Не хочу, щоб він помирав - Сторінка 8

- Джеймс Олдрідж -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ніхто не напнув для Скотта шатра ні тут, ні в якомусь іншому місці; немає у нього й тієї, що благала б його залишитись. Єдиний голос, який він міг би почути, зостався далеко, далеко...

Атия розшукав-таки черепки й цистерну. Він намірився був узяти лопату і повернутися для невеличких розкопок, але Скотт пообіцяв, що вони це зроблять на зворотному шляху. Сем попередив про небезпеку. В надвечір'ї, коли бруднувато-рожеве марево розпливлось аж до зеніту, він поставив мачту своєї антени.

— Капітане! Кашіиг говорить, що південніше через піски просуваються два італійських "дизелі". Вони десь там, за барханами.

— По якій трасі вони йдуть?— здалеку запитав Скотт.

— Він не сказав.

— З'ясуй, Сем. Хоча не думаю, що це стосується нас. От завтра, напевне, нас турбуватимуть літаки. Про всяк випадок вирушимо о сьомій. Зночі почнемо мітити трасу для Черча.

Поки Атия визначав по зірках їх місцезнаходження, Скотт пірнув у темряву, щоб намітити початок траси, а решта йшли слідом за ним, ставлячи майбутні дорожні знаки. Там, де зустрічалися скелі, вони складали з каміння піраміду. Наступного дня, коли група просувалась далі на захід, скелі зникли, потяглись вапнякові положисті схили, і вони проорювали по них борозни, прив'язавши невеличкий човновий якір до заднього моста грузовика. Тільки одному Куотермейну було відомо, звідки взявся цей якір, і ради жарту він зберігав його два роки, поки всім не надокучило питати, як цей якір до нього потрапив.

На третій день вони позначили контур ескарпу, посипавши його схили білим вапном, а внизу порозкидали уламки згорілих танків, що навряд чи могли знадобитися бедуїнам. Для людей втаємничених усі ці знаки були віхами, а для тих, хто нічого не знав, вони здавались абсолютно випадковими і не пов'язаними між собою.

Опівдні четвертого дня, коли вони лежали без усякого прикриття серед низеньких кам'янистих пагорків, за якими важко було сховатися, їх помітив літак з акулячою пащею, намальованою на носі.

— "Мессершмітт-109 ",— сказав Бентінк.— Щось він надто низько летить, га? Може він нас побачити?

— Вам це краще знати,— відповів йому Скотт.

— В усякому разі, він завертає.

Рятуючись від безперервних подувів холодного вітру, вони лежали горілиць на твердому й відкритому ложі. їм було видно, як "месершміт" розвернувся через тупо обрубане крило й пішов просто на них.

— Якщо він хоч трохи опустить донизу ніс,— вигукнув Бентінк,— ми пропали!

Скотт наказав їм лежати тихо.

— Не ворушіться. Він нас побачив і візьме на приціл.

Тільки-но літак зробив круг і почав пікірувати на їхню схованку, Скотт раптом підвівся й неквапливо побрів до лопати, встромленої у пісок. Він поклав її на плече і з спокійною безтурботністю пішов геть. Задерши голову, він подивився на літак, що просвистів повз нього на висоті двохсот футів, здригаючись крилами проти сильного вітру.

Коли шум мотора віддалився, Скотт підвів свою групу й наказав усім походжати довкола, нібито нічого не сталося. Скотт, як завжди в пустелі, був простоволосий, а на Куотермейні тепер стирчала м'яка гостроверха пілотка італійського зразка, яку він беріг для подібних випадків, і коли "месершміт" повернувся, щоб остаточно упевнитись, чи нема тут чогось підозрілого, Куотермейн, не ховаючись, довбав якусь ямку. Він подивився вгору й помахав дружелюбно рукою, широко усміхаючись білозубим ротом під чорними вусами.

— Вас, мабуть, прийняли за італьяшку,— сказав Бентінк.— Ви на них дуже скидаєтесь.

— Це правда,— озвався Куотермейн.— Якщо ворожий літак повертається, мені завжди щастить в такий спосіб переконати льотчиків, ніби я свій. Проте лише бог один знає, за кого вони прийняли вас, Бентінк. Це якесь чудо, що вони через вас не перестріляли всіх нас. Вигляд у вас саме того, ким ви є насправді.

— А що нам робити тепер?— запитав Бентінк, коли німецький літак зник з очей.

— Вибиратися звідси,— сказав Куотермейн. Скотт погукав до себе Сема й Атию, які вже сиділи

на грузовиках біля кулеметів.

— Якщо цієї ночі літаки помітять "харрікейна", коли машина йтиме на посадку, вони змикитять, що до чого. Завтра або щонайпізніш післязавтра ви, Бентінк, займетеся своєю справою. Ми повинні дістатися до "харрікейна" завтра вночі.

— Сподіваюсь, француз посадить машину так, що я зможу взяти розгін,— мовив юнак.— Для мене вистачить двохсот ярдів. І грунт потрібен твердий.

— Ну й вітрюган,— сказав Скотт, підставляючи спину під холодні удари вітру.— Він вам дуже заважатиме?

— Та ні. Якщо не буде надто поривчастим, може навіть допомогти, коли я злітатиму.

— Він може здійняти піщану бурю,— сказав Скотт.— А це нас затримає. Отож давайте краще рушати. Як пощастить, вночі доберемось до ескарпу,— сказав він Куотермейну й почав стягати маскувальні сітки з грузовиків. Тим часом Сем зняв кулемети з станків і засунув їх, не розряджаючи, під тент.

Але Сем не міг утриматись, щоб не покрутити перед дорогою свого приймача.

— Хочете послухати вечірні вісті?— запитав він.

Ніхто й незчувся, як він уже впіймав Бі-бі-сі; далекий голос то завмирав, то раптом сповнював пустелю тріскотливими звуками: йшла передача коротких повідомлень. Роммель, говорилося в них, все ще стримує свої війська, ніби чогось очікує. В Європі англійці й американці також чекають, готуються і бомблять ворожі тили. Навіть на російському фронті випало затишшя. Японо-американський фронт зовсім завмер: там теж очікують.

— Видно, довга це буде війна,— сказав Куотермейн.

У війні настав той момент, коли одна сторона очікувала через те, що опинилась перед загрозою втратити ініціативу, яку мала спочатку, а друга сторона очікувала, бо знала, що ця ініціатива невдовзі й так має перейти до неї і що це приведе її до перемоги.

— Довга, виснажлива й кривава війна,— озвався у тон Куотермейну Бентінк, коли Сем вимкнув радіо.

Так, це аж ніяк не був той момент, коли можна було б передбачити її кінець.

РОЗДІЛ 6

У темряві неможливо було розгледіти обрисів ескарпу: по той бік його вгору здіймалась якась тінь — оце й усе, що було видно. А десь попереду, в сухій долині ваді на покручених залізних шпичаках іржавіли плутані спіралі колючого дроту.

— За дріт не ходіть,— попередив Скотт Бентінка.— А краще взагалі нікуди не рипайтесь.

— Чому? В чім справа?

— Та ні в чім. За колючим дротом мінне поле, і ніхто не знав його меж. А найменше той, хто його мінував.

Голос, яким Скотт промовив останні слова, тільки заінтригував Бентінка. Він став допитуватись, чи це англійське мінне поле, а якщо так, то хто ж його мінував.

— Ваш приятель Черч,— пояснив йому Куотермейн, бо Скотт не відповів нічого.— Улюблене мінне поле самого генерала Черча.

Скотт чекав, чи знайде в двадцятилітній душі офіцера його величності, льотчика Бентінка хоч якийсь відгук те, що перед ним прозвучало.

— Це тут загинув чоловік Люсі Пікерінг?

— Пікерінг і чимало інших,— відказав йому Куотермейн.— Двадцять два чоловіки, за п'ятсот кроків од ваді.

— Правда, що Пікерінг розгулював з флейтою за поясом?

— З флейтою?— перепитав Скотт, а потім сердито ревнув до Бентінка: — Он що, тепер це вже стало флейтою! Раніше казали — з губною гармошкою.

— Як же Пікерінг допустився такої помилки?

— Якої помилки?

— Хіба його не занесло на це мінне поле?— Бентінк з насолодою уминав приготовану Семом печеню і перед тим, як знову наповнити рот паруючим м'ясом, додав, щоб зробити приємне Сему:—Ви, греки, смачно вмієте приготувати все, навіть таку гидоту.

— Я єврей, а не грек,— уточнив Сем, мов підкреслив, що комплімент сказано не на адресу.— І Пікерінга не занесло на це мінне поле, його туди загнали.

1 Сухі долини в пустелях Аравії та Північної Африки протяжністю іноді в кількасот кілометрів.

— Годі, Сем,— сказав Скотт.

— Нехай знає правду,— огризнувся Сем.

— Це ні до чого, Сем. Облиш.

Бони не думали більше про Пікерінга, поки не закінчили чаювання4. Скотт заявив, що, коли споночіє, він піде за дріт. Інші можуть його супроводжувати, але точно по його слідах, бо інакше наразяться на міни. Атия сказав, що залишається на місці.

Поминувши дротяне загородження, Скотт повів їх по твердій і слизькій стежці вздовж укосу ескарпу.

Вони вийшли в горловину ваді, перегороджену рядами колючого дроту. Коли схили долини розступилися, Скотт із своїми супутниками опинився над невеличким пересохлим озерцем, порослим кущиками тамариску та солончакових трав, від яких у вологому нічному повітрі злегка тягло приємною цвіллю.

— Ото бочки із смолою,— промовив Скотт, показуючи на темну пляму внизу.— Почекайте тут, я знайду проходи. Хоча ви, Куоті, можете піти зі мною.

— Та ні, я почекаю,— відповів Куотермейн.— Навіщо йти далі.,>

Скотт знову рушив уперед, і Сем пішов за ним.

— А він знає дорогу?— запитав Бентінк.

— Піде по снарядних воронках.

— Що їм там треба?— знову запитав Бентінк, стомлений пітьмою, чеканням і тривожним смутком, який раптом охопив їх успіх.

— Нічого. Просто хочуть подивитись на це місце.

— Для чого?

— Та помовчіть ви,— спокійно відрубав Куотермейн.

— Пробачте, Куоті...— пробелькотів Бентінк.

— Гаразд, нічого,— сказав Куотермейн, і хоч він також відчував тугу, однак ця туга не була такою гострою, як у інших,— скоріше покірливість долі, ніж розпач.— Ви маєте хоч якусь уяву, що тут трапилось?

— Знаю тільки, що Шкерінг тут вклепався...

— Черч одурів від страху минулого року отам, біля ескарпу,— розповів йому Куотермейн.— А все окотилося на Пікерінгу. Бочки із смолою стали йому могилою.

Бентінк мовчав.

— Ви полетите додому завтра або післязавтра,— повернув на інше Куотермейн.

— Слава тобі господи,— відповів Бентінк.— Для мене ваше життя надто повільне і нерозважливе.

Куотермейн кивнув:

— Мабуть, таке воно і є. Коли ви повернетесь додому, ви зможете зробити Скотту послугу. Якщо, звичайно, захочете.

— За що ж це я повинен робити йому послуги? Куотермейн опустився на укіс ескарпу й запитав:

— Як ставиться до Скотта генерал Уоррен? Та й що вони всі про нього думають, коли на те пішло? Адже ви, напевно, чули, що про нього говорять.

— Про Скотта?

— Атож.

— Знаєте, нічого не говорять. Просто називають його ім'я — Скотт, як це робите ви, ніби самим його ім'ям уже все сказано. Не знаю, як Черч, але генерал Уоррен, по-моєму, пустив мене на цю прогулянку тільки тому, що вірив, ніби я у вашого Скотта мов у бога за пазухою.