Не сподівайтеся позбутися книжок - Сторінка 31

Я написав статтю про його книжку "The Patmos sellers", що мала бути пародією на всіх продавців апокаліпсису. Я представляв Міло Темешвара як албанця, якого вигнали з рідної країни за відхилення від лівиці! Він написав книжку, натхненний Боргезом, присвячену використанню дзеркал під час гри в шахи. Пишучи про його книжку на тему апокаліпсисів, я навіть написав очевидно вигадану назву видавництва. Згодом я дізнався, що Арнольдо Мондаторі, найбільший тогочасний італійський видавець, вирізав з газети ту мою статтю та позначив собі червоним "За будь-яку ціну купити цю книжку".

Але Міло Темешвар цим не обмежився. Якщо ви читали вступ до "Імені троянди", то бачили, що там цитується текст Темешвара. Згодом я віднайшов його ім'я в деяких бібліографіях. Нещодавно, для пародіювання "Коду да Вінчі", я процитував деякі з його творів російською та грузинською мовами, в яких він науково міркував про творіння Дена Брауна. Я ціле життя прожив із Міло Темешваром.

Ж.-Ф. де Т.: Вам обом вдалося позбавити почуття провини всіх тих людей, у яких на книжкових полицях стоять книжки, яких вони не читали і ніколи не прочитають.

Ж.-К.К.: Бібліотека не обов'язково складається з книжок, які ми читали чи збираємося читати — це справді варто уточнити. Це книжки, які ми можемо колись прочитати. Навіть якщо ніколи їх не прочитаємо.

У.Е.: Це гарантія знання.

Ж.-Ф. де Т.: Це як винний погріб. Не потрібно випивати все.

Ж.-К.К.: Я, до речі, і винний погріб собі зібрав непоганий, і знаю, що залишу знамениті вина своїм нащадкам. По-перше, я п'ю все менше вина, хоча купую його все більше. Але я знаю, що за бажання завжди можу спуститись у свій погріб і випити якесь із вин доброго врожаю. Я купую вина "en prsmeur". Це означає, що я плачу за них у рік врожаю, а пляшки отримую три роки потому. Інтерес тут полягає в тому, що якісне бордо виробники витримують в бочках і пляшках в найкращих з можливих умов. Протягом трьох років ваше вино покращується, ви його не п'єте. Чудова система. За три роки ви зазвичай забуваєте, що замовляли вино. І тут раптом отримуєте подарунок собі від себе. Дуже смачно.

Ж.-Ф. де Т.: А з книжками так не варто було б поводитися? Відкласти, не обов'язково в погріб, дати визріти.

Ж.-К.К.: Це суперечитиме нав'язливому "ефекту новизни", який зобов'язує нас читати, бо книжка нова і щойно вийшла друком. Чому б не відкласти книжку "про яку говорять всі" і не прочитати її за три роки потому? Цей метод я часто використовую для перегляду фільмів. Оскільки в мене немає часу дивитися все те, що мав би дивитися, я відкладаю на потім ті фільми, які колись таки збираюся подивитися. За деякий час я помічаю, що бажання і потреба переглянути ту стрічку минули, — так стається з більшістю. В цьому сенсі купівля книжок "еn primeur" уже виступила б певним фільтром. Я вибираю те, що мені захочеться пити за три роки. Принаймні так я собі кажу.

Або ж існує інший спосіб фільтрування — за допомогою більш компетентного "експерта", який знає ваші смаки. Я вже багато років покладаюся на Жерара Оберле, що вказує на книжки, які я повинен купити, незважаючи на всі мої можливі фінансові проблеми. Він наказує, я корюся. Саме так я під час нашої першої зустрічі купив "Пауліска, або Модерна перверзія, нові мемуари польської дівчини", роман кінця XVIII століття, який я з тих давніх часів більше ніде не бачив. Є одна сцена, яку я завжди мріяв адаптувати для кіно. Чоловік-друкар якось дізнається, що дружина його зраджує. Доказ: знайдений лист, який вона отримала від коханця. Чоловік набирає зміст цього листа на своєму верстаті, роздягає дружину, прив'язує її до столу та видруковує літери на її тілі так, аби друкарський прес вп'явся чимглибше. Біле оголене тіло перетворюється на папір, жінка кричить з болю і назавжди перетворюється на книжку. Це прообраз "Червоної літери" Готорна. Мрія надрукувати літери любові на тілі винуватої жінки — це направду візія друкаря чи бодай письменника.

Книжка на олтарі

та книжки в "Пеклі"

Ж.-Ф. де Т.: Ми віддаємо шану книжці та всім книжкам — і тим, які зникли, і тим, яких не читали, і тим, яких не варто читати. Цю шану можна зрозуміти в контексті суспільств, які поставили книжку на олтар. Можливо, варто поговорити про нашу книжкову релігію.

У.Е.: Важливо зауважити, що ми неправильно називаємо три великі монотеїстичні релігії — "релігіями Книги", адже і буддизм, і брахманізм, і конфуціанство також спираються на книжки. Різниця полягає в тому, що у монотеїзмі Книга-першоджерело має особливе значення. Її обожнюють, бо в ній, як вважається, певною мірою записане та передане слово Боже.

Ж.-К.К.: Для релігій Книги неспростовним першоджерелом є Старий Заповіт, найдавніша з-поміж трьох. Текст, як вважають, створено в часи захоплення Вавилону, тобто з VII до VI століття до початку християнської ери. Ми мали би підсилити наші слова коментарями фахівців. Але все ж таки: в Біблії сказано: "Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було". Але як слово стало письмом? Чому ця книга представляє та втілює слово? Як і з якими гарантіями одне перейшло в інше? Звідси проста дія писання набуде майже магічної важливості, так, ніби володар письма, цього незрівнянного інструменту, має секретні стосунки з Богом і таємницями Творення. І чи маємо ми запитати себе, якою мовою те слово було втілене. Якби Христос обрав наш час для приходу, то він, поза сумнівом, говорив би англійською мовою. Або китайською. Але він говорив арамейською до того, як його переклали грецькою, а згодом — латиною. Всі ці етапи, звісно, загрожували власне посланню. Чи справді він говорив те, що ми йому приписали?

У.Е.: Коли в школах штату Техас у XIX столітті захотіли почати викладати іноземні мови, сенатор цьому дуже противився з тверезим аргументом: "Якщо Христові вистачило англійської мови, то нам теж інші мови не потрібні".

Ж.-К.К.: В Індії все взагалі інакше. Книжки існують, звісно, але усна традиція завжди престижніша. Вона навіть сьогодні вважається надійнішою. Чому? Старовинні тексти виголошують і співають разом. Якщо хтось помилиться, то поруч є інші люди, аби вказати на помилку. Усна традиція великих епічних поем, яка тривала близько тисячі років, була точнішою, ніж записки, зроблені монахами, які переписували вручну старовинні тексти в своїх скрипторіях, повторюючи помилки своїх попередників і додаючи туди свої власні. В індійському світі немає ідеї про тотожність слова і божества, навіть Творення. Просто тому, що їхні боги також були кимось створені. На початку вібрував хаос, який розтинали рухи музики та звуки. Ці звуки через мільйон років стали голосними. Вони поєднуються, спираються на приголосні, перетворюються на слова, а слова також у свою чергу комбінуються, складаючи Веди. Тож Веди не мають автора. Вони — продукт космосу, і саме тому є авторитетними. Хто насмілиться сумніватись у слові всесвіту? Але ми можемо і навіть повинні спробувати його зрозуміти. Адже Веди — дуже темні, як і безкінечні глибини, де вони народилися. Тож нам потрібен коментар, аби їх подати яснішими. Так з'явилися "Упанішади" та друга категорія текстів-першоджерел у Індії, а також автори. Саме між текстами другої категорії та їхніми авторами з'являються боги. Слова створили богів. А не навпаки.

У.Е.: Не випадково саме індуси були першими лінгвістами та граматиками.

Ж.-Ф. де Т.: Ви могли би розповісти, як увійшли в "релігію книжки"? Яким був ваш перший контакт із книжками?

Ж.-К.К.: Я народився в селі, в будинку без книжок. Мій батько читав і перечитував, здається, тільки одну книжку протягом усього свого життя — це була "Валентина" Жорж Санд. Коли в нього запитували, чому він весь час її перечитує, то він відповідав: "Мені подобається, навіщо мені читати інші?"

Перші книжки в нашому домі — якщо не брати до уваги старі требники — то були мої перші дитячі книжки. Перша книжка, яку я побачив у дитинстві — це було Святе Письмо, що точно лежало на олтарі під час меси і сторінки якого поважно гортав священик. Моєю першою книжкою був предмет благоговіння. В ті часи священик повертався спиною до парафіян і палко читав Євангеліє, співаючи на початку "In illo tempore, dixit Jesus discipulis suis…"

Правда походила зі співання книжки. Щось глибоко в мені закарбоване змусило дивитися на книжку як на привілей, навіть як на щось сакральне, таке, що стояло на олтарі мого дитинства. Книжка, бо це книжка, містить правду, що недоступна людям.

На диво, згодом, набагато пізніше, я віднайшов це почуття у фільмі про Лорела і Гарді, які належать до моїх улюблених персонажів. За сюжетом Лорел щось каже, вже не пам'ятаю що. І на це Гарді дивується та перепитує, чи той певен у сказаному. Лорел відповідає: "Я знаю, я прочитав це в книжці". Такий аргумент і сьогодні видається мені достатнім.

Я дуже рано став бібліофілом, якщо я ним взагалі є. Якось знайшов список своїх книжок, який склав у віці десяти років. Там було двадцять чотири назви! Жуль Верн, Джеймс Олівер Кервуд, Фенімор Купер, Джек Лондон, Майн Рід та інші. Цей список я тримав біля себе як своєрідний каталог. Тож мене щось вабило. Цей потяг походив і з нестачі книжок, і з надзвичайної аури великого римського міссалу, що панувала в наших селах. Звісно, не йшлося про цілий антифонарій, але та книжка була чималого розміру, дитині її нести було би важко.

У.Е.: Я відкрив книжку інакше. Мій дід із татового боку помер, коли мені було п'ять чи шість років. Він був типографом. Як і всі типографи, залучений у всі соціальні битви свого часу. Як соціаліст-гуманіст він не вдовольнився просто організацією страйку разом із друзями. Він запрошував штрейкбрехерів обідати до себе додому в день страйку, аби їх не побили!

Ми час до часу їздили до нього в гості за місто. На пенсії він працював палітурником. В нього вдома на етажерках стояла купа неоправлених книжок в очікуванні на свою палітурку. Більшість із них були ілюстровані; знаєте, такі видання популярних романів XIX століття з гравюрами Жоано та Ленуара… Моя любов до фельєтонів великою мірою точно народилася в ті часи, коли я навідувався до майстерні діда. Коли він помер, у нього вдома ще залишалися книжки, які він не встиг оправити, але по них ніхто не приходив.