Не стріляйте білих лебедів - Сторінка 20

І Нонна Юріївна сміхом власним, сяк-так зліпленим, одразу вдавилася, червоніти почала й ложку у воді намацувати.

— Дурниці це, Колю, дурниці. Замовкни зараз же і ніколи про це не говори.

А чому не говорити, коли всі так роблять? Ось і його попередня вчителька оженилася — і привіт рідному домові.

Зітхнув Колька. А Нонна Юріївна, зітхання це недовірливе вловивши, закричала раптом. Ні з того ні з сього, а начебто з сльозою:

6*

131

— Я ніколи не оженюсь! Ніколи, ніколи, чуєш? Так закричала, що Колька їй повірив. Без сумніву, не ожениться. Це вже напевно.

16

Хоч і взяв новий лісничий Єгора з собою, хоч і здійснив тим самим потаємну мрію його, а ось колишня Єгорова жвавість, колишній дзвінкий і радісний оптимізм його вже ніяк і ні в чому не виявлявся. Чи стомився Єгор від усіх злигоднів, чи не вірив більше ні в що хороше, чи занадто вже незвичною і якоюсь не дуже, чи що, чоловічою уявлялась йому нова його діяльність, а тільки радості особливої він не відчував.

Скільки бажання зробити добро людині на життя відпущено? Скільки разів він, побитий і осміяний, знову піднятися може, знову всміхнутися праці своїй, знову силами з нею помірятися? Скільки? Хто це знає! Може, на раз когось вистачить, може, на сто разів? Може, вже вичерпав Єгор увесь запас життєстійкості своєї, усі засіки до денця вишкріб, усе зерно в борошно перемолов і лишилася в ньому тепер сама полова? Де вони, запаси оті, хто виміряв їх, хто випробовував, і чи не час махнути на все рукою, поцупити в Юрія Петровича троячку та гайнути знову до Філі й Черепка?

Хто знає, може, й махнув би Єгор на це своє везіння. Махнув би, тому що боявся в нього повірити, боявся в себе повірити і в нового лісничого теж боявся повірити. Утік би він звідси, від нових спроб стати на ноги, зазирнути в себе, заслужити повагу людей і впевненість, що не зовсім він, Єгор Полушкін, пропаща душа. Утік би, та Колька поряд ступав. Радів, дурник, лісові й звірині і радісно вірив, що оце і є пречудове життя. І, дивлячись на радість цю, Єгор розумів, що не зможе її зрадити. І дужче за все, дужче за найлютішу смерть боявся, що хтось взагалі може зрадити таку радість. Очі ці зрадити, що дивляться в тебе не-скаламучено й довірливо. І від нескаламучення й довірливості навіть кліпають через раз.

— Тату, я правильно про синичку написав?

— Годинник, синку, не загуби.

— Та знаю я!

Навіщо пташок-мурашок перераховувати, кому вони потрібні? Для сміху хіба, та Колька ж у корисність вірить. Очі ж у нього вогнем горять, душа насторожилась, вірить він у всі ваші штучки, і коли ви нас знову, як тих мурах, то зачекайте краще трошки. З мене — це будь ласка, це скільки завгодно, а з хлоп'яти...

— Кольці зошита дали для діла чи так, для втіхи?

— Чому для втіхи?

— Посмієтеся, мабуть, біля вогнища?

Юрій Петрович відповів не відразу. Подумав, на Єгора подивився. І враз перестав усміхатись.

— Мені не пташки потрібні, Єгоре Савелійовичу, не перепис звірини. Мені сам Колька потрібен, розумієте? Щоб у ліс він входив не як гість, а як господар, знав би, де що лежить, де хто живе та як називається. А біля вогнища... Що ж, біля вогнища, Єгоре Савелійовичу, разом посидимо, разом і посміємося. Тільки не з роботи: робота, яка б не була вона, є праця людська. А з праці не сміються.

Не можна сказати, щоб ці слова відразу Єгора на інші думки перевели: думки — не паровоз. Але щодо Кольки якось заспокоїли, і Єгор трошки підбадьорився. З сина ніхто наче сміятися поки що не збирається, а про себе самого він мало турбувався.

Але сміятися ввечері їм не довелося, бо зникла Нонна Юріївна. Зникла, як стояла, якраз після вечері, залишивши після себе брудний посуд, і замість солодкого перекуру вийшла пітна біганина.

А вийшла біганина ця тому, що Нонні Юріївні треба було побути на самоті. Вибравши мить, коли причепа-Колька кудись відвернувся, Нонна Юріївна шмигнула в кущі і щодуху кинулася далі від вогнища, від малознайомих чоловіків і — головне! — від Кольки. Бігла, поки чути було голоси, а оскільки Колька якраз у цей момент вирішив заспівати, то бігти їй довелося довго. І думала вона на бігу не про те, як повертатиметься, а про те, щоб ніхто її не помітив.

Ну, а потім, коли потреба в самоті відпала, ліс на всі триста шістдесят градусів виявився настільки однаковий, що Нонна Юріївна, покрутившись, вирішила опиратися тільки на інтуїцію і відважно ступила кудись уперед.

Почали шукати її, на щастя, швидко. Колька виконував пісню спеціально для неї і вимагав оцінки. Проте слухача ніде не було, і після недовгих пошуків Колька доповів про це батькові.

— Зараз повернеться,— зміркував Єгор і пішов замість Нонни Юріївни мити посуд.

Він старанно перемив усі ложки-миски, а вчителька не з'являлася. Єгор двічі гукнув, відповіді не дістав і доповів про пропажу команді.

— Мабуть, так треба,— сказав Юрій Петрович.

— Усяке "треба" півгодини тому повинно було скінчитися,— сказав Єгор.— А вона не відгукується.

— Нонно Юріївно! — бадьоро крикнув лісничий.— Ви де? Послухали. Тільки ліс шумів. По-вечірньому шумів, басовито й таємниче.

— Чорт забирай! — нахмурився Юрій Петрович.— Нонно! Егей! Де ви там?

— Ось,— сказав Єгор, прислухаючись.— Могила.

— Що? — спантеличено спитав Юрій Петрович.

— Може, вона додому пішла? — тихо припустив Колька.— Образилась і пішла собі.

— Далеко додому,— висловив сумнів Єгор.

Юрій Петрович побігав довкола, покричав, посвистів. Повернувся заклопотаний:

— Шукати доведеться, Колю, від вогнища щоб ні на крок! Не боїшся сам?

— Ні-і,— зітхнув Колька.— Адже треба.

— Треба, синку,— підтвердив Єгор і підтюпцем побіг у ліс.— Агов, Юріївно!

Гукали, поки хрип з горла не пішов, Юрій Петрович спочатку жалкував, що рушниці не прихопив, а потім — що дівчину цю з собою запросити надумав. І надала ж лиха година! Але за цим особливо тужити йому не довелося, бо в непевних лісових сутінках майнуло раптом щось зовсім не лісове, щось недоладне, жалюгідне, ридма ридаюче. Майнуло — і Юрій Петрович не встиг зміркувати, що це за примара, як Нонна Юріївна повисла в нього на шиї.

— Юрію Петровичу! Миленький!

Ревіла вона ще по-дитячому: голосно й негарно. Шморгала носом, розмазувала долонями сльози й зітхала.

— Дурка ти бісова! — з задоволенням сказав їй Юрій Петрович.— Це ж не Кіровський парк культури та відпочинку.

Нонна Юріївна покірно кивала, схлипуючи вже за інерцією. Юрій Петрович радів, що в лісі темно і що' Нонна Юріївна не бачить ні сміху в його очах, ні усмішок, які він старанно ховав.

— Класний керівник заблудився за три кроки від намету. Та якщо я розповім про це вашим учням...

— А ви не кажіть.

— Я вже, так тому й бути, пожалію вас. А Колька? Нонна Юріївна промовчала. Вони продиралися темним

лісом: Юрій Петрович ішов попереду, обламуючи сучки, щоб Нонна не напоролася. Сухі гілки тріщали на всю округу.

— "Мы идем сквозь револьверный лай",— сказав Юрій Петрович і збентежився, подумавши, що хизується начитаністю недоречно й невчасно.

— Я ідіотка? — довірливо спитала Нонна Юріївна.

— Є трохи.

Нонна хотіла пояснити, як усе вийшло, але тут пролунав гуркіт, і прямо на них вивалився Єгор Полушкін.

— Знайшлася! Слава тобі... Тут... теє... ведмедів немає, але заблудити недовго. Шкода, Колька компас свій загубив, а то б вам його.

Всупереч таємному побоюванню Нонни Юріївни, Колька зустрів її дуже радісно і ніяких запитань не задавав. Пробурчав тільки:

— Без мене щоб ні кроку тепер.

— Достукалися?—усміхнувся Юрій Петрович.— Ану, спати. Дами й пажі — в намет, лицарі — під кошлату ялину.

Колька і голови до подушки не доніс: як упав, так і засопів. А ось Нонні Юріївні не спалося довго, хоч і постарався Єгор, наламавши їй під бочок найніжнішого ялинового гілля.

Здається, вона все-таки поцілувала Юрія Петровича. У страсі й сльозах вона не усвідомлювала своїх вчинків і, не вагаючись, повисла б на шиї у Філі чи в Черепка, коли б їм випало знайти її. Та випало це Юрію Петровичу, і Нонна Юріївна й досі відчувала на губах шорстку, видублену сонцем і вітром щетину, тихенько торкала пальцями ці грішні губи і всміхалася.

Чоловіки поснули відразу. Єгор хропів, закинувши голову, а Юрій Петрович зітхав уві сні і хмурився. Чи бачив щось сердите, чи невдоволений був гучним Єгоровим сусідством.

Прокинувся він рано: Єгор, вибираючись з-під плащ-па-латки, якою вони обидва вкривалися, потяг не за той край.

— Куди? Рано ще.

— Так...— Єгор чомусь зніяковів.— Подивлюся піду. Ви спіть.

Юрій Петрович глянув на годинника — було близько п'ятої,— повернувся на другий бік, невиразно подумав, як там спиться Нонні Юріївні, і заснув, наче провалився. А Єгор узяв чайник і пішов до річки.

Легкий туман ще тримався де-не-де над водою, ще чіплявся за мокрі кущі лозняка, і в тихій воді чітко віддзеркалювалося все, що дивилося в неї цього ранку. Єгор зачерпнув чайник, по воді розбіглися кола, відображення захиталося, померкло на мить і знову з'явилося: таке саме неправдоподібно чітке й глибоке, як і раніше. Єгор подивився в нього, обережно, ніби боячись сполохати, витяг повний чайник, тихо поставив його на землю і сів поряд.

Дивне відчуття повного, майже урочистого спокою раптом охопило його. Він раптом.почув цю тишу і зрозумів, що оце і є тиша, що вона зовсім не означає відсутності звуків, а означає лише відпочинок природи, її сон, її досвітнє зітхання. Він усім тілом відчув свіжість туману, вловив його запах, настояний на гіркуватому мокрому лозняку. Він побачив у глибині води білі стовбури беріз і чорну кору вільхи: вони перепліталися з лататтям, що спливало назустріч сонцю, і майже невловимо розмивалися біля самого дна. І йому стало раптом сумно від усвідомлення, що мине мить — і все це зникне, зникне назавжди, а коли повернеться, то буде вже інакше, не таке, яке побачив і відчув його він, Єгор Полушкін, різнороб комунального господарства при селищній Раді. І він раптом здогадався, чого йому хочеться: зачерпнути долонями цю неторкану красу і обережно, не скаламутивши й не розхлюпавши, принести її людям. Але зачерпнути її було неможливо, а малювати Єгор не вмів і ні разу в житті не бачив жодної справжньої картини. І тому він просто сидів над водою, боячись ворухнутися, забувши про чайник і про куриво, про Кольку й про Юрія Петровича і про всі прикрості свого недоладного життя.

Зовсім поряд почувся шерех.