Нестерпна легкість буття - Сторінка 13

І ви також. Що ви зробили на батьківщині проти комуністичного режиму? Малювали картини, тільки й усього…

Оцінка і перевірка громадян — це головна і повсякчасна соціальна діяльність у комуністичних країнах. Чи дістане художник дозвіл на виставку, чи одержить громадянин візу, щоб мати змогу поїхати під час відпустки до моря, чи зможе футболіст стати членом національної збірної команди, — для цього треба зібрати передовсім усі характеристики і всю інформацію про нього (від двірнички, від колег, від поліції, від партійної організації, від профспілок), а вже потім ці характеристики прочитуються, зважуються, резюмуються службовцями, які спеціально цим займаються. Те, про що йдеться в характеристиці, аж ніяк не стосується здібностей громадянина до малювання, вміння грати у футбол або його здоров'я, яке потребує відпочинку біля моря. Вони стосуються виключно того, що називалось політичним обличчям громадянина (тобто, що громадянин говорить, про що думає, як поводиться, яку участь бере у зборах і травневих демонстраціях). Бо все (повсякденне життя, просування по службі, відпустка), залежить від того, як буде громадянин оцінений, кожен мусить (якщо хоче грати у футбол в національній збірній, мати виставку картин або провести відпустку біля моря) поводитися так, щоб мати прихильну оцінку.

Саме про це думала Сабіна, слухаючи шпакуватого чоловіка. Його також не турбувало, чи добре грають у футбол його земляки і чи добре вони малюють (нікого з чехів ніколи не цікавив Сабінин живопис), а чи активно чинили опір комуністичному режимові, чи тільки пасивно, по-справжньому — чи лише про людське око, тільки спочатку — чи аж по сьогоднішній день.

Бувши художницею, вона добре запам'ятовувала людські обличчя і знала з Праги фізіономії людей, пристрастю яких було перевіряти й оцінювати інших. Всі вони мали указівний палець трохи довший за середній і скеровували його на тих, із ким розмовляли. До речі, і президент Новотний, який правив у Чехії чотирнадцять років, аж до 1968 року, мав таке ж укладене перукарем волосся, а вказівний палець — найдовший серед жителів Центральної Європи.

Заслужений емігрант, почувши з уст художниці, картин якої не бачив, що він схожий на комуністичного президента Новотного, почервонів, пополотнів, знову почервонів, іще раз пополотнів, та так нічого і не сказав у відповідь, відмовчався. Всі мовчали разом з ним, аж поки, зрештою, Сабіна підвелася і вийшла з кімнати.

Від усього того вона почувалася нещасною, але внизу, уже на хіднику подумала: а чому, власне, вона має зустрічатися з чехами? Що її об'єднує з ними? Країна? Коли б кожен з них мав сказати, що він розуміє під назвою Чехія, образи, які поставали б у них перед очима, були б зовсім різні, не створювали б жодної єдності.

Чи, може, культура? А що це таке? Дворжак і Яначек? Безперечно. А що, коли якийсь чех не розуміє музики? І суть чеського національного характеру одразу розпливається.

Чи, може, великі мужі? Ян Гус? Ніхто з тих людей у кімнаті не прочитав ані рядка з його книжок. Єдине, що вони одностайно розуміли, було полум'я, слава полум'ю, в якому згорів він як єретик на вогнищі, слава попелу, в який він обернувся, і тому суть чеської національної свідомості, каже сама собі Сабіна, саме попіл, нічого більше. Цих людей об'єднує лише поразка і докори, якими вони закидають одне одного.

Вона швидко йшла по вулиці. Більше, ніж розрив з емігрантами, її розтривожили власні думки. Вона знала, що вони несправедливі. Адже серед чехів були люди і не схожі на отого, з довгим указівним пальцем. Ніякова тиша, що запала після її слів, аж ніяк не означала, що всі були проти неї. Скоріше присутні були спантеличені раптовою ненавистю, тим нерозумінням, жертвою якого всі стають тут, в еміграції. Чому б їй не пожаліти їх? Чому вона не сприймає їх зі зворушенням, як людей покинутих?

Ми вже знаємо чому. Вже тоді, коли вона зрадила батька, перед нею відкрилося життя як довга дорога зрад, і кожна нова зрада притягувала її, мов розпуста і перемога. Вона не хоче і не буде стояти в строю! Не стоятиме в строю — люди, ті самі розмови! Ось тому її так стривожила власна несправедливість. Ця тривога не неприємна, навпаки, у Сабіни таке відчуття, ніби вона здобула над чимось перемогу і хтось невидимий аплодує їй.

Однак після цього сп'яніння в душі озвався страх: десь ця дорога мусить скінчитися! Колись треба припинити зраджувати! Якогось дня вона муситиме зупинитися!

Був вечір, вона квапливо йшла по перону. Поїзд до Амстердама вже було подано. Вона шукала свій вагон. Відчинила двері купе, до якого її провів приязний провідник, і побачила Франца, що сидів на засланій полиці. Він підвівся, щоб привітатися з нею, а вона обняла його і вкрила поцілунками.

Їй страшенно хотілося сказати найбанальніші жіночі слова: "Не відпускай мене, тримай біля себе, приборкай мене, зроби своєю рабинею, будь сильний!" Але це були слова, яких вона не могла і не вміла вимовити.

Випустивши його з обіймів, вона лише сказала:

— Я неймовірно рада, що я з тобою. — При її стриманому характері це було найбільше, що вона вміла сказати.

5

МАЛИЙ СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

(продовження)

Демонстрації

Людям в Італії або у Франції добре. Коли батьки примушують ходити до костьолу, діти помщаються тим, що вступають у партію (комуністичну, маоїстську, троцькістську тощо). Зате Сабіну батько посилав спершу до костьолу, а потім сам же зі страху примусив вступити в комуністичну Спілку молоді.

Маршируючи в колоні на Перше травня, вона не вміла дотримуватись ритму, тож дівчина, що йшла позаду, гримала на неї і навмисне наступала їй на п'яти. Коли в поході починали співати, вона ніколи не знала тексту пісень й лише мовчки розкривала рота. Але її товаришки, помітивши це, поскаржились на неї. З молодих літ вона ненавиділа будь-які демонстрації.

Франц навчався в Парижі, й оскільки був надзвичайно обдарованим студентом, наукова кар'єра розкривалась перед ним з двадцяти років. Уже тоді він знав, що все життя проведе в просторі університетського кабінету, публічних бібліотек та кількох аудиторій; така перспектива викликала в нього почуття задухи. Він мріяв вийти за межі свого життя, як виходить з квартири на вулицю.

Ось чому він, поки жив у Парижі, так любив ходити на демонстрації. Як це чудово було — щось святкувати, щось вимагати, проти чогось протестувати, не бути самому, іти під відкритим небом разом з іншими. Колони демонстрантів, що сунули по бульвару Сен-Жермен або від площі Республіки до Бастилії, заворожували його. Галасливий марш натовпу був для нього образом Європи та її історії. Європа — це Великий Марш. Марш від революції, від бою до бою, тільки вперед.

Я б міг це сказати й по-іншому: Францові його життя серед книжок видавалося нереальним. Він мріяв про справжнє життя, про дотики інших людей, які йдуть пліч-о-пліч з ним, про їхні вигуки. Він не усвідомлював, що саме те, що він уважав за несправжнє (роботу в тиші кабінету та бібліотек), і є його справжнім життям, тоді як демонстрації, які уособлювали для нього реальність, були нічим іншим, як театром, танком, урочистістю, одне слово, сном.

У студентські роки Сабіна мешкала в гуртожитку. Першого травня всі мусили рано-ранісінько вставати і йти на місце збору демонстрантів. Аби нікому не заманулось лишитися, студенти-активісти контролювали, чи порожньо в будинку. І тому вона ховалася в туалеті, а коли і контролери йшли на вулицю, поверталася до своєї кімнати. Западала така тиша, про яку можна було тільки мріяти. Лише здалеку долинала маршова музика. І їй здавалося, що вона сховалася в мушлі, а вдалечині шумить море ворожого світу.

Через рік-два після того, як покинула Чехію, вона випадково опинилася в Парижі саме на річницю російського вторгнення. У місті проходила маніфестація протесту, і вона не могла устояти перед бажанням узяти в ній участь. Молоді французи піднімали стиснені кулаки й вигукували гасла проти радянського імперіалізму. Ці гасла подобалися їй, та раптом вона з подивом усвідомила, що не може вигукувати їх разом з іншими — не витримала маршового походу більше кількох хвилин.

Коли вона поділилася своїми відчуттями з французькими друзями, вони здивувалися: "То ти не хочеш боротися проти окупації своєї країни?" Вона хотіла сказати їм, що за комунізмом, фашизмом, різними окупаціями і вторгненнями приховується фундаментальніше, всеосяжне зло; образом цього зла для неї назавжди стали маршові колони людей, які піднімають руки і вигукують в унісон однакові склади. Але вона розуміла, що не зможе їм цього пояснити. Розгубившись, вона перевела розмову на іншу тему.

Краса Нью-Йорка

Вони годинами ходили по Нью-Йорку; краєвиди мінялися на кожному кроці, так ніби вони йшли звивистою стежкою в захопливій гірській місцевості: посеред хідника стояв на колінах молодик і молився, трохи далі, спершись на дерево, дрімала чарівна негритянка, чоловік у чорному переходив дорогу, широкими жестами диригуючи невидимим оркестром, у фонтані била вода, а довкола сиділи будівельники й обідали. Залізні сходи спиналися по фасадах бридких будинків з червоної цегли, але ці будинки були навіть по-своєму гарними у своїй бридоті, по сусідству з ними стояв великий скляний хмарочос, а за ним ще один, на даху якого був збудований невеликий арабський палацик із башточками, галерейками й позолоченими стовпами.

Вона пригадала свої картини: на них також зустрічалися речі, які не пасували одна до одної, — будівельний майданчик металургійного заводу, а за ним — гасова лампа; або інша лампа: її старовинний абажур з розмальованого скла розбито на скалки, що розлітаються у всі боки над порожнім болотистим краєвидом.

Франц сказав:

— Європейська краса завжди була ніби впорядкована. Простежувалися естетичні наміри й довготермінові плани, за якими людина протягом десятиліть будувала готичний кафедральний собор або ренесансне місто. Краса Нью-Йорка має зовсім іншу основу. Це невпорядкована краса. В ній не відчувається задумів людини, вона виникла, немов сталактитова печера. Форми, самі по собі бридкі, створені без ніякого плану, від якогось невірогідного, випадкового поєднання часом здаються на диво поетичними.

Сабіна сказала:

— Невпорядкована краса.