Не сподівайтеся позбутися книжок - Сторінка 7

Це була серія книжок для читачів різного віку. Була серія для 7-8-річних, для 8-9-річних, також серія для дітей до 14 років, де всі книжки були пречудово ілюстровані найкращими майстрами того часу. І в тій серії знайшлося місце для всіх шедеврів літератури. Кожен такий твір, аби він був доступніший дитячій аудиторії, було переписано добрими дитячими письменниками. Звісно, це було дещо ad usum delphini.[7] Наприклад, Жавер не накладав на себе руки. Маю сказати, що я зрозумів усю правду про Жавера вже в старшому віці, коли прочитав повну версію "Знедолених". Але маю також визнати, що головне для мене вже було сказане.

Ж.-К.К.: Єдина відмінність: ота бібліотека скорочених текстів у квартирі продюсера була призначена для дорослого читача. Крім того, як я підозрюю, вона там була більше для демонстрування, ніж для читання. Тож калічення буває в усі часи. У XVIII столітті перші п'єси Шекспіра перекладає французькою абат Деліль, переписуючи фінали цих п'єс, додаючи пристойності та моральності — так само, як це було в "Знедолених" у серії "La Scala d'Oro". Наприклад, Гамлет не помирає. Шекспіра раніше перекладав — і доволі добре перекладав — лише Вольтер, та й то окремі короткі фрагменти, тож оце вперше французька публіка могла читати Шекспіра, нехай і в такій підсолодженій версії. І автор, якого вважали варварським і кривавим, виявився для них галантним і солодкавим.

Ви знаєте, як Вольтер переклав "То be or not to be, that is the question"? як "Arrête, il faut choisir et passer à l'instant / De la vie à la mort ou de l'être au néant".[8] Непогано, насправді. Можливо, заголовок Сартра "Буття і ніщо" було запозичено саме з цього перекладу "Гамлета" Вольтером.

Ж.-Ф. де Т.: Жан-Клоде, ви згадуєте перші флешки, якими були дорожні бібліотеки, що їх освічені люди возили з собою у XVIII столітті. Вам не здається, що більшість наших винаходів є здійсненням давніх мрій людства?

У.Е.: Мрія літати переслідує колективну уяву з прадавніх часів.

Ж.-К.К.: Я справді думаю, що численні винаходи нашого часу є конкретизацією дуже давніх мрій. Я казав про це своїм друзям-ученим Жанові Одузу та Мішелю Касе, коли ми разом працювали над "Бесідами про невидиме". Наприклад, я нещодавно занурився в читання відомої книги VI "Енеїди", в якій Еней спускається в Царство мертвих, аби віднайти там тіні, які для римлян були водночас і душами, що колись жили на землі, і душами, що колись житимуть. Часу там не існує. Королівство тіней Вергілія передчуває часопростір Ейнштейна. Я перечитував якісь сторінки з описом цієї подорожі, кажучи собі, що Вергілій уже спускався у віртуальний світ, в нутрощі величезного комп'ютера, де поспіхом блукають мовчазні аватари. Всі персонажі, яких можна зустріти в оцьому світі, вже були кимось або ж колись кимось стануть. Марцелій в "Енеїді" постає як молодий дивовижний чоловік, на якого багато покладали сподівань в часи Вергілія, але він, на жаль, рано помер. Тож коли до нього звертаються "Ти будеш Марцелієм" ("Tu Marcellus eris"), при тому, що читачі знають, що він уже помер, то я тут бачу віртуальний вимір, всю потенційність того, хто міг би бути кимось незабутнім, можливо, провіденційного спасителя, на якого чекали, але який не став Марцелієм, помер молодим.

Вергілій ніби передбачав віртуальний світ, яким ми зараз насолоджуємося. Оте сходження до Пекла — це дуже приваблива тема, що її світова література втілювала по-різному. Єдиний спосіб, який нам дозволив побороти водночас і простір, і час, — проникнути до царства мертвих або тіней, подорожувати у минулому та майбутньому, в бутті та небутті. Досягнути таким чином певної форми віртуального безсмертя.

Мене завжди вражав інший приклад. У "Магабгараті" королева на ім'я Гандарі вагітніє, але ніяк не може народити. Та їй потрібно народити обов'язково, щоб дитина народилася раніше за дитину дружини чоловікового брата, тому що правителем стане первісток. Вона просить служницю взяти металеву палицю та бити по животу з усіх сил. Зрештою, з її вагіни вилітає й котиться підлогою металева куля. Вона хоче її викинути, приховати, аж поки хтось порадив розрізати кулю на сто шматочків і покласти кожен у горщик — це допоможе їй народити сто синів. Так і сталося. Правда, це вже образ штучного запліднення? Оті горщики — то хіба не пробірки?

Ми можемо без зусиль згадувати нові і нові приклади. В тій же "Магабгараті" ідеться про зберігання, транспортування та використання сперми. Діва Марія однієї ночі в Каланді замінила селянину відрізану ногу: ось і трансплантація. А скільки було клонувань, використання сперми вже мертвого чоловіка? А скільки було химер, які, здавалося б, назавжди зникли, — цапина голова, зміїний хвіст, лев'ячі кігті — і може, все це знову постає в лабораторних мріях?

У.Е.: У майбутнє дивилися не автори "Магабгарати". Це ми нині усвідомлюємо мрії людей минулого. Ви кажете правду. Ми, наприклад, вже от-от реалізуємо мрію про Фонтан молодості. Ми живемо все довше і можемо дійти до краю життя в непристойно добрій формі.

Ж.-К.К.: За п'ятдесят років усі ми будемо біонічними творіннями. Наприклад, на вас, Умберто, я дивлюся штучними очима. Мені зробили операцію на кришталиках очей три роки тому, коли в мене почалася катаракта, і це позбавило мене потреби носити окуляри, вперше в житті. Операція дає гарантований результат на п'ятдесят років! Сьогодні я насолоджуюся здоровими очима, але одне з колін мене підводить. Тож я маю вирішити, чи хочу його замінити. Певною мірою, на мене чекає протез. Як мінімум, один.

Ж.-Ф. де Т.: Майбутнє передбачити неможливо. Теперішнє постійно оновлюється. Минуле, що мало би надавати джерела для референцій і комфорту, відповідей уникає. Поговоримо про непостійність?

Ж.-К.К.: Майбутнє не зважає ні на минуле, ні на теперішнє. Авіаконструктори сьогодні працюють над створенням літаків, які будуть готові до використання аж за двадцять років, але працюватимуть на керосині, якого в ті часи вже, можливо, не буде. Що насправді мене вражає, так це повне зникнення теперішнього. Ми як ніколи одержимі модами ретро. Минуле нас наздоганяє на повній швидкості, і незабаром ми будемо одержимі модами попередніх трьох місяців. Майбутнє є, як і завжди, непевним, і теперішнє звужується та зникає.

У.Е.: До речі, про минуле, що нас наздоганяє. Я на своєму комп'ютері поставив найкращі радіостанції світу і маю колекцію десь із чотирьох десятків Oldies. Деякі американські радіостанції пропонують програму, що створена винятково під впливом 1920-30-х років. Всі інші пропонують досліджувати 1990-ті роки, які вже сприймаються як найбільш далеке минуле. Нещодавнє опитування пропонувало назвати ім'я Квентіна Тарантіно як найкращого режисера всіх часів. Опитана публіка, здається, не бачила ні Ейзенштейна, ні Форда, ні Веллса, ні Капру, ні інших. Це постійна хиба жанру опитування. Я написав книжку в 1970-х роках, яка була присвячена тому, як треба писати дисертацію, і цю книжку перекладено всіма мовами.[9] Перша рекомендація — а давав я поради про все — це ніколи не братися за теми сучасності. Там або бракує бібліографії, або й сама тема сумнівна. Завжди обирайте — казав я — класичну тему. Але більшість нинішніх дисертацій присвячені сучасним проблемам. Я отримую чимало дисертацій про мою творчість. Це божевілля! Як можна написати дисертацію про типа, який ще не вмер?

Ж.-К.К.: Якщо наша пам'ять коротка, то закономірно, що близьке минуле тисне на теперішнє, виштовхує його, витісняє в бік майбутнього, яке набуло форми величезного знаку запитання. Чи й знаку оклику. Де поділося теперішнє? Чарівний момент, в який ми живемо і який численні конспіратори намагаються в нас відібрати? Я іноді контактую з цими моментами, скажімо, в моєму селі, коли слухаю дзвін церкви, який щогодини б'є ноту "ля", що нагадує нам, ким ми є. "О, це ж лише п'ята година"… Як і ви, я багато подорожую, гублюся в коридорах часу, в часових поясах, тож мені все більше потрібно відновити зв'язок із теперішнім, яке стає для нас недосяжним. Інакше я почуватимуся загубленим. І навіть, можливо, мертвим.

У.Е.: Зникнення теперішнього, про яке ви кажете, пов'язане не тільки з тим, що раніше мода тривала три десятиліття, а тепер триває тридцять днів. Це також проблема старіння того, про що ми говоримо. Ви присвятили декілька місяців вашого життя тому, аби навчитися їздити на велосипеді, і цей багаж залишився з вами назавжди. Так само ви присвячуєте два тижні тому, щоб зрозуміти щось із нової комп'ютерної програми, але щойно ви навчилися нею користуватися, як вам пропонують і нав'язують нову. Це не проблема втрати колективної пам'яті. Це радше проблема лабільності теперішнього. Ми більше не живемо в спокійному теперішньому, а постійно докладаємо зусиль, аби приготуватися до майбутнього.

Ж.-К.К.: Ми перебуваємо у рухомому, мінливому, відновлюваному, ефемерному, в епосі, коли парадоксально — і ми про це казали — живемо все довше і довше. Без сумніву, очікувана тривалість життя наших дідусів і бабусь була коротшою за нашу, але вони жили в нерухомому теперішньому. Дідусь мого дядька, землевласник, кожного січня готував бюджет на рік, адже результати прожитого року майже точно дозволяли передбачити рік наступний. Нічого не змінювалося.

У.Е.: Колись ми готувалися до фінального іспиту, що позначав кінець довгої фази навчання: в Італії це "іспит зрілості", і Німеччині — Abitur, у Франції — baccalauréat. Після цього іспиту нікому більше не треба було нічому вчитися, хіба що еліта продовжувала навчання в університетах. Світ не змінювався. Вивчене можна було використовувати до кінця вашого життя та життя ваших дітей. З вісімнадцяти чи двадцяти років молоді люди виходили на епістемологічну пенсію. Службовець сучасного офісу повинен весь час актуалізовувати свої знання, інакше він втратить роботу. Складання випускного іспиту, що раніше було важливим ритуалом переходу, тепер нічого не означає.

Ж.-К.К.: Те, про що ви кажете, стосувалось і медиків. Вивчене в університеті надавалося до використання протягом цілої кар'єри. І те, що ви сказали про вимушене безкінечне навчання, стосується навіть пенсіонерів. Скільки літніх людей були змушені навчитися користуватися комп'ютерами, яких вони не знали під час активної праці? Ми приречені бути вічними студентами, як Трофімов у "Вишневому саді".