Несподівана вакансія - Сторінка 85

Лівою рукою він затарабанив у товстезні дубові двері, а правою тим часом набирав номер дружини.

— Так? — озвалася Парміндер, відкриваючи двері.

— Мій тато, — задихано мовив Майлз, — … знову серцевий напад… мама викликала швидку… ви можете прийти? Прийдіть, будь ласка!

Парміндер кинулася в кімнату за лікарським саквояжем, і раптом зупинилась як укопана.

— Я не можу. Мене усунули від роботи, Майлзе. Я не можу.

— Ви жартуєте… будь ласка… швидка не доїде сюди за…

— Я не можу, Майлзе, — повторила Парміндер.

Майлз відвернувся і вибіг у відчинену хвіртку. Попереду він побачив Саманту, що піднімалася садовою доріжкою до їхнього будинку. Гукнув її тремтячим голосом, і вона здивовано озирнулася. Спочатку їй здалося, що він розхвилювався так через неї.

— У тата… серцевий напад… Їде швидка… довбана Парміндер Джаванда відмовляється йти до нього…

— Господи! — вигукнула Саманта. — О Господи!

Вони кинулися до машини й поїхали вгору: Майлз у домашніх капцях, а Саманта в незручних клоґах, що натерли їй ноги.

— Майлзе, чуєш сирену? Це швидка…

Та коли вони повернули на Евертрі Кресент, там ще нікого не було, а сирена вже стихла.

За милю звідти, під вербою на галявині, Суквіндер Джаванда вибльовувала річкову воду, а якась незнайома стара пані закутувала її в покривала, які вже можна було викручувати, як і одяг дівчини. Неподалік від них якийсь чоловік, що саме вигулював тут собаку і нагодився витягти Суквіндер з річки за волосся й сорочку, схилився над крихітним обм'яклим тільцем.

Суквіндер здавалося, що Роббі ще борюкався в її руках, хоч, може, це просто немилосердна течія ріки намагалася вихопити його від неї? Суквіндер добре плавала, але Орр штовхала і затягувала її вглиб. Її занесло за вигин ріки, і це допомогло їй наблизитись до берега, а тоді вона спромоглася на крик і побачила чоловіка з собакою, що біг до неї берегом ріки…

— Біда, — сказав чоловік, промучившись хвилин двадцять над тілом Роббі. — Він відійшов.

Суквіндер заридала і сповзла на холодну, вологу землю, здригаючись усім тілом, і в цю мить здалека пролунала сирена швидкої, що мчала до них, але занадто пізно.

Тим часом на Евертрі Кресент санітарам ніяк не вдавалося підняти Говарда, щоб покласти його на ноші. Майлз і Саманта мусили їм помогти.

— Ти їдь з татом, а ми за вами машиною! — скомандував Майлз Шерлі, яка в нервовому зриві не хотіла сідати в швидку.

Морін, випроводивши з "Мідного чайника" останнього відвідувача, стала на порозі і прислухалась.

— Стільки сирен, — кинула вона через плече виснаженому Ендрю, що витирав столи. — Напевно щось сталося.

І вона глибоко вдихнула, ніби хотіла розкуштувати гострий присмак біди у теплому надвечірньому повітрі.

Чистина шоста

Недоліки добровільних організацій

22.23. … Основними недоліками добровільних організацій є те, що їх важко заснувати і вони схильні до розпаду …

Чарльз Арнольд-Бейкер

"Управління місцевими радами"

Сьоме видання

І

Дуже-дуже багато разів Колін Вол уявляв, як у його двері стукає поліція. Саме так і трапилось у неділю ввечері, коли вже сутеніло: чоловік і жінка постукали до них, але не для того, щоб його заарештувати, а щоб розшукати їхнього сина.

Нещасний випадок зі смертельним наслідком: "Стюарт, правильно?" — був його свідком.

— Він зараз вдома?

— Ні, — відповіла Тесса. — О Господи Боже… Роббі Відон… але ж він живе на Полях… як він опинився тут?

Жінка в поліцейській формі приязно пояснила їхню версію нещасного випадку.

— Підлітки залишили його без нагляду, — саме так вона сказала.

Тессі здалося, що вона ось-ось знепритомніє.

— Ви не знаєте, де Стюарт? — запитав Коліна поліцейський.

— Ні, — відповів Колін, який дуже змарнів і мав мішки під очима. — А де його востаннє бачили?

— Коли туди прибув наш колега, Стюарт, схоже, гм, втік.

— Боже милий! — зойкнула Тесса.

— Він не відповідає, — прошепотів Колін, спробувавши набрати мобільний Жирка. — Треба його знайти.

Колін усе життя готувався до якоїсь біди. І вона не застала його зненацька. Він зняв з вішака плащ.

— Я спробую набрати Арфа, — сказала Тесса і побігла до телефону.

Дім-на-пагорбі самотньо стримів над містом, і туди ще не дійшла ця новина. На кухні задзвонив мобільний Ендрю.

— …льоу, — відповів він, жуючи грінку.

— Енді. Це Тесса Вол. Стю з тобою?

— Ні, — відповів він. — Вибачте.

Але насправді він не відчував ані найменшого жалю, що Жирко не з ним.

— Дещо сталося, Енді. Стю був біля річки з Кристал Відон, а вона взяла з собою братика, і хлопчик втопився. Стю побіг… кудись утік. Ти не знаєш випадково, де він може бути?

— Ні, — на автоматі відповів Ендрю, бо так вони колись домовилися з Жирком: предкам — ні слова.

Але ця новина вогким туманом заповзла в слухавку. Перед очима раптом все розмилося і стало якимсь непевним. Тесса вже намірилася закінчувати розмову.

— Зачекайте, місіс Вол, — сказав він. — Здається, я знаю… є одне місце біля річки…

— Я не впевнена, що він зараз осяде десь біля річки, — відповіла Тесса.

З кожною секундою у Ендрю зростала впевненість, що Жирко зараз у "каббінці".

— Це єдине місце, яке приходить мені в голову, — сказав він.

— Тоді кажи, де…

— Це треба показати.

— Я буду за десять хвилин! — крикнула вона.

А Колін пішки уже прочісував вулиці Пеґфорда. Тесса на своєму "Ніссані" піднялася на крутий пагорб і побачила Ендрю: він стояв на розі, де щоранку чекав на шкільний автобус. Він сів у машину і показував шлях. Вуличні ліхтарі світили тьмяно.

Вони припаркувалися біля дерев, де Ендрю зазвичай залишав велосипед Саймона. Тесса вийшла з машини і пішла за Ендрю аж до краю річки, приголомшена і налякана.

— Його тут немає, — сказала вона.

— Це он там, — сказав Ендрю і показав на пагорб Парджеттер, що стрімко здіймався над річкою, краєчком землі впираючись у бурхливу течію.

— Що ти маєш на увазі? — нажахано спитала Тесса.

Ендрю знав, що невеличкій, товстенькій Тессі туди не пробратись.

— Я піду гляну, — сказав він, — якщо ви почекаєте.

— Але ж це небезпечно! — закричала вона крізь шум бурхливої річки.

Не зважаючи на неї, він намацав руками і ногами вже знайомі виступи. Ендрю по міліметрах рухався з виступу на виступ, і враз і йому, і Тессі стрельнула однакова думка: Жирко міг зірватися чи зістрибнути в річку, що бушувала біля самих ніг Ендрю.

Тесса постояла біля води, доки Ендрю зник з очей, а тоді відвернулась, намагаючись не заплакати, якщо Стюарт таки знайдеться, щоб поговорити з ним без істерики. Вперше в житті їй не було байдуже, де зараз Кристал. Поліцейські нічого не сказали, а страх за Жирка затьмарив їй усе…

"Боже милосердний, поможи мені знайти Стюарта, — молилася вона. — Поможи мені знайти Стюарта, будь ласка, Боже".

Вона витягла з кишені кардиґана мобільний і набрала Кей Баден.

— Я не знаю, чи ви чули… — закричала вона, перекрикуючи шум води, і розповіла Кей про все, що сталося.

— Мене відсторонили, я вже не займаюся їхньою сім'єю, — відповіла Кей.

Подолавши двадцять футів, Ендрю нарешті доповз до "каббінки". Там було темно хоч в око стрель. Він ніколи не бував тут так пізно. Заскочив у печеру.

— Жирко?

В кутку щось заворушилося.

— Жирко? Ти тут?

— Маєш чим присвітити, Арф? — озвався чийсь непізнаваний голос. — Я загубив десь довбані сірники.

Ендрю вже хотів гукнути Тессі, але ж вона не знала, скільки часу він повз до печери. Хай ще трохи зачекає.

Він передав Жиркові запальничку. Мерехтливе світло вогника освітило обличчя Жирка. Таке ж незнайоме, як і голос: очі червоні, все обличчя спухле, як пампух.

Вогник згас. У пітьмі яскраво розгорівся Жирків недопалок.

— Він помер? Її брат?

Ендрю навіть не думав, що Жирко може ще не знати.

— Так, — відповів Ендрю, і додав: — Думаю, що так. Це те, що я… що я чув.

У мертвій тиші пролунав пронизливий, схожий на поросячий, писк.

— Місіс Вол! — закричав Ендрю, вистромивши голову з печери якнайдалі, щоб чути тільки ревіння води і не чути Жиркового плачу. — Місіс Вол, він тут!

II

Поліціянтка була привітна й лагідна; в захаращеному котеджику біля річки все — ковдри, оббиті ситцем крісла й потерті килими — буквально все просякло річковою сирістю. Старенька власниця котеджу принесла грілку й горнятко гарячого чаю, яке Суквіндер не могла втримати, бо дрижала, як дрель. Вона вивергала з себе уривки інформації — своє ім'я, ім'я Кристал, ім'я маленького мертвого хлопчика, тільце якого відвезла машина швидкої допомоги. Перехожий з собакою, який витягнув Суквіндер з річки, був, напевне, глухуватий: він давав свідчення в сусідній кімнаті і його гаркітливий рев дратував Суквіндер. Собака, прив'язаний до дерева за вікном, не переставав скавуліти.

Потім поліцейські викликали батьків Суквіндер. Парміндер, поспішаючи до неї з чистим сухим одягом у руках, перечепилася об стіл і розбила улюблену декоративну фігурку власниці.

У маленькій ванні глибока брудна рана на нозі Суквіндер забризкала пухнастий килимок багряними плямами; коли рану побачила Парміндер, вона одразу ж крикнула Вікрамові, який саме голосно дякував усім у коридорі, що Суквіндер треба везти до лікарні.

У машині вона вкотре виблювала, і мама, що сиділа на задньому сидінні, витерла їй рот. Цілу дорогу до лікарні Парміндер з Вікрамом голосно розмовляли: Вікрам постійно повторював, що "їй треба ввести знеболювальне" і "доведеться обов'язково накласти шви"; а Парміндер на задньому сидінні тримала доньку, яку не переставало нудити, і бурмотіла:

— Ти ж могла померти. Ти ж могла померти.

Суквіндер почувалася так, ніби вона й досі під водою.

Щось не давало їй дихати. Вона намагалася перекричати це щось, хотіла, щоб її почули.

— Кристал знає, що він мертвий? — спитала вона, цокочучи зубами, і Парміндер, не розчувши, попросила її повторити запитання.

— Я не впевнена, — врешті відповіла вона. — Ти ж могла померти, Веселушко.

У лікарні Суквіндер знову змусили роздягтися, але цього разу з нею за ширмою була мама, і Суквіндер занадто пізно зрозуміла свою помилку, коли побачила нажаханий вираз обличчя Парміндер.

— Боже мій! — скрикнула вона, вхопивши Суквіндер за лікоть. — Боже мій, що ти з собою зробила?!

Суквіндер не могла говорити, вона знову залилася слізьми і затряслася. Вікрам цитьнув на всіх, включно з Парміндер, щоб дали дівчині спокій і, чорт забирай, поквапились, бо їй треба промити рану, накласти шви, дати знеболювальне і зробити рентген…

Трохи згодом її вклали на ліжко, з обох боків якого сиділи батьки і погладжували їй руки.