Неділі у серпні - Сторінка 5

Він мав вигляд досить занедбаний — замшева куртка, лице виснажене, ніби дві ночі не спав... Зате в неї вигляд був дуже вишуканий: елегантна зачіска, вечірній грим, манто-здається, соболине...

Це сталося дуже просто й природно. Пригадую, через деякий час Ніл підійшов і попросив прикурити. Крім нас, на терасі нікого не було, і вони, мабуть, здогадалися, що кафе зачиняють.

— Невже нам нічого не принесуть? — сказав він, усміхаючись.— Про нас, мабуть, зовсім забули.

Офіціант неохоче рушив до них. Пам'ятаю, Ніл замовив подвійну каву, і це підтвердило мою думку про те, що він довго не спав. У глибині зали піаніст натискав по одній клавіші, ніби перевіряв, як звучить інструмент. Вечеряти ніхто не йшов. Офіціанти в залі стояли без роботи. І оті монотонні звуки піаніно... На набережній шурхотів дощ.

— А тут не дуже затишно,— зауважив Ніл.

Вона мовчки сиділа поруч із ним і курила. І усміхалася до нас. Між нами зав'язалася розмова.

— Ви живете в Ніцці?

— Так. А ви?

— Ми? Так. Ви тут у відпустці?

— Не дуже весело, коли в Ніцці дощ.

— Хоч би піаніст щось заграв... Аж голова болить від його бренькання,— сказав Ніл.

Він підвівся, зайшов до зали й рушив до піаніста. А Нілова дружина так само сиділа й усміхалась. Коли Ніл повернувся, залунали перші акорди "Нічного незнайомця".

— Така музика вас влаштовує? — запитав він.

Офіціант приніс напої, і Ніл запросив нас випити з ними. Так ми з Сільвією опинилися за їхнім столиком. Слово "подія", як і "зустріч", сюди не підходить. Це була не зустріч. Вони просто потрапили в розставлені нами сіті. Якби того вечора не попалися були Ніли, то на другий день чи пізніше однаково попався б хтось інший. Багато днів ми з Сільвією просиділи в людних місцях — у холах, у барах готелів, у різних кафе на Англійській набережній... Тепер мені здається, що тоді ми ніби сплели невидиме павутиння й чекали, поки до нього хтось потрапить.

Обоє вони говорили з ледь помітною іноземною вимовою. Нарешті я зважився запитати:

— Ви англієць?

— Американець,— відповів Ніл. — А дружина англійка.

— Я виросла тут, на Лазуровому березі,— додала вона.— Отже, я не зовсім англійка.

— А я не зовсім американець,— сказав Ніл.— Бо давно живу в Ніцці.

Потім вони на хвилину ніби забули про нас, а тоді заговорили знову приязно і ввічливо. Нілова неуважність була наслідком сильної втоми та зміни часових поясів: він сказав, що вчора ще був в Америці, а сьогодні повернувся літаком. Дружина, мовляв, навіть не чекала, що він повернеться так швидко. Коли він подзвонив їй з аеропорту, вона саме кудись збиралася з друзями. Ось чому на ній вечірня сукна та соболине манто. [14]

— Час від часу доводиться літати до Америки,— пояснив Ніл.

Погляд у неї був непритомний. Може, через те, що вона одним духом вихилила мартіні? Чи це просто вияв своєрідної, мрійливої вдачі англійок?

І знову на думку мені спадає образ невидимого павутиння, яке ми сплели з Сільвією. Вони потрапили до нього в такому стані, коли найменше могли цьому опиратись. Я намагаюся згадати, як саме вони з'явились на терасі кафе. Вигляд у них тоді був, здається, розгублений, а хода якась непевна...

— Знаєш, я вже, мабуть, не зможу піти до твоїх друзів,— сказав Ніл дружині.

— Байдуже. Я подзвоню їм...

Він допивав уже третю чашку кави.

— Мені вже трохи краще... Приємно відчути нарешті під ногами тверду землю... Не люблю літаків.

Ми з Сільвією перезирнулися. Може, пора прощатись? Чи лишитися з ними? Мабуть, вони хотіли познайомитися з нами ближче?

Клацнув вимикач, ту ж мить лампи погасли, і світло лишилося тільки в залі ресторану; нас огорнула півтемрява.

— Якщо не помиляюся, вони нас виганяють,— промовив Ніл.

Він щось шукав у кишенях куртки.

— От лихо... У мене немає франків...

Я хотів був заплатити за них, але Нілова дружина вже дістала з сумочки пачку банкнот і недбало кинула одну з них на стіл.

Ніл устав. Півтемрява ще дужче підкреслювала стомлений вираз на його обличчі.

— Час додому. Я такий стомлений, що ледве стою на ногах.

Дружина взяла його під руку, і ми рушили за ними.

Їхня машина стояла неподалік, на Англійській набережній — якраз навпроти іранського банку, запорошені вікна якого свідчили про те, що він давно вже не працював.

— Дуже приємно було познайомитися,-сказав Ніл.-Але дивна річ... У мене таке враження, ніби ми з вами вже десь зустрічались...

І він пильно подивився на Сільвію. Я добре це запам'ятав.

— Якщо ви не проти, ми підвеземо вас,— запропонувала його дружина.

Я відказав, що не варто турбуватися. Просто я злякався, що ми з Сільвією вже їх не спекаємось. Так буває, коли хтось напідпитку чіпляється до вас і хоче будь-що випити з вами ще по чарці. Такі типи часто поводяться досить агресивно. Проте що спільного між якимись п'яничками й подружжям Нілів? Ці здавалися такими вишуканими, врівноваженими, такими незворушними...

— А в якому районі ви живете? — запитав Ніл.

— Неподалік від бульвару Гамбетта.

— Нам по дорозі,— мовила його дружина. — Ми підвеземо вас, якщо хочете...

— Згода,— відповіла Сільвія.

Її рішучий тон мене здивував. Вона взяла мою руку, так наче вирішила затягти мене до машини силоміць. Ми вмостилися на задньому сидінні. За кермо сіла Нілова дружина.

— Веди ти,-сказав Ніл. —Я так стомився, що наїду на перше ж дерево.

Ми поминули "Квіні", де вже вимкнули все світло, потім "Середземноморський палац" — той будинок із сліпими вікнами через опущені металеві жалюзі мав такий вигляд, ніби його скоро мали знести.

— У вас своя квартира?

— Ні. Ми наймаємо кімнату в готелі.

Вона скористалася з того, що перед світлофором на розі Кронштадтської вулиці довелося зупинитись, і обернулася до нас. Від неї пахло сосною, і я запитав себе, чи це запах її шкіри, чи соболиного хутра.

— Ми живемо на віллі,— сказав Ніл. — Нам буде дуже приємно, якщо ви до нас якось завітаєте.

Від утоми голос його лунав глухо, та й вимова була помітніша.

— А ви надовго до Ніцци? — запитала мадам Ніл. [15]

— Так. Ми тут відпочиваємо,— відповів я.

— Парижани? — поцікавився Ніл.

Чому він допитується? Адже щойно, в кафе, особливого інтересу вони нас не виявляли... Мене помалу охоплювало занепокоєння. Я хотів зроби Сільвії знак, щоб перед першим же червоним світлом вискочити з машини. А якщо дверцята заблоковано?

— Ми живемо недалеко від Парижа,— відповіла Сільвія.

Її розважливий тон подіяв на мене заспокійливо. Пустився дощ, Нілова дружина ввімкнула двірники, і їхні ритмічні рухи зрештою цілком мене заспокоїли.

— Часом не в районі Марн-ла-Кокет? — знову запитав Ніл. — Ми колись там жили.

— Та ні, зовсім не там,-відказала Сільвія.-На схід від Парижа. І Марні.

Її відповідь пролунала, мов виклик, і вона всміхнулася до мене. Я відчув її руку в своїй.

— Долину Марни я зовсім не знаю, — промовив Ніл.

— Це чарівна місцевість, — озвався я.

— Яка саме? — перепитав Ніл.

— Ла-Варенна-Сент-Іллер, — чітко відповіла Сільвія.

А й справді, чому б не відповідати на всі запитання цілком невимушено? Який сенс критися?

— Але ми й не думаємо повертатись туди,— додав я. — Ми хочемо лишитися тут, на Лазуровому березі.

— Правильне рішення,— схвально сказав Ніл.

Я відчув полегкість. Зрештою, ми з Сільвією вже давно ні з ким не розмовляли, тільки кружляли містом, як ото звірі в клітці. Та ми не стали відлюдниками. Ми ще могли підтримувати розмову, навіть заводити знайомства.

Машина завернула на вулицю Кафареллі, і я показав мадам Ніл на огорожу вілли "Свята Анна".

— Але ж це не готель,— зауважив Ніл.

— Ні. Мебльовані кімнати.

Я відразу пошкодував, що сказав це. "Мебльовані кімнати" могли викликати в Нілів підозру. Може, вони упереджено ставляться до людей, й живуть у мебльованих кімнатах.

— Але ж там досить зручно, так?

Ні, вони ставляться до нас, очевидно, без жодних упереджень, навіть певною симпатією.

— Ми там зупинилися тимчасово,— сказала Сільвія. — Потім знайдемо щось інше.

Машина стояла перед віллою. Пані Ніл вимкнула двигун.

— Ми, мабуть, могли б допомогти вам знайти інше житло,— непевно промовив Ніл. — Правда ж, Барбаро?

— Звичайно,— відповіла йому дружина. — Треба буде зустрітися.

— Я дам вам нашу адресу, — сказав Ніл. — Дзвоніть коли завгодно. — В дістав із кишені гаманець, узяв звідти візитну картку й простяг її мені. — Отже, до зустрічі! Сподіваємося скоро вас побачити...

Пані Ніл обернулася до нас:

— Було дуже приємно познайомитись.

Вона справді говорить щиро? Чи це тільки задля ввічливості?

Обоє, пообертавшись, дивилися на нас і мовчали; обличчя їхні були майже поруч.

Я не знав, що відповісти. Сільвія також. Мені здавалося, що їм усе вже байдуже і вони навіть не здивувалися б, якби ми не вийшли з машини. І що вони погодяться на будь-яку нашу пропозицію. Ініціатива була в наших руках. Нарешті я відчинив дверцята й сказав:

— До зустрічі! Дякуємо, що підвезли.

Перед тим, як відчинити хвіртку, я обернувсь і подивився на номер машини. Коли я побачив літери СО, серце в мене завмерло. Літери СО означає [16] "дипломатичний корпус", але в ту мить я переплутав їх із літерами, що були в номерах поліційних машин, і подумав, що ми з Сільвією потрапили в пастку.

— Цю машину нам позичили друзі, — весело пояснив Ніл.

Він опустив шибку, вистромив з машини голову й усміхнувся нам. Ніл, певне, помітив мій подив. Я тим часом штовхав хвіртку, вона не піддавалась, і я все натискав і натискав на ручку. Нарешті я ще раз штовхнув хвіртку плечем, і вона відчинилась.

Ми зачинили її за собою і мимоволі обоє знову обернулися. Ніли мовчки сиділи поруч у машині — нерухомо, мов заціпенілі.

У кімнаті, як завжди, стояв запах вогкості й цвілі. Часто ми, повернувшись сюди ввечері після довгого й марного дня, відчували самотність, і волога ніби заповзала нам під шкіру. Ми лежали в ліжку з рипучими пружинами, і нам починало здаватися, наче просякаємо тим запахом до самих кісток. Ми купили нову білизну й побризкали її лавандовою водою. Але запах цвілі й далі немовби переслідував нас.

Та цієї ночі все було інакше. Вперше, відколи ми приїхали до Ніцци, розірвалося зачароване коло, яке відділяло нас від людей і в якому ми вже задихались. Раптом ця кімната здалася нам тільки тимчасовим притулком. І вже не треба було відчиняти вікна, щоб провітрити її, не треба було ховатися від запаху під напахченими лавандою простирадлами.