.

— Я хочу з ним тільки поговорити. Пікок вагався.

— Вони неодмінно зажадають знати, про що може говорити англійський офіцер з типом, який стріляє в наших. А що як він німецький агент?

— Ні. Тут зовсім інше. Він не німецький агент... А чому б вам не сказати, що справа пов'язана з розвідкою?

— З розвідкою?..

— Авжеж, з розвідкою, хай йому сто чортів.

— Правильно, Скотті! Це вже розумніше. І я б сказав — по-лицарському. Ви не заперечуватимете, якщо я піду з вами?

— Я волів би зустрітися з ним сам на сам.

— Ну, добре. Тільки майте на увазі, часу буде мало. Сендерс!

— Слухаю, сер.

— З'єднайте мене з полковником Ріверсом-Шоу з управління військової поліції.

Сендерс додзвонився до Ріверса-Шоу, який відрубав, що й на постріл не підійде до цієї справи. "Спробуйте промацати радників посольства",— порадив він Пікоку. "Ясно, Діккі",— відповів Пікок і наказав Сен-дерсу з'єднати його з Майком Сейєрсом з посольства. Цей заявив, що справа не така вже проста, бо арештованим зацікавились у дуже високих колах і посольство ні в якому разі не захоче вплутувати в цю історію військове командування — тут і без нього вже замішано надто багато людей.

Скотт відчув, як перед ним виростає стіна. Можливо, вперше в житті він так ясно бачив, як перед людиною виростає стіна.

— Хай буде, як є,— сказав він Пікоку.— Облиште.

— Не можна так легко складати зброю,— відповів Пікок. Могутність його особистих зв'язків було поставлено під сумнів. Він подзвонив Пенденісу, який сказав, що тут замішана політика, а в політику краще не лізти, бо потонеш у цьому смердючому гнойовищі; якщо хлопець і уколошкав одного жирного інтригана, то це тільки робить йому честь; але замах пролив світло на деякі непривабливі факти тутешнього життя, він близько зачіпає усю двірцеву кліку, яку наше посольство хоче тримати на ланцюгу; ні, для таких справ у нього надто короткі руки — тут гравцями виступають тузи, та ще які тузи!

— А він справді вам друг, той молодчик?— ще раз спробував хоч що-небудь вивідати Пікок.

— Повірте, це не має ніякого значення.

— Сідайте,— сказав Пікок.

Він подзвонив ще одному знайомому, цього разу — з розвідки; той також запевнив, що зробити нічого не можна: такими справами відає особливий відділ розвідувальної служби. Сторонніх навіть близько не підпускають. Подібні речі вимагають дуже тонкої політики і ще тонших інтриг, на які здатні лише місцеві політикани.

— Є в мене ще один на прикметі — про нього треба було згадати в першу чергу,— сказав Пікок.— Най-таємніший серед усіх таємних агентів.

Але Скотт уже волів, щоб Пікок і тут зазнав невдачі.

— Пітер, алло,— викликав когось Пікок.— Послухайте, Пітер, а знаєте — ви й досі не розплатилися! Ні. Я не образився, тільки якось незручно, що я плачу, а ви не платите. Ну ясно! Зрештою ми з вами партнери, і я почуваю себе відповідальним за цю справу. Заплатите? Молодець! Тепер слухайте, Пітер... Гаразд, гаразд! Дайте мені закінчити. Тут до мене прийшов Скотт. Ви його знаєте — той, що був у Шкерінга. Так от, він хоче перекинутися слівцем з отим божевільним, що стріляв у Амера-пашу. Його вчора арештували... Все це я знаю. Знаю! Правильно... Але й ми маємо свої маленькі секрети... Чув, чув! А хіба не можна підкотитися з заднього ходу? Дуже потрібно, щоб уладнати одне дільце, яке ми тут затіяли... Ні, ми не хочемо порпатися в усіх цих формальностях. А ви не можете зробити самі?.. Знаю, що тут політика, але ж нас цікавить зовсім інше. Ну, яка вам різниця, Пітер? Десять хвилин. Будьте другом, влаштуйте нам це. Тільки швидше, поки вони його не у колошкали. Завтра побачимось... Так, у Енд-рю. Я заплачу, а ви мені потім віддасте... Еге, подзвоните мені. Чекаю.

— От не уявляв, що це буде так складно,— сказав йому Скотт.

— Нічого дивного — політика. Як упав, то й пропав.

— Невже його справді можуть за це розстріляти?— запитав Скотт з робленою байдужістю.

— Аякже! Хіба він цього не заслужив?

— Хтозна.

— Я б не став винуватити його в тому, що йому забажалося пальнути в одного з мерзенних типів, яких ми водимо на повідку. Та все-таки він переборщив. Справа обернулася дуже серйозно. Ха-ха! Навіть наша контррозвідка і та заметушилася. А з нею це рідко буває!

— Ах, ще контррозвідка...

— Він справді вам такий близький друг, цей суб'єкт?

— В певному розумінні...

— Тоді б я, на вашому місці, був страшенно обережний.

Скотт кивнув.

— А вам коли-небудь спадало на думку, що він може викинути такого коника?

— Та як вам сказати...

— Ну, ви хоч знаєте, яка нечиста сила надала йому це зробити?

— Мабуть, він ненавидів англійців. І, мабуть, буз певен, що людина, в яку він стріляв, зраджує Єгипет англійцям. По-моєму, він жалкує, що зробив це.

— Гарненьке діло! Та де б зараз були ці єгиптяшки без нас, англійців!

Задзвонив телефон; Пітер сказав, щоб вони йшли негайно. Скотту пощастило, він усе влаштував, тільки треба поспішити.

Пікок довіз Скотта на вілісі до якоїсь установи з центрі Каїра, що мала вигляд контори закупника бавовни. В приміщенні, де панували тиша й прохолода (затемнена шторамш кімната, чисті підлоги, прибраний стіл і ніякої метушні), англієць у білій сорочці й білих штанях сказав їм, що, завдяки щасливому збігу обставин, цей самий терорист перебуває зараз у міністерстві внутрішніх справ, куди його привезли на допит. Якщо Скотт поїде прямо туди, він його застане. Тільки нехай там не забарюється і, головне, не признається, звідки він і яка в нього служба. Там на нього чекатимуть. На розмову дається п'ять хвилин, не більше. Сам Пітер нічого не бажає про це знати і, коли його запитають, волів би залишитися в цілковитому невіданні, бо справа надто вже делікатна. Проти цього суб'єкта мають зуб не тільки посольство і двір, але й усі місцеві політики, які самі бояться кулі. Від нього вимагають зізнання щодо намірів та складу організації.

— Вашого молодчика всі тут бояться наче вогню,— сказав Пітер,— бо коли від політики переходять до стрілянини, це вже не жарт.

Шофер Пітера — суданець з обрядовими надрізами на обличчі, як у Еррофи," тільки глибшими й ширшими,— мовчки довіз Скотта в старому чорному "остіні" ДО рудуватого квадратного будинку міністерства внутрішніх справ. Ліфтер був придуркуватий, однак з першого жесту втямив, куди треба гостеві, і провів його рипучими запиленими коридорами в кімнату, де рожевий поліцейський у цивільному одязі й фесці зустрів Скотта розуміючим інтимним поглядом, немов колегу. Після довгих привітань і численних нагадувань пошепки про їх спільного друга (очевидно, Пітера) Скотта одвели в маленьку кімнату, геть заляпану чорнилом— у чорнилі були навіть запилені й подряпані стіни, ніби чиновники влаштовували тут час від часу веселі побоїща. На лаві біля заґратованого вікна, проти потворного старого поліцейського з гвинтівкою, сидів Гамаль з закутими в кайдани руками й ногами. Допит йому дався нелегко, і погляд його був десь далеко-далеко, але Скотту все одно здавалося, що він бачить перед собою най-вольовішу і найрозважливішу людину з усіх, хто зустрічався йому в житті.

— Гамаль!— озвався до нього Скотт.— Як ви себе почуваєте?

На застиглому обличчі Гамаля з'явився недовірливий вираз.

— А-а-а! Чого ви тут?

У Гамаля був такий вигляд, ніби він довго обливався потом. Одяг його наскрізь промок і був брудний, а велике, давно не голене підборіддя загострилось. Він сидів згорбившись, і його незручна поза свідчила про те, що він дуже стомився і що рана його страшенно мучить. Він явно підупав на силах. В душі, думав Скотт, він зараз бореться з сумнівом. Страшне підозріння у зраді, здавалось, лякало його, розхитало саму основу його чистої, незайманої віри.

— Чого ви тут, капітане?

— Я прочитав про вас...— відповів Скотт. Він і досі тримав у руках газету. Хвиля гарячого почуття раптом залила йому груди, проте він знав, що це не жалість.

— Але чому ви прийшли?

— Спочатку я сподівався, що зможу вам допомогти,— сказав Скотт, сівши на краєчок конторського стола,— однак задовго до того, як я сюди добився, мені вже стало ясно, що це безнадійно. Я нічим не можу вам допомогти.

— Нічого,— з полегкістю видихнув Гамаль по-англійськи.— Тепер це байдуже. А я подумав...

Скотт поквапливо хитнув головою, не дозволяючи йому висловити того, що він подумав.

— Як вони вас знайшли?— запитав він Гамаля.

— Не знаю. Вони майже одразу прийшли в ту кімнату, куди мене перевезли. Це близько від дому лікаря. Хтось, мабуть, їм сказав.— Він знизав плечима.— Адже ми маємо й ворогів, не тільки друзів. І політична боротьба, капітане, ніколи не проходить мовчки. Мої друзі можуть вирішити, що донос зробили ви...— Гамаль здригнувся, відчувши неймовірність і мерзенність того, що він сказав, але все-таки закінчив: — Повірте, капітане, Хакім неодмінно подумає, що ви мене зрадили. Вам загрожує велика небезпека.

у А з чого Хакіму так думати? Він же знає...

— Він знає тільки одне: всі англійці для нього підступні. Він дуже скрктний. Його ненависть затяжніша й безрозсудніша, ніж у запальної людини. Він вирішить, що це зробили ви, І поклянеться вам помститися.

Скотт не дослухався до його слів. Гамаль схопив його за коліно:

— Ви повинні їм довести, що це не так. Чуєте? Подзвоніть у контору його батька і попросіть, щоб Хакім з вами зустрівся.— Гамаль і без того говорив тихо, щоб його не чув шавіш *, а ім'я Хакімового батька вимовив зовсім пошепки.

— Даремно ви турбуєтесь,— сказав Скотт.

— Ні, недаремно! Вони досі вірять, що все вирішує куля,— з запалом перебив його Гамаль.— Ви в небезпеці, бо я не можу з ними побачитись. Ви повинні самі їм сказати...

Старий поліцейський стривожено косився в їх бік; Гамаль нахилився до Скотта і щось йому шепотів. Шавіш сам був добрим шепотуном, а тому й інших підозрював у лихих намірах.

— Ще кого-небудь арештували?— запитав Скотт, щоб збити розмову на інше.

— Вони кажуть, що забрано всіх, та це умисна брехня,— Гамаль витер з обличчя піт; його морозило, очі в нього були запалені.— Вони примушували мене виказати друзів, але я заявив, що діяв сам один, тільки з власної волі, і це, до речі, правда.

— Ви їм сказали, що жалкуєте про свій вчинок?

— Ні, бо я не жалкую.