Нестерпна легкість буття - Сторінка 29

Все інше було з пам'яті (майже з якоюсь педантичністю) викреслене. Він забував навіть і місце, де вперше побачив ту чи іншу жінку, тому що ця мить передувала його сексуальному штурму.

Дівчина говорила про грозу, мрійливо посміхалась, а він дивився на неї з подивом і мало не згоряв від сорому: вона переживала щось прекрасне, а він не відчував нічого. В тому, як по-різному їхня пам'ять реагувала на вечірню грозу, полягала різниця між любов'ю і нелюбов'ю.

Словом "нелюбов" я зовсім не хочу сказати, що Томаш ставився цинічно до цієї дівчини, що він у ній, як то кажуть, не бачив нічого іншого, крім сексуального об'єкта: навпаки, він по-дружньому любив її, цінував її характер та інтелігентність і будь-якої миті ладен був прийти їй на допомогу, коли б вона її потребувала. Це не він ставився до неї погано, погано ставилася до неї його пам'ять, яка сама, без його участі, вилучила її із сфери любові.

Здавалось, ніби в мозку існувала зовсім особлива область, яку можна було б назвати поетичною пам'яттю і яка реєструє те, що нас зачарувало, розчулило, що зробило наше життя прекрасним. Відтоді як він познайомився з Терезою, жодна жінка вже не мала права лишити у тій частині мозку бодай найслабший слід.

Тереза деспотично заволоділа його поетичною пам'яттю і замела в ній сліди інших жінок. Це було несправедливо, бо, скажімо, дівчина, з якою він кохався на килимі під час грози, була не менш гідна поезії, аніж Тереза. Вона кричала: "Заплющ очі, стисни мені стегна, тримай мене міцно!"; вона не зносила того, що в Томаша під час любощів розплющені очі, зосереджені й спостережливі, і що його тіло, трохи підняте над нею, не притискається до її шкіри. Вона не хотіла, щоб він вивчав її. Вона хотіла затягнути його в чарівний потік, до якого можна кинутися лише з заплющеними очима. Тому вона і відмовилася стати рачки, бо в такій позі їхні тіла зовсім не дотикалися б, а він дивився б на неї мало не з півметрової відстані. Вона ненавиділа цю відстань, хотіла злитися з ним. І тому вона, дивлячись йому в очі, затято твердила, що не зазнала насолоди, хоча весь килим був зрошений її оргазмами: "Я не шукаю насолоди, — казала вона, — я шукаю щастя, а насолода без щастя — не насолода". Іншими словами, вона стукала в браму його поетичної пам'яті. Але брама була замкнена. В поетичній пам'яті не було для неї місця. Для неї місце було хіба що на килимі.

Його пригода з Терезою почалася саме там, де пригода з іншими жінками закінчувалася. Вона розігрувалася на другому боці імперативу, який спонукував його завойовувати жінок. В Терезі він нічого не хотів відкривати. Він дістав її відкритою. Він зійшовся з нею раніше, аніж устиг взяти до рук свій уявний скальпель, яким розкривав розпростерте тіло світу. Ще до того, як він устиг запитати себе, якою вона буде, коли вони почнуть кохатися, він уже кохав її.

Історія кохання почалася згодом: у Терези піднялася температура, і він не зміг відіслати її додому, як відсилав інших жінок. Він стояв на колінах біля її постелі, і йому раптом спало на думку, що хтось послав її до нього по воді в кошику. Я вже говорив, що метафори небезпечні. Любов починається з метафори. Іншими словами: любов починається в ту хвилину, коли жінка своїм першим словом впишеться у нашу поетичну пам'ять.

13

Кілька років тому вона знову вписалася в його душу: як завжди, поверталася вранці з молоком, і коли він відчинив їй двері, вона притискала до грудей ворону, загорнену в червону шаль. Так беруть на оберемок циганки своїх дітей. Він ніколи не забуде цього: велетенський сумний дзьоб ворони біля її обличчя.

Вона знайшла її заритою в землю. Так колись робили козаки з полоненими ворогами. "Це зробили діти", — сказала вона, і була в цій фразі не лише проста констатація, але й несподівана огида до людей. Він пригадав, як недавно вона сказала йому: "Я починаю дякувати тобі за те, що ти ніколи не хотів мати дітей".

Учора вона жалілася йому, що в барі, де вона працює, до неї чіплявся якийсь чолов'яга. Він простягав руку до її дешевенького намиста і твердив, що вона заробила його не інакше як проституцією. Вона була дуже схвильована цим. Більше, ніж треба, подумав Томаш. І раптом злякався, усвідомивши, як мало за останніх два роки він бачився з нею і як рідко доводилося йому стискати в своїх долонях її руки, щоб вони перестали тремтіти.

З такими думками він ішов уранці до контори, де службовка розподіляла роботу поміж мийниками вікон на цілий день. Вона сказала Томашеві, що якийсь приватний замовник наполягав на тому, щоб вікна в їхній квартирі помив саме він. Неохоче пішов Томаш за цією адресою, побоюючись, що й цього разу його запросила до себе якась жінка. Його заполонили думки про Терезу, і він не мав ані найменшого бажання шукати чергову пригоду.

Коли відчинилися двері, Томаш полегшено зітхнув. Він побачив перед собою високого, трохи сутулого чоловіка. В нього була велика борода, і він когось нагадував Томашеві.

— Проходьте, пане докторе, — сказав чоловік, усміхаючись, і повів Томаша до кімнати.

В кімнаті стояв якийсь молодик. Він дивився на Томаша, намагаючись усміхатись, і краска заливала йому обличчя.

— Гадаю, вас не треба знайомити одного з одним, — мовив чоловік.

— Не треба, — сказав Томаш і, не відповівши на усмішку, подав молодикові руку. Це був його син.

Лише після цього відрекомендувався йому чоловік з великою бородою.

— Я зрозумів, що ви когось нагадуєте мені, — сказав Томаш. — Ще б пак! Звичайно, я знаю вас. Знаю ваше ім'я.

Вони посідали в крісла біля низенького журнального столика. Томаш раптом усвідомив, що обох чоловіків, що сиділи навпроти нього, — мимоволі створив він. Сина приневолила його створити перша дружина, а риси цього високого чоловіка він з примусу змалював поліцейському, який допитував його.

Щоб відігнати ці думки, він промовив: — То з якого вікна мені починати?

Чоловіки, що сиділи навпроти нього, щиросердо розсміялися.

Так, було ясно, що ні про яке миття вікон не йдеться. Його покликали не мити вікна, його заманили в пастку. Він ніколи не розмовляв зі своїм сином. Сьогодні вперше він потис йому руку. Він знав його лише з виду й не хотів знати по-іншому. Волів нічого не знати про нього і хотів, щоб бажання це було взаємним.

— Чудовий плакат, чи ж не так? — кивнув редактор на великий обрамлений малюнок, що висів на стіні навпроти Томаша.

Тільки тепер Томаш обвів поглядом кімнату. На стінах були цікаві картини, багато фотографій і плакатів. Малюнок, на який показав редактор, був опублікований 1968 року в одному з останніх номерів тижневика, перше ніж росіяни заборонили його. Це була імітація відомого плаката з часів громадянської війни в Росії 1918 року, який закликав до набору в Червону Армію: солдат із червоною зіркою на шоломі суворим поглядом дивиться вам в очі й простягає руку з націленим на вас указівним пальцем. Первісний російський текст звучав: "Ти записався добровольцем до Червоної Армії?" Цей текст було замінено чеським текстом: "Ти підписав дві тисячі слів?"

Чудовий жарт! "Дві тисячі слів" — це перший славнозвісний маніфест, оголошений весною 1968 року, що закликав до радикальної демократизації комуністичного режиму. Його підписали безліч інтелектуалів, потім приходили й підписували також прості люди, тож підписів було так багато, що їх, зрештою, і не змогли підрахувати. Коли в Чехію вторглася радянська армія і почалися політичні чистки, одним із запитань, які ставили громадянам, було: "Ти також підписав тисячу слів?" Хто признавався, що підписав, того без розмов виганяли з роботи.

— Чудовий малюнок. Я пам'ятаю його, — сказав Томаш.

У відповідь редактор посміхнувся: — Сподіваюсь, цей червоноармієць не слухає, про що ми говоримо.

А потім додав уже серйозним тоном:

— Щоб вам усе було ясно, пане докторе. Це не моя квартира. Це квартира мого приятеля. Отже, нема повної гарантії, що поліція нас у цю хвилину не підслуховує. Хоча це вірогідно. Коли б я покликав вас до себе, сумніву не було б.

Далі він знову перейшов на лагідний тон: — Але я виходжу з того, що ми не мусимо ні перед ким таїтися. Зрештою, уявіть собі, яку вигоду матимуть чеські історики колись у майбутньому! Вони знайдуть у поліцейських архівах записане на магнітофонну плівку життя всіх чеських інтелектуалів! Знаєте, як важко історикам літератури уявити собі concreto сексуальне життя, скажімо, Вольтера, чи Бальзака, чи Толстого? Щодо чеських письменників, не буде ніяких сумнівів. Усе записано. Кожне зітхання.

Потім він обернувся до уявних мікрофонів у стіні і сказав голосніше:

— Панове, як завжди в такій ситуації я хочу підтримати вас у вашій роботі й подякувати від свого імені й від імені майбутніх істориків.

Усі троє розсміялись, а потім редактор почав розповідати про те, як було заборонено його тижневик, що робить карикатурист, який придумав цю карикатуру, і що роблять інші чеські художники, філософи, письменники. Після російського вторгнення всіх їх повиганяли з роботи і вони поставали мийниками вікон, сторожами автостоянок, нічними вахтерами, опалювачами громадських будівель, а в кращому випадку, за протекцією, таксистами.

Редактор говорив про досить цікаві речі, але Томаш не міг зосередитися на тому. Він думав про свого сина. Пригадав, що вже кілька місяців зустрічає його на вулиці. І це було явно не випадково. Його вразило те, що зараз він бачить сина в товаристві редактора, котрого переслідують. Томашева перша дружина була ортодоксальною комуністкою, і Томаш мав підстави вважати, що син був під її впливом. Він нічого не знав про нього. Міг, звичайно, зараз відверто спитати, які в нього стосунки з матір'ю, але йому здавалося, що запитувати про таке в присутності стороннього чоловіка нетактовно.

Нарешті редактор перейшов до суті справи. Він сказав, що люди дедалі частіше потрапляють за ґрати лише за те, що обстоюють власні погляди, і закінчив свої міркування словами: — Ось чому ми дійшли висновку, що треба щось робити.

— І що ви маєте намір робити? — запитав Томаш.

Тут втрутився в розмову його син. Томаш уперше почув, як він говорить. З подивом зауважив, що син заїкається.

— У нас є відомості, — сказав він, — що політичних в'язнів тримають у жахливих умовах.