Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 38

Сперечався й Парк, розмахуючи в неї перед

носом білою текою з червоними тасьомками. Наш адвокат здивовано стежив, як ми сваримося, наче діти. Цікаво, про що адвокати розмовляють у своїх кімнатах? Мабуть, пле-їцуть про що завгодно, а потім,'після засідання, жартома вибачаються один перед одним за їдкі репліки, якими обмінювались.

Все це здавалося мені безглуздим, та я вже давно перестав у Англії чомусь дивуватись.

Ми зайшли до кімнати, де адвокати зустрічались із своїми підзахисними.

— Побійтеся бога, Пені,—умовляв Парк, і-в його голосі вчґувалися професійні нотки.— Вас уже засудили умовно, і якщо ви опиратиметесь, то дістанете щонайменшо шість місяців ув'язнення, а то й три роки. Такий закон!

— Я не хочу плазувати перед Молсуорсі,— відповіла Пепі.

— Та хай йому біс! — спалахнув Скотті.

— А може, це буде й не Молсуорсі,—зауважив Парк.— То навіщо опиратись?

За дверима стояли Прісс та Айєп: вони прийшли, щоб підтримати Пепі в її намірі не здаватись.

— Я не вдарила поліцейського,— доводила Пепі,'— навіщо ж мені визнавати себе винною?

— Вдарпла, пе вдарила...— простогнав Парк.—Вони вас арештували, от і все. Надто ви вже гарненька й примітна, тому поліцейський і загукав: "Хапай оту кралю! Страшенно люблю блондинок!" Тепер ви тут, і ніхто не питатиме, які у вас переконання. Ніхто.

— Дядечко Руперт усе бачив.

— Але ж він дядечко.

Кеті слухала, проте не втручалась, В розпалі суперечки вона вивела мене в коридор.

— Джеку,— запитала вона,— ти не збираєшся з нею одружитися? Уперше в житті я так турбуюсь. То не збираєшся?

— Збираюсь.

— Що ж тобі заважає? Я похитав головою.

— Вона мені відмовить. Перш ніж робити цей крок, мені треба знати, що вона згодна.

— Звичайно. Та вона така вітрогонка й так часто помиляється.

— Мені здається, що вона зараз трохи налякана. . — Це найбільше й непокоїть мене.

193

Д. Олдрідж

7

Скотті тим часом з селянською відвертістю повчав доньку:

— Не мели дурниць! Кому тепер потрібна твоя впсрт тість? Ти вже зробила свою справу. Годі вередувати!

Пепі не хотілося сваритись з батьком.

— Все одно,— сказала вона, стенувши плечима,— я но буду брехати їм на радість.

Руперт мовчки стежив за ними. Я знав, що він згоден з Пепі і вважає, що вона чинить розумно, не схиляючись перед можливими труднощами. Мабуть, він краще знав її, ніж ми, бо нічим не намагався вплинути на неї.

Ми так нічого й не домоглися. Пені стояла на своєму, і Парку та захисникові, якого звали Сінклер, довелося вдатися до хитрощів. Вони вимагали, щоб Пепі судили в четвертому залі, де головував Кросе, а не в першому, де сидів ненависник Комітету ядерного роззброєння Молсуор-сі. Якщо це не вдасться, то вони візьмуться за прокурора, пояснивши, що у нас переконливі докази й поважний свідок (Руперт) і що ми поводитимемо себе мирпо, коли він виявить прихильність до Пепі.

— Не знав, що так можна діяти в англійському суді,-^ здивувався Руперт.

Парк розсміявся.

Адвокати пішли, а ми чекали далі. Пені поговорила з Прісс і Айєн. Потім із Сінклером повернулись і сказали, що справу розбиратимуть у другому залі, під головуванням Коррі: Парк був знайомий з ним. Та перш ніж іти до валу, Парк повідомив, що адмірал Лілл приставив до прокурора свого юриста.

— Я зндю його. Це Флорі, який працює у Гледмена,-* пояснив Парк.— Він стежитиме за процесом.

— А що вони можуть зробити?

— Можуть вас очорнити, якщо Сінклер викличе вас за свідка.

— А що тоді буде з Пепі?

— Коли почнуть ганити вас, для неї буде гірше. Можливо, вона тепер визнає себе винною?

Та Пені лишилася непохитна. Ми зайшли до другого валу. Пені в супроводі Парка й Сінклера продиралася крізь лабіринт лав і дерев'яних бар'єрів, а ми піднялись на галерею. Пені напхала повну сумку книжок, бо очікувала, що її одішлють до в'язниці прямо з судового залу, й хотіла полегшити собі перші дні в камері. На галереї зібралися її товариші, щоб морально підтримати Пепі.

Суд був короткий і буденний — англійці не люблять помпи. І все ж таки тут панувала якась особлива атмосфера. Якщо в палаті громад обидві партії кладуть ноги на стіл, щоб надати засіданню меншої офіційності, то чорні мантії й перуки суддів виключають суд із буденності, надаючи йому якоїсь відчуженості." Присяжні виявились обмеженими й боягузливими. Пені сиділа на високій лаві між двома поліцейськими. Вона була сувора й бліда, і па її обличчі відбивалась надзвичайна, бісівська впертість. Щиро кажучії, я сумнівався, чи знає вона, заради чого віддає себе до в'язниці.

Прокурор почав своє вступне слово: підсудну звинувачували в порушенні громадського спокою й нападі на поліцейського, оскільки вона вдарила того по голові транспарантом із написом "Геть додому, нацистські генерали!" Чи визнає вона себе винною?

— Ні! — вигукнула Пепі й додала: — Вони й самі зна-*ють, що брешуть.

Судоя зиркнув па неї і щось занотував, а Кеті шепнула Скотті:

— Дівчисько! Що вона витворяє?

.Хтось монотонно оголосив вік, походження й сусаільпе становище Пепі. Захисник лише щось нерозбірливо промурмотів. Викликали поліцейського, який дав свідчення: потім його допитали, а захисник заявив, що він, очевидно, вважає Пепі за когось іншого. В таких умовах не дивно все переплутати.

Мені набридла ця комедія, і я ніяк не міг визначити, куди хиляться терези правосуддя. Раптом мене й Руперта покликав Парк. Він заявив, що все ж таки хоче допитати Руперта, але не як свідка — хай той розповість, що являє собою Пепі.

— Прокурор погодився не влаштовувати вам допиту, якщо ви говоритимете тільки про моральне обличчя Пепі і не торкатиметесь того, що сталося під час демонстрації,— пояснив Парк.

Я повернувся на галерею, а Руперт. зайшов до залу і прийняв присягу. Захисник оголосив, що знаменитий Руперт Ройс, пагороджепий за участь у війні, герой Півночі й один із представників родини відомих судновласників, хоче дати свідчення щодо вдачі підсудної.

— Містере Ройс,— провадив захисник,— чи давно ви внавте підсудну? Наскільки Мені відомо, це ваша родичка?

195 7*

— Я знаю її від дня народження, а близько познайомився за останні півроку.

— Але ж ви, Ройси, живете дружно, чи не так?

— Здається...

— Ви не поділяєте поглядів міс Кемпбелл на атомну бомбу і таке інше?

— Ні. Я проти однобічного роззброєння...

— Що ви скажете про вдачу підсудної? Можна зважати її запальною? Нестриманою? Ненравдивою?

— Ні. Вона аж надто відверта.

— Ви вважаєте її чесною і щирою?

— Цілком.

— Може, вона легко піддається чужому впливу?

— Ні. Для цього Пепі досить розумна...— почав Руперт.

— А ви самі, часом, не пацифіст?— перебив захисник.

— Ні.

— Тоді все, містере Ройс. Можете йти. .

Потім допитали Пепі; вона заявила, що поліцейські відразу обрали її за жертву. Вони кинулися до неї, мов хорти, не давши змоги вчинити опір, навіть якби вона й хотіла. Вони не мають права арештовувати за участь у демонстраціях! Прокурор запитав, чи справді вона таке мирне ягнятко, якщо вже не раз притягалась до суду за опір поліції? Пепі не втрималась:

— А ви спробуйте бути мпрним ягнятком, коли отакий здоровань,— вона пошукала очима поліцейського і тицьнула в нього пальцем,— стусоне вас коліном в пах або потягне за волосся, ось так!..

Пепі вхопила жмут власного волосся й смикнула з усісї сили.

Прокурор зауважив, лосміхаючись, що коли міс Кемпбелл витворяє таке в суді, то під час демонстрації, коли в неї була грізпа зброя — транспарант, вона, очевидно, поводилася ще агресивніше.

Захисник ліниво підвівся й зауважив:

— Я сам не раз бачив, як мій шановний колега втрачав самовладання в суді, та хіба це означає, що він б'є поліцейських?

Всі розсміялись — англійська цубліка нарешті дістала можливість трохи розважитись.

ІІепі визнали винною, і суддя, схиливши голову над блокнотом, присудив їй шість місяців ув'язнення та п'ятдесят фунтів штрафу. Він виправдовувався, що це найменша покара, мовляв, їй пощастило, що закон не передбачає проміжних термінів між шістьма місяцями й трьома роками; зваживши на щирість 'її переконань та молодість, він вважає за можливе виявити до неї поблажливість.

Я більше не бачив Пепі. Лише для Кеті й Скотті дозволили побачення з нею в підвалі суду. Ми з "Рупертом чокали нагорі; поруч стояли Прісс, Айєн та їхні однодумці з бородами й довгим волоссям, у вовняних светрах і чорних панчохах. >

Руперт сердився.

— Ну й суд! — казав він Паркові.— Просто знущання. Оце правосуддя!

—' А що таке, на вашу думку, правосуддя? — похмуро спитав Парк.— У кращому разі — компроміс. Пепі ще пощастило — суддя поставився до неї досить прихильно.

— Я цього не помітив.

— Так. Він узяв до уваги ваше свідчення. Тому я й наполягав, щоб ви виступили — адже ви не якийсь там бітник, а людина з вищого товариства:

— Невже й це має значення?

— Звичайно,— засміявся Парк.— Ваша чиста сорочка позбавила Пепі багатьох місяців в'язниці.

— І все ж таки вопа сидітиме через брехливе звинувачення.

— Скажіть краще, через свої переконання. Людей скрізь переслідують за це.— Парк кинув погляд на "демонстрантів"; тут вони виглядали якимись беззахисними й самотніми.— Ну й вигляд у цих борців за мир!

— Зате вони не здаються.

— А чому ж такі неохайні?

— Чистенькі не стануть цим займатися.

— Авжеж,— зітхнувши, погодився Парк.

Він був ще неохайніший, хоч це менше впадало у вічі.

З'явилися Кеті й Скотті; вони несли сумку Пепі, напхану книжками. Кеті нудило: в'язничний сморід просочився й до підвалу; як і її донька, Кеті не зносила його й міцно трималася за руку Скотті, що й тепер був незворушний. Цей фермер здавався тут виходцем з^іншого світу, і вже сама його присутність підбадьорювала всіх. Коли вонп з Кеті підійшли до однодумців Пепі, я відчув, що всіх їх пов'язує непохитна єдність.

— Яке неподобство цей суд! — ніяк не міг заспокоїтись Руперт.

І я раптом збагнув, що не треба було мені зволікати. Чому я так Г не освідчився Пепі? Тепер вона недосяжна, десь там, за ґратами, хоч нічого цим не довела. їй навіть не дали пояснити, чому вона не визнає себе винною... Пепі по раз говорила, що англійців слід привселюдно шмагати з4 £е, що вони дозволяють чинити всілякі неподобства, та па суді так і не змогла висловитись. Зате Паркові вдалося пбм'якшити вирок, і ось Пені відвели до в'язниці, а я ШяК не можу позбутися відчуття, що мене обікрали, а в Пепі відняли її переконання і вона даремно боролась.

Та й Руперт, якому не дали сказати правду, був глибоко ображений і пригнічений.

Розділ двадцять восьмий

Фредді боявся, що нас підслуховують, тому ми сіли в кутку конференц-залу, де подавали каву.