Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 19

Більше про це ніхто не згадував, одначе, коли опівночі ми почали прощатися, Джо дістала з сумочки п'ятифуптову банкпоту й віддала Пені.

— З однією умовою,— сказала стурбовано.— Візьми ці гроші, Пені, але не чіпай мого сина. Дуже тебе прошу, не намагайся впливати на нього.

V — На бога, Джо! — запротестувала Пепі.— Навіщо мені на нього впливати. Він і так уже знає куди більше за вас.

Але гроші все-таки взяла й поклала в кишеню. Руперт Гвасміявся і, взявши під руку Джо, пішов провести нас до іворіт.

!; — Можливо, ти робиш те, Що треба, Пепі,— сказав він, коли ми завинили за собою важку залізну хвіртку.— Але [стережися,—докинув похмуро,—Ти чиниш наперекір деяким дуже наполоханим людям, І якщо вони зможуть^ то зживуть тебе з світу.

Пепі тільки засміялась на це, і ми рушили вниз схилом горба. Але я знав, про що думав Руперт, стоячи з Джо біля хвіртки: він намагався вгадати, що саме може тепер заподіяти йому Лілл.

Розділ тринадцятий

На той час я вже не раз чув про сера Перігріна Бендіго в зв'язку з нашою справою — не тільки від де Кока, але й від інших знайомих Руперта, що всі, як один, казали: Пінк — едина людина, яка може нам допомогти. Тож зрештою Руперт вирішив, що нам таки треба поговорити З"Бендіго, і одного р$зу, коли Фредді повіз нас обідати до свого клубу, сказав йому про це.

Фредді злякано змахнув руками, відкидаючи цю ідею.

— Бога ради, не вплутуйте в це Пінка Бендіго,— сказав він:

— Чому? — запитав Руперт.

— Бо в мене з Бендіго поставлено на карту куди більше, ніж ота російська нафта й кілька суден. Ось почекайте трохи, і ви побачите, що я маю на думці.

Добродій, якого Фредді підсунув нам замість Бендіго, звався лорд Най і був схожий на замороженого оселедця. Як і Галіфакси, Солсбері та нащадки інших придворних родин, Наї протягом століть зберігали фамільні риси — от тільки очі в цього Ная скидалися більше на очі голодної форелі, тим часом як усі покійні Наї нагадували невситимих тигрів. Він стояв на чолі ієрархії колоніальних капіта-ловкладників (каучук, олово, мідь, какао, цукор,, спирт і фосфати з усіх країн Британської співдружності); а оскільки я належу до тих, кого англійці й досі називають колоніальними підданцями, мені було цікаво познайомитися з цим Наєм. Власне, я взагалі вважав повчальним для себе знайомство з будь-ким із справжніх володарів Англії, бо, незважаючи на моє суто австралійське упередження проти них, мені завжди здавалося, що вопи розумні й всебічно розвинені люди, які просто не можуть не бути добре начитаними й по-спра'вжньому освіченими. Декотрі з нпх такі й були, але більшість, як я пересвідчився, поєднували в собі і розум, і дурість водночас. За п'ять хвилин, проведених у товаристві Ная, я зрозумів, що він дурень дурнем в

Усьому, крім власного інтересу, і, пригадую, я ще запитував себе: невже отакі люди ось уже п'ятсот років правлять Британією? :

І все ж таки він був одним з небагатьох, кого Фредді по-справжньому боявся, тож, мабуть, чогось-таки я не помітив, дивлячись на нього лише з загальнолюдського погляду.

Ми зустрілися з ним у клубі-казино Болдвіна у п'ятницю ввечері, коли там відбувалася щорічна зустріч гуртка "П'ятірка", що налічував лише п'ять, членів (один з них був. Фредді). Вони приходили до Болдвіна не грати, а просто посидіти з дружинами та приятелями за вечерею в розкішному півпідвальному ресторані, а потім, коли дружини й приятелі йшли нагору пограти, вони залишалися за столом і ділили між собою світ.

Ми вирушили туди en famille ': з матір'ю Руперта, що приїхала з Оржеваля, з Пеггі й Джо; тільки Пепі відмовилась іти з нами. Коли я запросив її, вона скривилась і сказала:

— Проживу й без цих вражень. Нічого я там не побачу, крім п'яних родичів. А такого щастя можу почекати й до шістдесяти років, коли стану нікому більш не потрібна.

Ми чудово повечеряли в окремому кабінеті цього старовинного георгіанського будинку і перед тим, як піднятися нагору, де йшла гра, завернули в затишний куточок порозмовляти з Наєм — довготелесим, схожим на кістяк суб'єктом, що раз у раз хижо осміхався. Я вже мав негоду перемовитися з ним під час вечері й дійшов висновку, що це довершений взірець негідника. Руперт ще не був знайомий з Наєм, і Фредді відрекомендував його:

— Це мій кузен Руперт. Той, що був на Північному полюсі.

Най байдуже позирнув на Руперта й сказав:

— Коли ви загубилися, я був членом уряду, і ми зацікавлено стежили за вашими пригодами.

Руперт був здивований.

— Он як? А що ж зацікавило в мені уряд?

— Американці вважали, що ваш військовий літак, перше ніж зазнати катастрофи в їхньому повітряному просторі, сів на кригу, а тоді знову злетів,—сухо пояснив Най.

— Ні. Я стрибнув з парашутом,— сказав Руперт.— Криґа була надто нерівна, щоб сісти літакові.

1 Всією сім'єю (франц.). ї 95

— Такий був і наш висновок,— зауважив Най.— Але й ми якийсь час вважали, що на той час поблизу полюса був російський підводний човен.

Я побачив, як Руперт враз наїжився. ^ —-І той човен забрав мене до Росії, чп не так? — спитав він.

Най холодно засміявся, немов підохочуючи самого себе.

— В таке міг повірити хіба що дурень,— сказав він.

— Дуже радий це чути,— мовив Руперт.

Коли Руперт сказав Наєві, що хоче поговорити з ним відносно пропозиції росіян обміняти нафту на судна, той відповів, що вже чув про це.

— Одначе вам ніколи не переконати наших нафтовиків,— навпростець сказав Най.

— А чи не могли б ви якось вплинути на них? — запитав Руперт.

— Не бачу такої змоги,— відказав Най.—Та й не знавець я щодо цих російських пропозицій.

Руперт подивився на Фредді, поглядом прохаючи підтримки.

— Усе це політика, Наю,— втрутився до розмови Фредді,— а в цій галузі ви таки могли б щось зробити.

. — Це тільки з одного погляду,— байдуже мовив Най, уже відходячи від пас.— Як на мене, то вам тут більше став би в пригоді Пінк Бендіго.

Фредді не наполягав, навіть застережливо глянув на Руперта, Г Най пішов собі. Нам не лишалося нічого іншого, як піднятися нагору, де ми могли приємно згаяти час за грою в товаристві багатіїв.

Як і всі автралійці, я люблю грати, але, побувавши в далекосхідних портах, де повно китайців, людина втрачає інтерес до закладів на кінних перегонах і починає віддавати перевагу гострим відчуттям, що їх збуджують незліченні китайські азартні ігри, хитромудрі й водночас захоплюючі, і хоч я завжди полюбляв рулетку, проте грати в цій тепличній атмосфері пе мав ніякої охоти. Руперт тут-таки з огидою подався геть, залишивши Джо біля столу з чеком на сто фунтів, якого їй обміняли на готівку в білій із золотом касі, що містилась у картинній галереї клубу, де висіли полотна Рейнольдса й Зоффані. Я стояв і дивився, як Джо за п'ять хвилин програла майже всі свої гроші, тоді дав їй ще десять фунтів, і ми перейшли до столу, де грали в "шмен-де-фер". Отут я й врозумів, з чого-обурювалась Пепі, Якась густо напуд-

репа літня жінка з низько декольтованими кощавими й ластатими грудьми, па як^іх виблискували діаманти, доводила, що вона ставила на банк, а розпашілий чоловік з червоними губами, який сидів навпроти, заперечував, що на банк ставив він, 'і вони завелися сваритися. Всі присутні за столом поділилися па два табори, і випадкова сутичка за п'ятсотфунтовий виграш почала набирати нецрпємного характеру, хоча ніхто не підвищував голосу й взагалі все було начебто тихр-мирно.

Жінкам такі речі більш до вподоби, ніж чоловікам, отож, заражений розтлінними ідеями Пепі, я пішов звідти й розшукав Руперта, який сказав мені, що хоче забратися, кудись подалі, де не буде чути отого "suivez" Ми рушили до бару, але по дорозі нас гукнула Пеггі. Вона тримала під руку якогось чоловіка з напрочуд гар-пим обличчям, та коли ми підійшли ближче, воно втратило привабливість. Бездоганно вдягнений, він міцно тримався на ногах, хоч геть'був п'яний.

— Як по-вашому, хто б це міг бути? — запитала нас Пеггі.

Руперт розгублено кивнув головою незнайомцеві, якого мав упізнати, але не впізнавав.

— Це брат Фредді, Гледвін, ще один ваш кузен,— сказала йому Пеггі.

Дивовижне самовладання цілком тверезої людини поєднувалось у Гледвіна з порожнім, невидющим поглядом п'янезпих очей.

— А, то ви Гледвін,— мовив Руперт. (Коли я згодом піддражпював його цим зауваженням, він відповів: "А що інше я міг сказати?")

Гледвін мовчки, з підкресленою гідністю вклонився і дуже рівно пішов від пас.

— Він намагався позичити в мене сто фунтів,— пожалілася Пеггі.— А он його третя дружина, Джоан. Хочете з нею познайомитись? Колись вона була манекенницею, Джоан Кашмір...

Джоан і залишилась типовою манекенницею: вона раз у раз прибирала безглуздих застиглих поз, щоб виставити в найвигіднішому світлі то своє обличчя, то шию, то стан.

— Ні, дякую,— сказав Руперт.

Ми пішли в. бар, сіли на червону плюшеву канапку й взялися читати вечірнРгазети, що їх дав нам бармен. Попи

1 Робіть ставки (франц.).

97 4 д. олдрідж

ваючи кампарі з лимоном, що мало приємний гіркуватий присмак, ми чекали, поки жінки облишать гру. Руперт був дуже мовчазний; я зрозумів, що він стривожений розмовою з Наєм, і ця тривога передалася й мені.

Коли прийшла Джо й попросила в Руперта ще один чек, він відмовив їй; вони ^сперечалися, і стало ясно, що час уже рушати додому. Пеггі сказала, що програла триста фунтів.

— Я ніколи не виграю,— бідкалась вона.

Залишивши Рупертову матір у колі знайомих (вона потроху вигравала), ми сіли в "ролс-ройс" Фредді й насамперед завезли додому Пеггі. Коли Руперт проводжав її до дверей будинку, я почув, як вона сказала:

— Я хотіла б колись поговорити з вами, Руперте. Мені потрібна чоловіча порада.

— Коли вам завгодно, Пег,— невимушено озвався Руперт.— А про що йдеться?

— Та про...— Але раптом передумала й сказала: — А втім, пусте, забудьмо про це.

— В нашій родині забагато секретів,— поскаржився мані Руперт, коли поїхали далі, до мого дому, чи точніше до мебльованих кімнат у Челсі, де я оселився, заощаджуючи гроші, за що мені добряче перепало від Пепі.

Джо заглибилась у свої сердиті думки про п'ятдесят фунтів, я^шх не дав їй Руперт, і тим зіпсував увесь вечір, Руперт і собі сердився на неї, й таким чином вечір закінчився сваркою. ^

— Сподіваюся, Фредді пощастить з Наєм більше, ніж мені,— сказав Руперт, коли я вже виходив з машини.-^ А як ні, то я буду змушений сам удатися до Пінка Вендіто, хай навіть це й не до смаку Фредді.

— Ви ж і не сподівалися попутного вітру, чи не так? — спитав я.

— Мабуть, що ні,— відказав він, коли машина вже рушила.

Я почекав, доки вони зникли з очей, пройшов по Кіпгз-роуд і, сівши в.