Невдача комісара Мегре - Сторінка 6

У мене в селі були неприємності. Лиш потім зрозуміли, що я зробив це ненавмисне.

В нього було низьке чоло і цупке, мов щетина, волосся.

— Розкажи докладніше.

— Я браконьєр, це факт. Цього я не заперечував.

— Ти вбив лісника?

— Він завжди мене підстерігав. Їй-бо, того разу я його не помітив. Я полював на козу і раптом почув шелест в кущах…

— А як ти надумався приїхати сюди?

— Я не надумався.

— Тебе розшукав Фюмаль?

— Еге ж. Йому потрібна була надійна людина. Ви ніколи не буваєте в селі, але там вас не забули, вами пишаються, вірте мені. А він, коли розбагатів, повернувся й купив графський маєток.

У Мегре стиснулось серце — навіть те місце, де він народився, було опоганене Фюмалем.

— Розумію, — пробурмотів він.

Чи не був це метод у Фюмаля — оточувати себе людьми, яких він міг завжди тримати в руках? Йому був потрібний не стільки швейцар, як постійний охоронець, як бульдог, і заради цього привіз до Парижа молодика, що дивом уникнув гільйотини.

— Він підсунув хабара прокуророві?

— Звідки це вам відомо?

— Відповідай.

— Ви, може, знаєте, як його звати?

Мегре не знав. Проте навряд чи це щось важило зараз.

— Розповідай, що трапилось учора ввечері.

— Нічого не трапилось. Хазяїн не виходив.

— Коли він повернувся?

— Коло восьмої години. Він хотів вечеряти вдома.

— Сам?

— Ні, з мадмуазель Луїзою.

— Машина була поставлена в гараж?

— Так. Вона й зараз там.

— Секретарка їсть завжди із слугами?

— Це їй приємно… Через Фелікса.

— Всі знають про її стосунки з Феліксом?

— Хіба важко помітити?

— Твій хазяїн теж знав?

Віктор мовчав.

— Ти йому розповів?

— Він якось сам мене запитав…

— І ти йому сказав?

— Еге ж.

— Наскільки я розумію, ти доповідав йому про все, що робилося в домі.

— Він мені за це платив.

— Повернімось до вчорашнього вечора. Ти виходив з цієї кімнати?

— Вечерю мені принесла Жермен.

— Як і щовечора?

— Так.

— Це одна з прислужниць?

— Так.

— Котра саме?

— Та, що старша.

— Більше ніхто не приходив?

— Месьє Жозеф. Він повернувся о пів на десяту.

— Отже, він тут живе?

— А ви не знали?

Мегре не мав жодного сумніву щодо цього.

— Розкажи докладніше. Де його кімната?

— В нього не кімната, а ціла квартира на четвертому поверсі. Це колишня мансарда, але кімнати там більші, ніж над гаражем. Раніше в них жили слуги.

— Відколи він там?

— Не знаю. Коли я приїхав сюди, то вже застав його.

— А ти давно тут?

— П'ятий рік.

— Де обідає цей месьє Жозеф?

— Майже завжди в кафе на бульварі Батіньоль.

— Він жонатий?

— Здається, вдівець.

— Він завжди ночує вдома?

— Завжди, коли не у відрядженні.

— Він часто виїздить?

— Так. Йому доручено контроль за філіями в провінції.

— Ти кажеш, що він повернувся о котрій годині?

— Приблизно о пів на десяту.

— Він нікуди не виходив?

— Ні.

— Був ще хтось?

— Месьє Гайярден.

— Звідки ти його знаєш?

— Він учащав сюди раніше — поки не посварився з хазяїном. Потім він перестав з'являтись, а вчора…

— Ти його пустив нагору?

— Хазяїн подзвонив мені і звелів пропустити.

— Це було о котрій годині?

— Коло десятої. Точніше не скажу — я звик визначати час по сонцю і забуваю глянути на годинник.

— Скільки часу він залишався нагорі?

— Хвилин п'ятнадцять.

— Як ти його випустив, коли він спустився?

— Я натиснув кнопку у себе на столі. Двері в нас відчиняються автоматично.

— Ти бачив, як він проходив?

— Звичайно,

— В його вигляді ти не помітив нічого незвичайного?

Якусь мить Віктор вагався.

— Як вам сказати? У вестибюлі завжди темнувато, а я був далеко од вікна.

— Отже, ти не знаєш, у якому він був настрої?

— Звичайно, ні.

— Хазяїн не дзвонив тобі пізніше?

— Чого він мав дзвонити?

— Відповідай на запитання.

— Ні… Здається, ні… Стривайте… Ні… Я ще проглянув газету, погасив світло і ліг спати.

— Отже, після того, як пішов Гайярден, ніхто більше не приходив?

Віктор мовчав.

— Це не так?

— Це так, звичайно… Але, можливо, це й не так… Важко за кілька хвилин усе розповісти. Не знаю, чи відомо вам, що… Вони вам нічого не казали?

— Хто "вони"?

— Ну, мадмуазель Луїза, Ноемі чи Жермен…

— Хтось міг увійти в дім без твого відома?

— Певна річ!

— Хто?

— По-перше, хазяїн, який міг вийти й повернутись. Ви не помітили маленьких дверцят з вулиці Проні? Це колишній чорний хід, і в хазяїна є ключ.

— Він ним часто користувався?

— Не думаю. Не знаю.

— В кого ще є ключ?

— По-моєму, у месьє Жозефа. Я не раз бачив, як він виходив з дому вранці, хоч напередодні ввечері я його не впускав.

— У кого ще?

— Напевне, у його любки.

— Кого ти маєш на увазі?

— В останньої його полюбовниці — така маленька, чорнява. Не знаю, як її звуть. Вона живе на вулиці Етуаль.

— Вона була тут минулої ночі?

— Я ж вам сказав, що не знаю. Мене вже раз так допитували, коли скоїлася ця історія з лісником. В мене від тих допитів в голові замакітрилось, і я такого наговорив, чого ніколи й не було. Мене навіть розписатись примусили, а потім підсунули під ніс.

— Ти любив хазяїна?

— Хіба вам не байдуже?

— Ти відмовляєшся відповідати?

— Ні, просто я кажу, що це, крім мене, нікого не стосується.

— Як знаєш.

— Я це тому кажу, що…

— Розумію.

Краще було не наполягати, і Мегре неквапливо піднявся на другий поверх.

— Пані Фюмаль все ще не спускалась? — запитав він секретарку.

— Вона не може його бачити, перш ніж його покладуть в труну.

— Як вона себе почуває?

— Як завжди.

— Вона не була здивована?

Луїза Бурже знизала плечима. Вона була більше схвильована, ніж напередодні, і Мегре кілька разів помітив, що вона кусає нігті.

— Я не знайшов ніякої зброї, патроне. Просять вашого дозволу перевезти тіло на експертизу до інституту судової медицини.

— Що каже слідчий?

— Він не заперечує.

— В такому разі нехай везуть.

Сходами пройшов Віктор з пачкою листів у руках, прямуючи до кабінету секретарки.

— Дай сюди! — зупинив його Мегре.

Листів було менше, ніж він сподівався. Напевне, більша частина кореспонденції Фюмаля надходила до контори на вулиці Рамбюто.

Мегре відразу впізнав жовтуватий конверт. Він озирнувся і зустрівся поглядом з Луїзоїо Бурже.

Адресу було написано олівцем. Всередині, на аркушику цупкого паперу, чорніли лише два слова:

"ПОПЕРЕДЖАЮ ВОСТАННЄ".

Це вже скидалося на кепський жарт.

В цю мить Фердінанд Фюмаль, лежачи на носилках, назавжди залишав свій особняк на бульварі Курсель, прямуючи до чорної закритої машини, що чекала на нього біля головного входу до парку Монсо.

— Знайди мені в телефонному довіднику месьє Гайярдена з вулиці Франсуа Першого.

Секретарка подала Ляпуентові довідник.

— Роже? — запитав він.

— Так. Попроси його до телефону.

Інспектор набрав номер.

— Алло, я слухаю! — почулося в трубці.

Говорила жінка.

— Пробачте, що я турбую вас, мадам. Я хотів би поговорити з месьє Гайярденом. Так… Що? Його немає?

Ляпуент кинув запитальний погляд на комісара.

— Це терміново… Ви не знаєте, де він? Часом не в конторі? Ні? Кудись поїхав?.. Будь ласка, не кладіть трубки.

— Запитай, чи не знає вона, де він ночував?

— Алло! Чи не можете ви сказати, де він провів минулу ніч?.. Ні… Коли ви його бачили востаннє?.. Ви разом вечеряли?.. В ресторані "Фуке"? І розійшлись о котрій? На початку десятої?.. Ви не знаєте, куди він пішов після цього? Не сказав… Розумію. Так… Дякую. Ні, ні. Нічого не треба переказувати…

Він поклав трубку і повернувся до Мегре.

— Як я розумію, це не його жінка, а коханка, і він їй ніколи не доповідає про свої плани.

Два інспектори, які вже давно приїхали, розмовляли з представниками судової медицини.

— Нев'є, ти їдь на вулицю Франсуа Першого… Адреса в довіднику… Гайярден. Спробуй дізнатись, який у нього багаж… Дістань фото. Повідом його прикмети в усі аеропорти та вокзали…

А втім, це було б надто просто — Мегре не йняв цьому віри.

— Ви знали, що Гайярден мав учора ввечері прийти до вашого шефа? — запитав він у Луїзи Бурже.

— Я вже вам казала, що хтось подзвонив, і він відповів: "Гаразд".

— В якому він був настрої?

— Як завжди.

— Месьє Жозеф часто заходив до нього вечорами?

— Досить часто.

— Де він зараз?

— Мабуть, у себе.

Месьє Жозеф, можливо, справді був у себе хвилину тому, але зараз всі раптом побачили його постать у коридорі. Він ішов повагом. Порівнявшись з Мегре, запитав:

— Що трапилось?

Серед усієї цієї веремії його спокійний голос пролунав страшенно неприродно.

— Ви нічого не чули? — похмуро запитав Мегре.

— А що? Де пан Фюмаль?

— Він умер.

— Що ви сказали?

— Я сказав, що він умер, його тіло вже в іншому місці. Ви міцно спите, месьє Жозеф!

— Я сплю, як усі.

— Ви з самого ранку нічого не чули?

— Я чув, як хтось увійшов до пані Фюмаль. Її спальня під моєю.

— А о котрій годині ви лягли спати вчора ввечері?

— Приблизно о пів на одинадцяту.

— Коли ви вийшли від шефа?

Спантеличений месьє Жозеф усе ще не розумів, що відбувається навколо нього.

— Чому ви мене про це запитуєте?

— Тому що Фюмаля вбито. Ви були в нього вчора після вечері?

— Я в нього не був, але я його бачив, коли повернувся додому.

— О котрій годині?

— О пів на десяту. Можливо, трохи пізніше.

— А що потім?

— Нічого. Я піднявся до себе, з годину попрацював і ліг спати.

— Ви не чули пострілу?

— На четвертому поверсі не чути, що тут відбувається.

— У вас є пістолет?

— У мене?! Та я зроду зброї в руках не тримав! Я навіть в армії не служив через погане здоров'я.

— Ви знали, що у Фюмаля був пістолет?

— Він сам мені його показував.

У спальні, в шухляді нічного столика, під паперами нарешті знайшли автоматичний пістолет бельгійського виробництва. Ним, видно, ніколи не користувались, отже, ця знахідка нічого не важила.

— Вам теж було відомо, що Фюмаль когось чекав?

В цьому будинку ніхто не відповідав одразу: після кожного запитання наставала пауза; кожний немов повторював його у думці, перш ніж зрозуміти.

— Кого чекав?

— Не робіть з себе дурника, месьє Жозеф! До речі, як ваше справжнє ім'я?

— Жозеф Гольдман. Пан Фюмаль рекомендував мене, коли ми з вами познайомились.

— Що ви робили до того, як почали служить у Фюмаля?

— Двадцять два роки я був судовим виконавцем. Що ж до моєї служби у пана Фюмаля, то ви не зовсім точно висловились. Я був для нього не слугою і не службовцем, а скоріше другом і порадником.

— Тобто ви допомагали йому обходити закон у його махінаціях?

— Обережно, пане комісар. У нас є свідки.

— Ну й що?

— Глядіть, щоб вам не довелось відповідати за ці слова.

— Що вам відомо про візит Гайярдена?

Старий якусь хвилину кусав тонкі, як нитки, губи.

— Нічого.

— Гадаю, вам також нічого не відомо про панночку на ім'я Мартіна, що живе на вулиці Етуаль.