Небезпечне літо - Сторінка 3

Тут же, за рогом, був будинок, де мешкала його сім'я. Це він, Домінгін-батько, допомагав Мері вибрати для мене за-"онки в подарунок на день народження, і він же запросив нас по дорозі до Валенсії заїхати поснідати до Луїса Мігеля на його нову ферму. Джанфранко мав вернутися до Італії, а ми — Мері, я і Хуаніто Кінтана, давній наш знайомий, що зустрівся нам у Мадріді,— поїхали далі, і спекотного літнього кастільського полудня, коли палючий вітер з Африки здіймав хмари солом'яної куряви над токами при дорозі, ми зупинилися перед будинком, від якого віяло затінком і прохолодою. Луїс Мігель був надзвичайний — високий, смаглявий, стрункий, з ледь довгуватою для матадора шиєю, з серйозним, трохи зневажливим обличчям, на якому крізь професійну гордовитість раптом проступала весела усмішка. Ми застали там Антоніо з Кармен, молодшою сестрою Луїса Мігеля. Була то смаглява красуня, дуже ставна. Вони з Антоніо збиралися одружитися цієї осені, і з кожного їхнього слова й руху видно було, які вони закохані одне в одного.

Ми подивилися на стадо, побували на пташнику і в стайні, і я навіть зайшов у клітку, де сидів недавно спійманий біля ферми вовк, чим дуже потішив Антоніо. Вовк був здоровий з вигляду, і можна було не боятися, що він скажений, тому я вирішив, що нічим не ризикую,— ну, вкусить, у крайньому разі,— а мені дуже кортіло ввійти і погратися з ним. Він мене зустрів дуже приязно, відчув, очевидно, любителя вовків.

Ми побачили новесенький басейн для плавання, в якому ще не було навіть води, і помилувалися бронзовою статуєю Мігеля натуральної величини,— не кожному випадає за життя прикрасити своє житло такою річчю. Мені живий Мігель подобався більше, ніж статуя, хоча статуя, певне, мала трохи благородніший вигляд. Але це не легко — витримувати постійне змагання зі своєю власною статуєю у власному домі. А втім, цього року Мігель залишив статую в цьому змаганні далеко позаду. Статуя так і лишилась статуєю, а Мігель показав себе в біді краще й достойніше за всіх, кого я будь-коли бачив у біді, а бачив я в біді багатьох.

Ми чудово провели час у домі Луїса Мігеля (друзі звуть його просто Мігель), пили сангрію — різновид лимонаду з червоним вином — і на славу поснідали перед від'їздом. А далі ні Мігеля, ні Антоніо ми не бачили до 1954 року, до нашого повернення з Африки. Але ще на борту пароплава ми одержали телеграму від Антоніо, що виступав у той час у Малазі. Він нам бажав щасливої дороги. І після нашої аварії в Марчісон-Фоллз та пожежі в Бутіабі, коли ми нарешті дісталися до такого місця, де можна було роздобути інший літак, перша телеграма, одержана нами в Ентеббі, також була від нього.

Мігеля я побачив знову в травні 1954 року в Мадріді. Він прийшов до нас у номер до готелю "Палас", де всі зібралися після дуже невдалої кориди, що відбувалася дощового, вітряного дня. Було повно людей, склянок і диму і забагато розмов про те, про що краще було б забути. У Мігеля був страшний вигляд. Коли він у формі, він схожий на Дон-Жуана з Гамлетом, але цього галасливого вечора він був неголений, на вигляд стомлений і змарнілий і весь нібито спав з лиця. Він прийшов просто з лікарні, де лежала Ава Гарднер, що страждала від жорстокого болю через якісь камені, що проходять чи, навпаки, не можуть пройти, і я потім дізнався, що Мігель добу чергував біля її постелі, роблячи все, що може зробити лікар чи доглядальниця, щоб полегшити біль. Я відвідував Аву в лікарні, і вона сама розповідала мені, як зворушливо він її доглядав.

Мігель усе ще не вернувся на арену, але вже подумував про виступи у Франції, і кілька разів я їздив з ним на берег Гвадар-рами, де він тренувався на молодих бичках, щоб визначити, скільки часу йому знадобиться, щоб знову ввійти у форму. Мені подобалося дивитись, як він працює — вперто, наполегливо, не шкодуючи сил і не даючи собі відпочинку, а якщо він відчував, що починає втомлюватися або що йому забиває дух, то все ж змушував себе працювати далі і не заспокоювався, поки не доводив бика до знемоги. Тоді він брав іншого бика, умиваючись потом і намагаючись вирівняти подих у короткі паузи перед вступом нового бика в боротьбу. Мені подобалися його гнучкість, його спритність, його манера працювати з биком, уміло використовуючи свої природні дані, чудові ноги, блискавичність реакції, невичерпне розмаїття його пасе і воістину енциклопедичне знання бика. Було втіхою дивитися, як він працює, тим паче, що дощова смуга закінчилася і довкола було по-весняному добре.

Мене засмучувало тільки одне. Його стиль не хвилював мене. Мені не подобалося, як він працює з плащем. Я передивився всіх великих майстрів цього мистецтва, починаючи з Бельмонте, що відкрив сучасний період в історії кориди, і вже там, у передгір'ї Гвадаррами, я зразу зрозумів, що Мігель не належить до них.

А втім, це була дрібниця, яка не заважала мені знаходити велику втіху в його товаристві. У нього був гострий, ущипливий розум, і, коли він гостював у нас на Кубі, я дізнався від нього багато цікавого про різні речі. Він не лише розумний, але й добре вміє висловлювати свої думки, а крім того, обдарований багатьма здібностями, що не мають нічого спільного з боєм биків. Я знаю всіх його рідних і мушу сказати, що це винятково інтелігентна родина. Мені й раніш доводилося зустрічати його братів, Домінго і Пепе, але я тоді зовсім не уявляв собі, які це освічені й розумні люди, і, хоч я знав, що Кармен, їхня сестра, не тільки гарна з себе, але й прекрасна співрозмовниця, лише в 1956 році, коли Мері і я часто почали зустрічатися з Кармен і Антоніо, я поступово оцінив повністю достоїнства цієї незвичайної родини.

З Мігелем завжди цікаво, бути в його товаристві — сама втіха: ні від кого мені не доводилося чути таких разючих суджень про життя і про бій биків. Я ніколи їх не повторював, і ми з ним залишалися друзями; тим важче я пережив епопею 1959 року. Якби Мітель був ворог, якби він не був моїм другом і братом Кармен, і Домінго, і Пепе, і шуряком Антоніо, все було б просто. Можливо, не зовсім просто, але не довелося б пережити нічого, крім звичайного людського співчуття.

Для Антоніо 1958 рік був особливо вдалим, такого вдалого року у нього ще не бувало. Двічі тоді ми геть були зібралися їхати до Іспанії, але я не міг перервати роботу над своїм новим романом. У вітальній листівці, яку ми послали Антоніо і Кармен на різдво, я писав, що коли нам довелося пропустити цей сезон, то вже наступного ми не пропустимо нізащо і за будь-яких обставив приїдемо до Мадріда не пізніше травня, щоб устигнути на храм святого Ісідора. Як показав час, я б ніколи не простив собі, якби пропустив те, що сталося навесні, влітку і восени цього року. Страшно було б це пропустити, хоча страшно було й бути присутнім при цьому. Але пропустити таке не можна.

Наша подорож на "Констітьюшн" почалася сонячної, ясної погоди, але вже через день погода змінилася, і майже до самої Гібралтарської протоки ми йшли в суцільній смузі дощів і туманів. "Констітьюшн" — велике гарне судно, і серед його пасажирів знайшлося чимало приємних людей. Ми його прозвали "Констітьюшн Хілтон", бо на ньому менше, ніж на якомусь іншому кораблі, відчувалося, що пливеш морем. Його не хитало. Годували смачно й добре. Було кілька гарних барів з чудовими барменами. Моряки, від капітана до матросів, були наймиліпгі люди, обслуговування цілком влаштовувало. їхати на ньому після старої "Нормандії", "Іль де Франс" або "Ліберте" було все одно, що жити в одному з готелів Хілтона, вважаючи його кращим, ніж затишний номер готелю "Рітц" у Парижі, з вікнами в сад. Але мені шкода було, коли мандрівка закінчилася, бо ми встигли завести на борту багато друзів.

Сонце яскраво світило і море було синє, коли ми йшли через Гібралтарську протоку, і праворуч від нас, відступаючи все далі й виростаючи у височінь, темніли береги Африки. По небу швидко пливли білі хмари, гнані все ще свіжим вітром, і з містка, де капітан неголосно й коротко перемовлявся із стерничим, який вів судно серед інших кораблів, що заповнювали бухту, щоб стати на цкір проти білого маврітанського містечка Альхесіраса, яке розкинулося на схилі зелених гір,— з містка, звідки, повернувши голову вправо, можна було побачити масивну, хоча й безладно пориту брилу Гібралтара, "Констітьюшн" уже не здавався плавучим готелем, а знов набув усіх своїх якостей величезного, неправдоподібно могутнього лайнера, що легко й красиво рухається волею руки, що скеровує його.

На березі, куди нас підвіз катер, митники та іміграційні власті поводилися з мандрівниками дуже люб'язно. Багаж пропускали без усякого огляду. І скільки разів ми не перетинали іспанський кордон того літа та осені, скрізь було те саме. Лише на кордоні Гібралтара, де йшла холодна війна з англійцями, у туристів перевіряли валізи — та й то наших валіз ніхто не перевіряв. Мої гібралтарські покупки, про які я заявив, були обкладені митом, але в одному пункті митний урядовець сказав мені, що митники хочуть узяти на себе плату мита за віскі, вивезене мною з Гібралтара. Він сказав, що читав "Старого й море" в іспанському перекладі і що сам він рибалка.

Висадившись в Альхесірасі, я витратив трохи часу, щоб добитися поліцейського дозволу на рушниці, які в нас були з собою. Раніше, коли Іспанія ще не дбала про залучення до країни туристів, це забрало б кілька днів. В альхесіраській поліції все це було залагоджено за п'ять хвилин; мене попрохали лише вказати тип, калібр і номер кожної рушниці і мої паспортні дані. Дві рушниці належали Мері, але їх також вписали в мій дозвіл.

Як тільки рушниці були покладені в машину з усім іншим багажем, ми рушили в дорогу, проїхали в сутінках вулицями, що дерлися вгору, білого містечка і через старі квартали, схожі на арабське селище, виїхали на вузьке, обсаджене деревами чорне шосе, яке оббігає бухту і, минувши смугу боліт, піднімається напереріз довгому виступу, що протягнувся вздовж неширокої долини до підніжжя Гібралтара, ніби палець, який упирається в гігантського скам'янілого динозавра. Біля основи пальця був влаштований митний пост — чи на пострах контрабандистам, чи то як своєрідна зброя холодної війни. Оскільки ми їхали з Альхесіраса, нас зупиняти не стали, і ми уже в пітьмі пустилися петляти покрученою дорогою, що йде від Гібралтара до Малаги паралельно до берега моря.