Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню - Сторінка 5

- Габріель Гарсіа Маркес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мати була дуже гарною індіанкою, набагато молодшою за свого чоловіка, і не тільки носила вбрання племені, а й дуже добре зналася на багатьох стародавніх таємницях свого народу.

Коли Улісс з інструментами повернувся до будинку, мати попросила його подати їй краплі, які стояли на маленькому столику. Тільки-но він доторкнувся до пляшечки та склянки, вони змінили колір. Потім він, пустуючи, доторкнувся до скляного келиха, що стояв на столі разом із іншим посудом, і той теж змінив колір та зробився синій. П'ючи ліки, мати дивилася на сина і, пересвідчившись у тому, що вона не марить, запитала індіанською мовою:

— Відколи це сталося з тобою?

— Як повернулися з пустелі, — відповів Улісс тією самою мовою. — Це так тільки із скляними речами.

Щоб продемонструвати це, він торкнувся одну за одною кількох склянок, що стояли на столі, і всі вони забарвилися різними кольорами.

— Таке буває тільки від кохання, — сказала мати. — Хто вона?

Улісс не відповів. Батько, який не знав індіанської мови, проходив у цей момент через терасу, несучи помаранчі.

— Про що ви? — запитав він Улісса голландською мовою.

— Ні про що, — відповів Улісс.

Мати Улісса не розуміла голландської мови і, коли чоловік зайшов до будинку, запитала сина своєю мовою;

— Що він тобі сказав?

— Нічого, — відповів Улісс.

Він подивився у вікно і побачив, як батько зайшов до контори, щоб заховати помаранчі в спеціальну скриню з секретним замком, який відкривався тільки за спеціально комбінованими цифрами. Поки він спостерігав батька, мати спостерігала його.

— Ти давно не їв хліба, — зауважила вона.

— Щось не хочеться.

Обличчя матері набуло надзвичайно жвавого виразу. "Неправда, — сказала вона, — це тому, що ти захворів від кохання, а закохані не їдять хліба". Він подивився в її очі і побачив у них уже не прохання, а загрозу.

— Краще буде, якщо ти скажеш мені, хто вона, інакше я силою обмию тебе очисною водою.

У конторі голландець відчинив скриню, поклав усередину помаранчі і знову зачинив. Тоді Улісс відірвав погляд від вікна і нетерпляче відповів матері:

— Я вже говорив тобі, що зі мною нічого не сталося. Якщо не віриш, запитай батька.

Голландець з'явився у дверях контори, запалив свою люльку мореплавця, тримаючи під пахвою заяложену Біблію. Дружина запитала його іспанською мовою:

— З ким ви познайомились у пустелі?

— Ні з ким, — відповів чоловік, трохи здивований, — якщо не віриш, запитай в Улісса.

Він сів у кінці коридора і смоктав люльку, доки докурив її. Потім розгорнув навмання Біблію і почав голосно читати урочистою бучною голландською мовою, перескакуючи з одного уривка до другого.

Опівночі Улісс ще не спав, він думав і згадував, перевертався в гамаку і відчував якийсь незрозумілий біль, що йшов від спогадів. Нарешті він зважився, натягнув шкіряні штани, картату шотландську сорочку, верхові чоботи, виплигнув через вікно і втік з дому в вантажівці, навантаженій птахами. Проїжджаючи повз плантацію, зірвав три стиглі помаранчі, які не спромігся вкрасти вдень.

Цілу ніч він їхав пустелею, а на світанку почав запитувати по селах та хуторах, чи не проходила тут Ерендіра, але ніхто нічого не чув. Кінець кінцем він дізнався, що вона йшла позаду виборного кортежу сенатора Онесімо Санчеса, а той цього дня повинен приїхати в Нову Кастилію. Улісс знайшов сенатора не в Новій Кастилії, а в сусідньому селищі, але Ерендіри там уже не було; бабуня добилася від сенатора листа, який ручався за її моральність та ще й відчиняв найміцніше замкнені двері пустелі.

На третій день він зустрівся з поштарем, і той вказав, де їх шукати.

— Вони йдуть до моря, — сказав поштар. — Клята стара має намір переправитись на острів Аруба.

Ідучи в цьому напрямку ще півдня, Улісс побачив нарешті великий брудний намет, який стара купила у хазяїна цирку, що розорився. Мандрівний фотограф повернувся до них, переконавшись у тому, що світ справді не такий великий, як він гадав; біля намета він приладнав свою ідилічну завісу. Оркестр духових інструментів розважав клієнтів Ерендіри меланхолійним вальсом.

Улісс почекав своєї черги, і, коли зайшов, перше, що впало йому у вічі, був порядок та чистота всередині намета. Ліжко бабусі знову набуло королівського вигляду, статуя ангела стояла на своєму місці поруч з погребальною скринею Амадісів; крім того, тут стояла цинкова ванна з ніжками у вигляді левів. Ерендіра лежала в новому ліжку під балдахіном зовсім роздягнута, і її тіло випромінювало спокійне дитяче світло, що заповнювало внутрішній простір намета. Вона спала з розплющеними очима. Улісс спинився біля неї, тримаючи помаранчу в руці, і помітив, що дівчина дивиться на нього невидющими очима. Тоді він помахав рукою перед її очима й покликав ім'ям, яке вигадав, думаючи про неї:

— Ерендіре.

Ерендіра прокинулась і побачила, що лежить гола перед Уліссом. Вона глухо зойкнула і закрилася простирадлом з головою.

— Не дивись на мене, — сказала вона, — я страшна.

— Ти схожа кольором на помаранчі, — сказав Улісс і підніс помаранчі до її очей, щоб вона порівняла. — Дивись.

Ерендіра розплющила очі і побачила, що помаранчі справді мають колір її тіла.

— Я не хочу, щоб ти зараз лишався тут, — сказала вона.

— Я прийшов тільки показати тобі це, — сказав Улісс, — подивись-но.

Він розламав помаранчу і показав Ерендірі справжній діамант, що блищав у самій серцевині плода.

— Отакі помаранчі ми перевозимо через кордон, — сказав він.

— Але ж це живі помаранчі! — вигукнула Ерендіра.

— Звичайно, — усміхнувся Улісс, — їх вирощує мій батько.

Ерендіра не могла повірити. Вона відкинула простирадло з обличчя, взяла діамант пальцями і довго і здивовано дивилась на нього.

— Маючи три такі штуки, ми об'їдемо з тобою весь світ, — сказав Улісс.

Ерендіра із сумом повернула йому діамант. Улісс наполягав.

— Крім того, у мене є вантажівочка, — сказав він, — а ще… дивись!

Він витяг з-під сорочки старий револьвер.

— Я не можу піти раніше, ніж за десять років, — сказала Ерендіра.

— Ти підеш, — сказав Улісс. — Сьогодні ввечері, коли білий кит засне, я чекатиму надворі і заспіваю, мов сова.

Він почав так добре імітувати спів сови, що очі Ерендіри вперше засяяли.

— Вона ж моя бабуся, — сказала дівчина,

— Сова?

— Кит.

Обоє почали сміятися. Ерендіра провадила своє.

— Ніхто нє може нікуди піти без дозволу своєї бабусі.

— Не треба їй нічого говорити.

— Вона все одно дізнається, вона все бачить уві сні.

— Коли вона побачить, що ти пішла, ми вже будемо по той бік кордону. Підемо разом з контрабандистами, — сказав Улісс.

Щоб підбадьорити Ерендіру та показати, який він хоробрий, Улісс почав вимахувати пістолетом із спритністю ковбоя з кінобойовика та імітувати звуки пострілів.

Дівчина не сказала "так", але не сказала й "ні", тільки очі в неї засмутилися, і на прощання вона поцілувала Улісса. Зворушений, він промурмотів:

— Завтра вже побачимо пароплави.

Того вечора десь після сьомої Ерендіра причісувала бабуню, коли знову повіяв вітер її нещастя. Біля намета індіани-вантажники та директор оркестру чекали на заробітну платню. Стара рахувала гроші, що лежали в маленькій скриньці, потім звірилася з зошитом і віддала гроші старшому з індіанців.

— Тримай, — сказала вона, — двадцять песо за тиждень, мінус вісім за харчі, три за воду, п'ятдесят сентаво за чисті сорочки, отже, вісім п'ятдесят. Порахуй.

Старший індіанець порахував гроші, і, вклонившись, вони пішли.

— Вельми дякуємо.

За ним був директор оркестру. Стара подивилась у зошит і попрямувала до фотографа, який намагався заклеїти гутаперчевим пластирем міхи фотоапарата.

— Ну то як, — сказала вона, — ти будеш платити четверту частину за музику?

Фотограф навіть не підвів голови.

— На фотографіях не видно музики.

— Але музика викликає бажання сфотографуватися, — зауважила стара.

— Навпаки, — відповів фотограф, — вона нагадує про небіжчиків, а потім на фотографіях люди виходять із заплющеними очима.

Втрутився директор оркестру.

— Не музика змушує їх заплющувати очі, а спалах, за допомогою якого ви фотографуєте ввечері.

— Ні, музика, — наполягав фотограф.

Стара вирішила покласти край суперечці.

— Не будь скнарою, — сказала вона, — подивись, як добре все виходить у сенатора Онесіо Санчеса, а це ж завдяки музиці. Потім твердо закінчила: — Отож, плати четверту частину або забирайся звідси. Несправедливо, щоб бідна дівчина несла на собі увесь тягар витрат.

— Я піду звідси, — сказав фотограф. — Кінець кінцем я вільна людина.

Стара знизала плечима і взялася за директора оркестру. Вона вручила йому гроші відповідно до цифри, записаної в зошиті.

— Двісті п'ятдесят чотири п'єси, — сказала вона, — по п'ятдесят сентаво кожна, ще тридцять дві в неділю та в святкові дні по шістдесят сентаво кожна, це сто п'ятдесят шість та ще двадцять.

Музикант не взяв грошей.

— Це сто вісімдесят два та ще сорок, — сказав він, — вальси дорожчі.

— Це чому?

— Вони сумніші, — відповів музикант.

Стара змусила його взяти гроші.

— Наступного тижня заграєш дві веселі п'єси за кожний вальс, що я тобі винна, і так розрахуємось.

Музикант не зрозумів логіки старої, але гроші взяв, щось підраховуючи. В цю мить страшний порив вітру мало не зірвав намет, потім у тиші, яка запала невдовзі, почувся чистий тужливий спів сови.

Ерендіра не знала, що робити, щоб приховати хвилювання. Вона зачинила скриньку з грошима і сховала її під ліжко, але бабуня відчула її страх, коли дівчина віддала їй ключі. "Не бійся, — сказала вона, — сови завжди співають, коли дме вітер". В цей час вона побачила фотографа, який ішов, несучи фотоапарат на плечі.

— Якщо хочеш, залишайся до завтра, — сказала стара, — в такі ночі по пустелі вештається смерть.

Фотограф теж почув спів сови, але, здається, то не справило на нього ніякого враження.

— Залишайся, сину, — наполягала стара, — адже я маю добрі почуття до тебе.

— Але за музику платити не буду, — відрубав фотограф.

— Тоді ні, — сказала стара, — так не можна.

— От бачите, — зауважив фотограф, — ви нікого не любите.

Від гніву стара зблідла.

— Забирайся звідси, негіднику! — крикнула.

Вона почувалася такою ображеною, що лаялася, поки Ерендіра допомагала їй лягати. "Сучий син, — бурчала вона. — Що цей байстрюк знає про чуже серце". Ерендіра не звертала на слова бабці уваги, бо сова настійливо кликала її в перервах між шаленими поривами вітру, і серце дівчини заходилося від вагань.