Небесний гість - Сторінка 13

То ж бо й воно. Він був тільки занадто вразливий і не вмів чи не хотів, бо мав правдиву вдачу, приховувати своїх настроїв та почуттів. Я, певно й Архімед, під час подорожі не раз тремтіли за своє життя і в глибині душі були боягузами. Та тільки ми про це мовчали, а Савич говорив відверто.

І як це негарно вийшло! Я грубо обізвав його боягузом, трохи не шкурником, а він…. Слухайте, що зробив цей маленький чоловічок, який охав і стогнав усю дорогу…

Якось ми підрахували запаси своїх харчів і прийшли до дуже невтішних висновків: коли зменшиш добовий раціон навіть наполовину, то нам вистачить продовольства не більше ніж на двадцять днів. А далі? Що буде далі, всі розуміли.

Вечір минув невесело, і ми мовчки полягали на свої койки.

А прокинувшись на другий день уранці, ми з Архімедом побачили, що Савич зник. На його койці лежала записка. Ось її зміст від слова до слова:

"Дорогий професоре! Ваше життя дорожче за моє, і я вирішив піти, залишивши вам свій пайок. Савич".

От і все. Савич був гідним сином нашої великої батьківщини. Він пішов і, безперечно, загинув.

Боюся, що слідом за ним загинув і Архімед. Він категорично одмовився розділити зі мною пайок, сказавші: "Піду настріляю з десяток вальдшнепів на обід", — і вийшов з рушницею, наспівуючи пісеньку.

Я зрозумів усе і кинувся за ним, та він немов розтанув у повітрі. Рискуючи заблудитись, я пішов у тому напрямі, де зник Архімед, але нікого не знайшов, справді заблудився, проблукав цілий день і лише надвечір зовсім випадково набрів на ваш гідростат.

На цьому й кінчається сумна повість, — промовив Тюменєв. — Друзі й помічники загинули, я лишився сам, сам на далекій планеті. Це тяжко, Аркусов, але треба бути мужчиною. В мене лишилося харчів на три-чотири дні. Постараюся ці останні дні використати якнайкраще для наукових спостережень…

— А там ми з вами ще побачимось, і ви мені особисто докажете решту, — почув Тюменєв голос Аркусова.

— Погані жарти, сумні жарти, Аркусов, — промовив Тюменєв. — Де ми можемо побачитися? Ви жартуєте. Ви не змінилися, Аркусов.

— Я вам доведу, скоро доведу, що й Аркусов може говорити серйозно, — заперечив учений. — Хай ваша радіостанція посилає у світовий простір безперервні сигнали.

— Ну, що ви там ще вигадали, Аркусов, — недовірливо сказав Тюменєв, проте налагодив автоматичну радіостанцію і вийшов з гідростата.

Червоне сонце ще не сходило. Голубе — заливало небо й Бету яскравим сапфіровим промінням.

"Театральна декорація з театральним освітленням", — подумав Тюменєв, неуважно дивлячись на далекий ліс "водоростей", на деревоподібні квіти, завжди нові і на новому місці; глянув і на фіолетове небо, де вже вимальовувався червонуватий місяць.

Раптом Тюменєв побачив у небі темну цятку, що швидко збільшувалася в розмірі.

— Гм… Гм… Зовсім незрозумілий феномен, — пробурмотів він, з цікавістю стежачи, як темна цятка перетнула рубіновий місяць на фіолетовому небі.

Далі сталося щось дивовижне. Цятка розрослася до величезних розмірів, сповнила повітря шумом, гуркотом, свистом і опустилася недалеко від гідростата. Після цього шум ще довго не стихав і навіть посилювався.

І раптом… Чи, може, Тюменєва обмарило? Він почув голос Аркусова, що кликав його:

— Іване Івановичу! Іване Івановичу! Озвіться!

— Що за нісенітниця? Маячня? Галюцинація? — вигукнув спантеличений астроном.

Та голос Аркусова лунав цілком виразно і зовсім близько.

— Це ви, Аркусов, кличете мене? — озвався, нарешті, Тюменєв. І раптом побачив перед собою Аркусова.

Аркусов так міцно обняв старого астронома, що той трохи не задихнувся.

— Чого ж ви душите мене? От навіжений! Просто навіжений! — бурчав Тюменєв, а сам ледве не плакав з радощів. — Невже це все мені привиділось? Га? Аркусов! Ви? Дайте тепер я вас помацаю. Може, ви — оптичний обман, галюцинація розладнаної уяви. Ні, начебто справжній. Але яким чудом?

— Не чудом, Іване Івановичу, а, так би мовити, на законній науковій підставі. Ох, любий професоре! Ви не можете собі уявити, як мене мучила совість, що я злякався і відмовився летіти з вами. І потім я не міг примиритися з тим, що ви назавжди покинули нашу Землю. Олена Гаврилівна всі очі виплакала. Вона незабаром зрозуміла, а може, і з самого початку догадувалася, що ви вирушили в таку експедицію, з якої не повертаються. Та все ж вона молодчина у вас. Сльози котяться, але жодної скарги. "Так треба було!" — каже.

Ну от. Усі-всі на Землі хвилювалися, навіть піонери писали статті про те, щоб організувати спеціальну експедицію для вивезення професора Тюменєва та його супутників з Бети назад до нас. Я поїхав у Москву в цій справі і там узнав, що уряд уже давно готує цю експедицію.

— Як же так? Що за експедиція?; На чому ви летіли? — закидав питаннями Тюменєв.

— Про все оповім, Іване Івановичу. Тут вам пощастило. Незабаром після вашого відльоту в нас на Землі сталася подія надзвичайної ваги, хоча про неї довго ніхто не знав. Пам'ятаєте молодого московського вченого Синицина? Він до нас в Абастумані відпочивати приїздив і розповідав про свою нову електронну гармату. Ну от, цьому Синицину пощастило-таки оволодіти атомною енергією.

— Невже? — вигукнув Тюменєв. — Адже це колосальний переворот!

— І не кажіть, Іване Івановичу. Землі не впізнаєте. Всю техніку дороги дном перекинуто. Потужні Дніпрогеси, можна сказати, в кишені жилетки.

Тисячосильні карликового розміру двигуни. Поїзди небувалої довжини, вантажопідйомності і швидкості… Одним словом, могутність людини стала майже безмежною. Тепер цілком можливі і міжпланетні подорожі. Та ще з яке швидкістю!

Я вже давно розмовляв з вами не з Землі, не з Абастумані, а з ракети під час польоту. От чому я просив вас подавати радіосигнали. У нас такі апарати, що за цими сигналами ми точно спустились на місце вашого тутешнього проживання. Капітан навіть побоювався, щоб не сісти вам на голову.

— Так покажіть же скоріше свою ракету! — нетерпляче вигукнув Тюменєв. — От уже й справді несподіванка!

— Бачите, Іване Івановичу, які справи, а ви кажете… Признайтеся, що, мабуть, за старою звичкою, обізвали мене базікалом? Ну ходімо! — Аркусов пояснював далі: — У нас на ракеті багато і людей, і запасів харчів, і приладів. Якщо Савич та Архімед ще живі, ми розшукаємо їх, що б там не було.

— Навряд чи вони живі, — зітхнув Тюменєв.

— А чому б і ні? Хіба ви самі не висловлювали припущення, що на Беті можуть бути поживні речовини рослинного й тваринного походження? Тільки вам не щастило знайти їх, бо ви майже нікуди не ходили. Тепер ми всю планету обнишпоримо, у всі закутки заглянемо, всі її таємниці відкриємо.

І Аркусов, знову обнявши Тюменєва, вигукнув:

— Любий професоре, який же я радий, що бачу вас!

— Ну, ну, знову давитимеш, — бурчав Тюменєв, непомітно для себе переходячи на "ти". — І так уже всі соки з мене витиснув. То ж бо й воно. Бачиш? — Тюменєв змахнув з вії сльозу.

Щороку 6 травня — у день повернення на Землю, — за встановленим звичаєм, в Абастумані збиралися всі учасники польоту на планету Бета: професор Тюменєв, Архімед, Савич і численні члени "рятувальної" експедиції на чолі з Аркусовим.

За великим чайним столом головувала Олена Гаврилівна. Щастя омолодило її.

Починались нескінченні спогади. Гості і наукові співробітники обсерваторії з інтересом слухали розповіді Архімеда й Савича про їхні пригоди на Беті і про те, як їм пощастило зберегти життя.

Архімеда не дуже легко було вмовити оповідати про свої пригоди, зате Савич залюбки і докладно розповідав про блукання по планеті.

— …І раптом, можете уявити собі, орхідея присунулася до мене і вже розкрила химерно скручені синьо-зелені, всипані золотистими цяточками пелюстки з'явним наміром схопити мене цими пелюстками. Та я, звичайно, не розгубився… — натхненно говорив Савич, картинно розмахуючи руками.

Дівчата захоплено дивилися на нього, як на безстрашного героя. Тюменєв слухав і добродушно всміхався. Він уже знав справжню ціну Савичу — людині з незначними, але легко помітними вадами і великими прихованими достоїнствами.