Нестерпна легкість буття - Сторінка 37

Франц спав у кімнаті з чотирма професорами. В його сон знизу вривалося рохкання кабанів, а збоку — хропіння відомого математика.

Уранці всі знову посідали в автобуси. Вже за два кілометри до кордону проїзд було заборонено. Вузеньку дорогу, що вела до прикордонного переходу, охороняли війська. Тут автобуси зупинилися. Вийшовши з автобусів, французи з'ясували, що американці й тут їх випередили і, вишикувавшись, уже стали на чолі колони. Настав найтяжчий момент. Знову покликали перекладача, і розгорілась довга суперечка. Нарешті дійшли згоди: на чолі колони став один американець, один француз та камбоджійська перекладачка. За ними рушили лікарі, а вже потім усі інші; американська актриса опинилась аж у хвості. Дорога була вузька, а з обох боків простяглися мінні поля. Вони раз по раз наражалися на загородження: два бетонні блоки з колючим дротом, а поміж ними вузький прохід. Доводилося йти вервечкою. Метрів за п'ять перед Францом ішов відомий німецький поет і поп-співак, що написав уже дев'ятсот тридцять пісень за мир і проти війни. Він ніс на довгій тичці білий прапор, який чудово пасував до його чорної бороди і вусів, вирізняючи його в натовпі.

Уздовж цієї колони метушилися фотографи й кінооператори. Клацаючи і фуркочучи своїми апаратами, вони забігали наперед, зупинялися, відступали на кілька кроків назад, присідали навпочіпки, а тоді, підвівшись, бігли далі. Вони раз у раз вигукували ймення якоїсь знаменитості чоловічої або жіночої статі і, коли ті мимоволі озирались у їхній бік, натискали на спуск.

18

Назрівала якась подія. Люди, сповільнюючи ходу, озиралися назад. Американська актриса, відтиснута у хвіст колони, не схотіла більше терпіти приниження й пішла в атаку. Вона кинулася вперед. Це було схоже на п'ятикілометровий забіг, коли бігун, який досі ощадив сили і лишався в кінці групи, раптом виривається вперед і випереджає усіх учасників змагань.

Чоловіки, розгублено посміхаючись, відступили, щоб забезпечити славетній бігунці перемогу, але жінки кричали: — Станьте в стрій! Це вам не парад кінозірок!

Актриса не дала себе залякати й бігла далі вперед разом із п'ятьма фотографами та двома кінооператорами.

Раптом одна француженка, професорка-лінгвіст, схопила актрису за зап'ясток і сказала їй (жахливою англійською мовою): — Це колона лікарів, які мають намір лікувати смертельно хворих камбоджійців, а не спектакль для кінозірок!

Актрисі забракло сили вирвати зап'ясток, затиснутий у руці професорки-лінгвіста.

Вона сказала (чудовою англійською): — Ідіть під три чорти! Я брала участь уже в сотні таких походів! Головне — щоб було видно зірок! Це наша робота! Це наш моральний обов'язок!

— Гівно, — відказала професорка-лінгвіст (чудовою французькою). Американська актриса зрозуміла її і розплакалась.

— Будь ласка, не рухайся, — гукнув їй кінооператор й опустився перед нею на коліна. Актриса втупилася в об'єктив, і сльози котилися по її лиці.

19

Професорка-лінгвіст нарешті випустила зап'ясток американської актриси. У цю мить її гукнув німецький співак з чорною бородою і білим прапором. Американська актриса ніколи про нього не чула, та оскільки у хвилину приниження стала чутливішою до проявів симпатії, аніж звичайно, підбігла до нього. Співак перекинув держално прапора у ліву руку, а правою обійняв її за плечі.

Довкола актриси й співака все ще плигали фотографи та оператори.

Відомий американський фотограф намагався впіймати видошукачем обидва їхні обличчя разом із прапором, але нічого не виходило: древко було надто довгим. Він задом відбіг на рисове поле. І ненароком наступив на міну. Пролунав вибух, і його тіло, розірване на шматки, розлетілося на всі боки, скроплюючи кров'ю європейських інтелектуалів.

Співака й актрису це так приголомшило, що вони не могли зрушити з місця. Потім обоє підвели очі на прапор. Він був забризканий кров'ю, і їхні серця знову сповнилися жахом. Вони ще раз-другий несміливо зиркнули вгору й почали всміхатися. Їх сповнювала особлива, досі незвідана гордість, що прапор, який вони несуть, освячений кров'ю. Вони знову рушили далі в похід.

20

Кордон позначала маленька річка, але її не було видно, оскільки вздовж неї тяглася довга стіна висотою у півтора метра, на якій громадилися мішки з піском для захисту таїландських стрільців. В одному місці стіна обривалася — там через річку було перекинуто міст. Ніхто не смів на нього ступити. На другому боці річки були в'єтнамські війська, щоправда, їх не було видно. Їхні позиції були чудово замасковані. Втім, було ясно: якби хтось ступив на міст, невидимі в'єтнамці вмить відкрили б вогонь.

Учасники походу, наблизившись до стіни, ставали навшпиньки. Франц, припавши до щілини поміж двома мішками, також намагався щось побачити. Але не побачив нічого, бо його відтіснив один із фотографів, який вважав, що має більше право зайняти це місце.

Франц озирнувся. В могутній кроні самотнього дерева, ніби зграя великих ворон, сиділо сім фотографів, втупившись у другий берег.

У цю хвилину перекладачка, яка йшла на чолі колони, приставила до рота широку трубу і кхмерською мовою прокричала тим, що були на другому боці річки: "Тут лікарі, вони просять дозволити їм перейти на територію Камбоджі й надати там медичну допомогу; їхні наміри не мають нічого спільного з політичним втручанням; ними керує лише турбота про життя людей!"

З другого боку річки відповіла неймовірна тиша. Тиша така абсолютна, що всіх охопила туга. Цю тишу порушувало тільки клацання фотоапаратів, що скидалося на спів якихось екзотичних комах.

У Франца раптом виникло відчуття, що Великий Похід наближається до кінця. Навколо Європи кордони тиші змикаються, і простір, на якому відбувається Великий Похід, це всього лише невеличкі підмостки посеред планети. Натовпи, які колись юрмилися біля підмостків, уже давно відвернулись, і Великий Похід посувається вперед самотою і без глядачів. Так, каже собі Франц, Великий Похід продовжується, незважаючи на байдужість світу, але стає нервозним і жалюгідним: учора проти американців, що окупували В'єтнам, сьогодні проти В'єтнаму, що окуповує Камбоджу, вчора за Ізраїль, сьогодні за палестинців, учора за Кубу, завтра проти Куби, і завжди проти Америки; будь-коли проти бойні й будь-коли на підтримку інших боєнь; Європа марширує, і, щоб устигнути за ритмом подій і жодної не пропустити, її крок дедалі прискорюється, і Великий Похід стає походом людей, які підплигують і поспішають, а сцена дедалі зменшується, аж поки одного дня зробиться нікчемною крапкою без розмірів.

21

Перекладачка вдруге прокричала своє звернення в рупор. У відповідь знову озвалась неймовірна і безмежна байдужа тиша.

Франц огледівся навколо. Це мовчання на другому боці річки хльоснуло всіх по обличчю, мов ляпас. І співак із білим прапором, і американська актриса були пригнічені, розгублені й не знали, що робити далі.

Франц раптом зрозумів, що всі вони мають смішний вигляд, і він, і інші, але усвідомлення цього зовсім не відділяло його від них, не викликало жодної іронії, навпаки, саме зараз він відчував до них безмежну любов, яку ми відчуваємо до людей засуджених. Так, Великий Похід наближається до кінця, але хіба це привід для того, щоб Франц зрадив його? Хіба його власне життя не наближається також до кінця? Чи ж треба сміятися над ексгібіціонізмом тих, що супроводжували мужніх лікарів до кордону? Що можуть робити всі ці люди, крім того що розігрувати спектакль? Чи є в них якийсь кращий вибір?

Франц має рацію. Я пригадую редактора, який організував кампанію зі збору підписів на захист політв'язнів у Празі. Він добре розумів, що ця акція в'язням не допоможе. Його справжньою метою було не звільнити ув'язнених, а показати, що є ще люди, котрі не бояться. Те, що він робив, було спектаклем. Але в нього не було іншої можливості. В нього не було вибору між учинком і лицедійством. У нього був вибір: або розіграти спектакль, або не робити нічого. Бувають ситуації, коли люди приречені грати спектакль. Їхня боротьба з мовчазною силою (з мовчазною силою по той бік річки, з поліцією, оберненою на мовчазні мікрофони в стіні) є боротьбою театральної трупи, яка наважилася стати до бою з армією.

Франц побачив, як його приятель із Сорбонни підняв кулака й пригрозив тиші на другому березі річки.

22

Перекладачка втретє прокричала в рупор своє звернення.

Тиша, яка відповіла їй знову, раптом перетворила Францову тугу в шаленство. Він стояв неподалік від мосту, що відділяв Таїланд від Камбоджі, і раптом його охопило непоборне бажання вибігти на нього, прокричати в небо страшну лайку і померти під свист безлічі куль.

Це раптове бажання Франца нам дещо нагадує; так, воно нагадує нам про сина Сталіна, який кинувся на заряджений електричним струмом дріт, коли вже був неспроможний дивитися на те, як полюси людського існування впритул наблизились один до одного, і тому вже не було різниці між благородним і ницим, між ангелом і мухою, між Богом і гівном.

Франц не міг примиритися з думкою, що слава Великого Походу рівноцінна комічному марнославству тих, котрі марширують у ньому, що величний гул європейської історії помирає в безмежній тиші, і тому вже немає різниці між історією і мовчанням. У цю хвилину він хотів покласти на терези своє власне життя, щоб довести, що Великий Похід важить більше, аніж гівно.

Людина, проте, нічого такого не може довести. На одній шальці терезів було гівно, на другу — син Сталіна кинув усю вагу свого тіла, і терези не похитнулись.

Замість того, щоб дати себе застрелити, Франц опустив голову й пішов разом з усіма, що одне за одним поверталися до автобусів.

23

Нам усім потрібно, щоб на нас хтось дивився. Нас можна було б розділити на чотири категорії відповідно до того, під яким типом погляду ми хочемо жити. Перша категорія мріє про погляд нечисленної кількості анонімних очей, інакше кажучи, про погляд публіки. Це випадок німецького співака, американської актриси, а також редактора з великою бородою. Він звик до своїх читачів, і коли одного дня росіяни закрили його тижневик, у нього виникло відчуття, нібито він опинився у стократ розрідженому повітрі. Ніхто не міг йому замінити погляду незнайомих очей. Йому здавалось, що він задихнеться.