Не сподівайтеся позбутися книжок - Сторінка 25

Спробуйте пояснити, що таке "концепт", індусу, нехай і дуже рафінованому, або поняття "трансцендентність" — китайцю! Розширимо наше питання про освіту, без претензій щось виправити. З часів так званої реформи Жуля Феррі навчання у французьких школах — безкоштовне, але й обов'язкове для всіх. Це означає, що Республіка зобов'язалася навчити одного й того ж усіх громадян, без обмежень, але й знаючи, що більшість учнів зійдуть із дистанції, а метою було бажання шляхом добору сформувати еліти, що керуватимуть країною. Цією системою я чудово скористався: без Жюля Феррі з вами тут не розмовляв би. Я був би старим бідним селянином на півдні Франції. Хто знає, ким ще я міг би бути?

Вся освітня система обов'язково є відбитком суспільства, що її породило, розробило, зробило обов'язковою. Проте в часи Жюля Феррі французьке та італійське суспільства дуже відрізнялися від того, яким вони є сьогодні. У часи III Республіки 75 % французів були селянами, робітники становили близько 10–15 %, а ті, що ми називаємо елітами, були ще нечисленнішими. Замість цих 75 % сьогодні залишилося всього 3–4%, але освітній принцип не змінився. В часи Жюля Феррі ті, кому не вдавалося щось плідне зробити зі своїм шкільним навчанням, знаходили собі роботу в сільському господарстві, ставали робітниками, ішли працювати як прислуга. Всі ці професії поступово зникли, натомість з'явилася робота в сфері послуг та на керівних посадах, а ті, хто не зміг скласти іспити на отримання атестату про середню освіту, перебувають у вільному падінні. Немає нічого, щоб їх прийняло та амортизувало падіння. Наше суспільство зазнало метаморфоз, а освітня система залишається загалом незмінною, принаймні за своїми засадами.

Додайте сюди також той факт, що нині набагато більше жінок здобувають вищу освіту та претендують на низку посад, що їх раніше обіймали тільки чоловіки, за обставин, що кількість традиційно бажаних посад не змінилася. Водночас ремісничі спеціальності більше не надихають маси, вони продовжують хіба пробуджувати в когось покликання. Декілька років тому я був членом журі, що вручало премії найкращим творцям у сфері декоративно-ужиткового мистецтва, які досягли вершин ремісництва. Я був здивований тим, що за матеріали і техніки використовують ці люди, вражений їхнім талантом. В цій галузі, принаймні, нічого не втрачено.

У.Е.: Так, у наших суспільствах, де перед усіма стоїть проблема працевлаштування, молоді люди знову відкривають для себе ремісничі спеціальності. Це вже визнаний факт в Італії та, без сумніву, у Франції чи інших західних країнах також. Коли мені траплялося зустрічати нових ремісників, які помічали на кредитці моє ім'я, то виявлялося, що вони часто читали деякі мої книжки. Ті ж ремісники п'ятдесят років тому, оскільки вони не закінчили повного шкільного курсу, навряд чи б читали ці книжки. Нові ж ремісники здобули вищу освіту до того, як почати займатися такою ужитковою спеціальністю.

Якось друг розповів мені історію про те, як йому разом із приятелем-філософом трапилося зловити таксі біля Прінстонського університету в Нью-Йорку. Шофер, за версією мого друга, був схожий на ведмедя, його обличчя ледь проглядало з-за розпатланого волосся. Він почав із ними розмову, щоби розпитати, хто вони. Вони пояснили, що викладають у Прінстоні. Але шофер хотів більше подробиць. Колега, трохи роздратований, сказав, що займається трансцендентальною редукцією та епохе… і тут шофер його перебив і перепитав: "You mean Husserl, isn't it?"

Це був, очевидно, студент філософії, що підробляв таксистом, аби платити за навчання. Але в ті часи таксист, який знав про Гусерля, був рідкісним видом. Сьогодні вам може трапитися водій, який поставить вам класичну музику та розпитає про вашу останню працю з семіотики. І зовсім навіть не сюрреально.

Ж.-К.К.: На загал це добрі новини, хіба ні? Мені здається, що екологічні небезпеки, зовсім не вигадані, можуть загострити наш розум і вберегти нас від надто тривалого і надто глибокого сну.

У.Е.: Ми можемо наполягати, що прогрес культури очевидний і стосується тих категорій суспільства, які раніше з нього були традиційно усунуті. Але водночас глупоти все стільки ж. І так сталося не тому, що раніше селяни мовчали, бо були дурні. Освічена істота — не обов'язково розумна. Зовсім ні. Але сьогодні всі ці люди хочуть, аби їх почули, і фатальним чином стається так, що вони вибалакують всього-на-всього власну глупоту. Тож скажімо, що раніше глупота не виставлялася напоказ, про неї можна було не знати, натомість нині вона кричить про себе.

Водночас дуже обережно треба говорити про межу між розумом і дурістю. Коли мені потрібно замінити лампочку, я стаю повним кретином. У вас у Франції є жарт про те, "скільки потрібно…, аби замінити лампочку?" Ні? У нас в Італії є велика серія таких жартів. Раніше головними героями ставали мешканці Кунео, міста в П'ємонті. "Скільки треба жителів Кунео, щоби замінити лампочку?" Правильна відповідь — п'ять: один тримає лампочку, інші крутять стіл під ним. Але подібна історія є і в США: "Скільки треба каліфорнійців, щоби замінити лампочку? — П'ятнадцять: один міняє лампочку, чотирнадцять запозичують його досвід".

Ж.-К.К.: Ви сказали про мешканців Кунео. Кунео — на півночі Італії. У мене враження, що у кожного народу дурніші люди — на Півночі.

У.Е.: Звичайно. Саме на Півночі люди більше хворіють на зоб, саме на Півночі є гори, що символізують ізоляцію, саме на Півночі ще виникали варвари, що стирали наші міста з лиця землі. Це помста людей з Півдня, у яких менше грошей і які технічно менш розвинуті. Коли Боссі, голова расистського руху Ліга Півночі, вперше приїхав до Риму, аби виголосити там промову, то люди на вулиці розмахували плакатами з такими словами: "Коли ви ще жили на деревах, ми вже базікали".

Люди з Півдня завжди закидали людям з Півночі брак культурності. Культура іноді стає останньою пружиною технологічної фрустрації. Зверніть увагу, що з часом мешканців Кунео в італійських анекдотах замінили на поліцейських — carabinieri. Але наші жандарми геніально грають у ту репутацію, що в них є. Що, в певному сенсі, свідчить про їхній розум. Після жандармів настала черга футболіста Франческо Тотті, який дав початок справжньому феєрверку. Тотті зреагував публікацією всіх анекдотів про себе, книжка добре продавалася, а зароблені гроші було витрачено на благодійність. Джерело саме собою пересохло, і кожен змінив свою думку про нього.

Інтернет, або неможливість

damnatio memoriae

Ж.-Ф. де Т.: Як ви сприйняли заборону "Сатанинських віршів"? Наскільки тривожний той факт, що видану в Англії книжку забороняє релігійна влада?

У.Е.: Випадок Салмана Рушді навпаки має вселяти в нас великий оптимізм. Чому? Тому що книжка, яка була засуджена релігійною владою в минулому, не мала жодного шансу уникнути цензури. А її автор мав дуже реальний ризик бути спаленим чи заколотим. В сплетеному нами світі комунікацій Рушді вижив, його захистили всі інтелектуали західних суспільств, і його книжка не зникла.

Ж.-К.К.: Проте, мобілізація, що її спричинив Рушді, не відбулася, коли ішлося про інших письменників, яких було засуджено у фетвах і яких було вбито, особливо на Середньому Сході. Ми просто можемо констатувати, що писання було і залишається небезпечним заняттям.

У.Е.: Але я залишаюся переконаним, що в глобалізованому світі ми поінформовані про все — і тому можемо реагувати у відповідь. Чи став би можливим Голокост, якби існував інтернет? Я не впевнений. Всі одразу б дізналися про те, що відбувається… Така ж ситуація — в Китаї. Навіть якщо китайські керівники виборюють право фільтрувати те, до чого можуть мати доступ користувачі інтернету, інформація циркулює в обидвох напрямках попри все. Китайці можуть знати, що відбувається в решті світу. І ми можемо знати, що відбувається в Китаї.

Ж.-К.К.: Щоби договорити про цензуру в інтернеті, хочу додати, що китайці вигадали хитромудрі її форми, але вони працюють недосконало. Просто користувачі інтернету завжди знаходять, як відбитися. В Китаї, як і всюди, люди використовують мобільний телефон, аби знімати те, що побачили, та показати зняте відео всьому світу. Заховати щось ставатиме все складніше. У диктаторів не світле майбутнє. Вони муситимуть діяти в повній темряві.

У.Е.: Я, наприклад, думаю про Аун Сан Су Чжі. Військовим набагато складніше її прибрати з того часу, як вона стала об'єктом всесвітнього занепокоєння. Та ж історія — з Інгрід Бетанкур, як ми бачимо.

Ж.-К.К.: Але не намагаймося давати підстави для підозр, що з цензурою та свавіллям покінчено. До цього ще далеко.

У.Е.: Якщо її можна уникнути шляхом віднімання, то набагато складніше це зробити шляхом додавання. Це типово для медіа. Уявіть: політик надсилає листа в газету, де пише, що винен у корупції, в якій його звинувачують; газета друкує лист, але збоку додає фото автора, де видно, як той їсть бутерброд у їдальні. Зроблено: маємо образ чоловіка, що пожирає громадські гроші. Але можна зробити ще краще. Якщо я державний діяч і знаю, що завтра має з'явитися дуже неприємна для мене новина, яка може бути і на перших сторінках медій, то вночі на центральний вокзал можна підкласти бомбу. Назавтра газети змінять першу шпальту.

Я запитую себе, чи деякі з терактів не події цього ряду. Але не піддаваймося теоріям змови, які стверджують, що теракт 11 вересня — це не те, що ми думаємо. В світі достатньо гарячих голів, які і так цим переймаються.

Ж.-К.К.: Ми не можемо уявити, що уряд погодився прийняти смерть більш ніж трьох тисяч своїх громадян, аби приховати якісь свої дії. Це просто не тримається купи. Але є також дуже відомий у Франції приклад — справа Бен Барка. Мехді Бен Барка — марокканський політик — був викрадений із Франції та, без сумніву, вбитий. І ось прес-конференція генерала де Голля в Єлисейському палаці. Запитання: "Генерале, як так сталося, що ви були поінформовані про викладення Мехді Бен Барка, але чекали декілька днів, аби повідомити про це пресі?" — "Бо маю досвід", — відповів де Голль, зневірено махнувши рукою. Всі посміялись, і запитання було зняте. В цьому випадку спрацював ефект диверсії. Але його відніс сміх над смертю людини.

Ж.-Ф.