Невидима колекція - Сторінка 3

– Ось вам штамп колекціонера Наґлера, а ось – Ремі та Есдайля; хіба могли вони коли-небудь припустити, що їхня власність опиниться тут, у такій скромній кімнатці.

У мене на спині виступив холодний піт від споглядання того, як цей старий, не підозрюючи про свої втрати, захоплено вихваляв порожній листок паперу і з точністю до міліметра показував нігтем на штампи колишніх власників, які існували тільки в його фантазії. Від жаху мені перехопило подих, і я не знав, що йому казати. Але коли розгублено подивився на обох жінок, то знову побачив благально складені руки старенької, яка перелякано тремтіла. Тоді я зосередився і почав виконувати свою роль.

– Нечувано! – нарешті спромігся я на слово. – Прекрасний відбиток.

І відразу ж його обличчя засяяло від гордості.

– Це ще нічого, – тріумфував він. – Ви ще не бачили "Меланхолії". А "Страсті" – винятковий екземпляр, такого якісного більше не існує. Ось, дивіться сюди, – і його пальці знову обережно провели по поверхні уявного зображення. – Ця свіжість, ці насичені теплі кольори. Цілий Берлін разом із усіма панами торговцями і музейними директорами став би з ніг на голову, аби отримати цей примірник.

Цей безперервний тріумфаторський монолог тривав понад дві години. Я навіть не можу передати вам, наскільки моторошно було переглядати разом із ним ці сто чи двісті порожніх шматків паперу або ж неякісних репродукцій, які у пам'яті цього бідолаги, який ні про що не здогадувався, були прекрасними. Жодного разу не збившись, він описував один за одним екземпляри своєї колекції, ретельно зупиняючись на кожній деталі і вихваляючи їхню неповторність. Невидима колекція, давним-давно розвіяна вітром, продовжувала жити в уяві цього зворушливого обдуреного чоловіка і залишалась яскравою, а його пристрасні описи були настільки переконливими, що я і сам майже повірив у його слова. Тільки один-єдиний раз страшна небезпека пробудження перервала цей впевнений сомнамбулічний потік захоплень: описуючи пробний відбиток "Антіопи" Рембрандта, який і справді мав бути дуже коштовним, він знову нахваляв чіткість штрихів, але коли з любов'ю водив руками по паперу, повторюючи контури рисунка, раптом не відчув під пучками пальців знайомих заглиблень. І тут на його обличчя набігли зморшки, а в голосі зазвучала невпевненість:

– А це справді "Антіопа"? – розгублено пробурмотів він, на що я відразу ж відреагував і квапливо вихопив у нього з рук порожній листок, а тоді заходився захоплено описувати гравюру, яка і в моїй пам'яті зберігалася з усією точністю деталей.

Обличчя сліпого знову засяяло, невпевненість зникла. І чим більше я вихваляв, тим помітніше розквітали у цьому грубуватому покаліченому старому доброзичливість і щирість, глибока і наївна радість.

– Нарешті я маю справу з фахівцем, з людиною, яка усвідомлює вартість моїх папірців. Ви завжди з недовірою ставилися до того, що я всі гроші витрачав на свою колекцію, і це правда: усі шістдесят років я не дозволяв собі ні вина, ні пива, ні тютюну, не їздив нікуди, не ходив до театру, не купував книг. Усі гроші відкладав на ці картинки. Але побачите самі – коли мене не стане, ви будете багатими, найбагатшими у цілому місті, такими ж, як найбагатші дрезденці, тоді ви зрадієте, що я був таким божевільним. Але, поки я живий, ні один папірець не буде винесено за поріг – спершу мають винести мене, а потім уже мою колекцію.

А його рука при цьому ніжно погладжувала давно спорожнілі папки, ніби щось живе. Це було жахливо, але водночас зворушливо, бо за весь час війни я ні разу не спостерігав виразу справжнього щастя на котромусь із німецьких облич. Поряд із ним стояли дружина і донька, дуже схожі на постаті однієї з гравюр відомого німецького майстра, де жінки прийшли до гробу Спасителя, щоб із жахом і водночас із глибоким радісним екстазом вірних побачити, що камінь відсунуто, а гріб порожній. Так і ці передчасно постарілі, виснажені і нещасні провінціалки стояли, мов зачаровані, і спостерігали за дитячою радістю старого – вони самі не знали, сміятися їм чи плакати. Такої зворушливої картини мені ще не доводилося бачити. Але старий ніяк не міг насититися моїми похвалами і знову й знову перебирав свої папки, жадібно вслухаючись у кожне моє слово. Тож для мене стало неабиякою полегкістю, коли папки нарешті відсунули набік і на столі з'явилася кава. Але моє зітхання, полегшене і повне докорів сумління, було дрібницею у порівнянні з бурхливою радістю старого, який ніби помолодшав років на тридцять! Він розповідав історії про те, як купував екземпляри своєї колекції, як натрапляв на несподівані знахідки, а потім самостійно, відмовляючись від сторонньої допомоги, знову брав у руки ту чи іншу папку і шукав потрібне зображення. Його радість нагадувала алкогольне сп'яніння. А коли я сказав, що мушу вже йти, він перелякався, почав тупотіти ногами, як ображена дитина, і кричати, що так не можна, я ж не подивився ще й половини. Жінкам ледве вдалося переконати його не затримувати мене довше, щоб я не запізнився на свій потяг.

Після тривалого опору він таки піддався на вмовляння, ми почали прощатися, і його голос став зовсім м'яким. Він взяв у руки обидві мої долоні, а його пальці з усією чутливістю, притаманною сліпим, виражали глибоку вдячність, погладжуючи мої пальці, вони ніби хотіли дізнатися про мене більше і виразити почуття, які неможливо описати словами.

– Ви влаштували мені справжнє свято своїми відвідинами. Неймовірне свято, – почав він, і відчувалося, що він справді зворушений до глибини душі, я ніколи не забуду його обличчя у момент, коли він казав це. – Для мене було так чудово нарешті знову показати свої картинки справжньому знавцеві. Але ви повинні знати, що ви недаремно приїздили сюди, до мене, бідного старого сліпця. Я обіцяю вам перед дружиною, вона буде свідком, що допишу в своєму заповіті додатковий пункт, згідно з яким ваша крамниця буде проводити аукціон моєї колекції. Саме вам випаде честь розпоряджатися цим нікому невідомим скарбом, аж поки він розійдеться по світу, – і він з любов'ю поклав руку на розграбовані папки. – Пообіцяйте мені зробити гарний каталог, хай це буде пам'ятником на моїй могилі – кращого мені не треба.

Я подивився на його дружину й доньку, вони притиснулися щільніше одна до одної і час від часу починали тремтіти, передаючи це тремтіння одна одній, немов були одним тілом. Мені самому на душі було радісно від того, як урочисто старий передав мені розпорядження над своїм давно втраченим скарбом. Під впливом його настрою я пообіцяв те, що ніколи не зміг би виконати. Знову в глибині його мертвих очей з'явилося світло, і я відчув, як йому хочеться обійняти мене, відчув ніжність, з якою його пальці стискали мої, його вдячність і серйозність наміру щодо заповіту.

Жінки відпровадили мене до дверей. Вони не наважувалися заговорити, бо його тонкий слух вловив би кожне слово, але їхні очі були повними сліз і випромінювали безмежну вдячність. Глибоко зворушений, я спустився сходами. Мені було соромно: ніби янгол із казки, я зайшов до хати бідних людей і на годину зробив сліпого зрячим, спасенною брехнею допоміг не зруйнувати його ілюзій і не відкрив йому правду, хоча насправді прийшов як підступний ґешефтяр, аби видурити в нього кілька цінних екземплярів його колекції. Але замість цього я взяв із собою значно більше – у наш тупий і безрадісний час я мав нагоду відчути справжнє захоплення, духовну просвітленість, екстаз, причиною якого було саме лише чисте мистецтво. Люди давно забули, що це таке. І мене охопила, не можу назвати це іншим словом, святобливість, хоча я і продовжував соромитись – сам не знаю чого.

Я вже стояв на вулиці, коли вгорі відчинилося вікно, і я почув, як вигукнули моє ім'я, і справді, старий не зміг утриматися, і тепер вдивлявся своїми сліпими очима у порожнечу в тому напрямку, де я, на його думку, стояв. Він так сильно вихилився вперед, що жінки змушені були підтримати його, махав хустинкою і гукав:

– Щасливої дороги!

Його голос був радісним і захриплим від перезбудження, як голос підлітка. Я ніколи не забуду цієї картинки: радісне обличчя сивого старця вгорі, у вікні, так високо над усіма цими заклопотаними, забіганими і похмурими людцями на вулиці, м'яке і підняте високо над нашим огидним реальним світом на білій хмарині блаженної пристрасті. І я змушений був згадати дуже правильний вислів, здається Ґете: "Колекціонери – щасливі люди".