Невидиме дитятко - Сторінка 15

Зате вся долина вкрилася білою ватою: гори, дерева, річка і їхній будиночок. А ще було холодно, набагато холодніше, ніж у квітні.

– Оце й називається Різдвом? – здивувався Мумі-тато. Він набрав у лапу вати, зачудовано її розглядаючи. – Цікаво, це росте з землі чи впало з неба? – запитав він. – Мало би бути дуже неприємно, якщо воно з'явилося враз.

– Але ж, тату, це сніг! – втрутився Мумі-троль. – Я знаю, що це сніг. І він не випадає увесь нараз.

– Справді? – здивувався Тато ще більше. – Все одно неприємно…

Повз них пройшла тітка Гемуля, везучи на санках – штовханках ялинку.

– О, нарешті ви прокинулися, – кинула вона байдуже. – Потурбуйтеся про ялинку, доки спаде ніч…

– А навіщо?.. – почав було Мумі-тато.

– Зараз не маю на вас часу! – гукнула тітка через плече, прямуючи своєю дорогою.

– Доки спаде ніч… – прошепотіла Хропся. – Вона сказала, доки спаде ніч… Жахіття почнеться увечері…

– Очевидно, ялинка потрібна, щоб впоратися з тим жахіттям, – міркував собі Тато. – Нічого не розумію…

– Я також, – зітхнула Мумі-мама. – Однак не забудьте шалики і черевички на лапки, коли підете за тією ялинкою. Я ж тим часом спробую розпалити вогонь у кахельній печі.

Незважаючи на загрозу катастрофи, Мумі-тато вирішив не чіпати жодної зі свої ялинок біля будинку, він їх шанував. Натомість переліз разом із Мумі-тролем через паркан Капарулі й вибрав велику ялинку, яка, правду кажучи, уже ні на що не була придатна.

– Гадаєш, нам доведеться заховатися у ній? – поцікавився Мумі-троль.

– Не знаю, – відповів Мумі-тато, продовжуючи рубати. – Я нічого не розумію з того, що тут відбувається.

Вони вже майже дотягнули ялинку до річки, коли назустріч їм стрімголов вибігла Капаруля, обвішана сумками та пакунками. Її мордочка пашіла від збудження, вона, на щастя, навіть не впізнала своєї ялинки.

– Ґвалт і галас! – репетувала вона. – Невихованим їжакам не слід дозволяти… Як я нещодавно казала Рюмсі, це просто сором…

– Ялинка… – урвав потік слів Капарулі Мумі-тато, відчайдушно хапаючись за її хутряний комір. – Що роблять з ялинкою?

– З ялинкою? – очманіло повторила Капаруля. – Ялинка!.. Який жах! Це нестерпно… її ж треба одягнути… я не встигну…

Торби випали їй з лап у сніг, шапочка зсунулася на носа, вона ледь не плакала на межі нервового зриву.

Мумі-тато лише похитав головою, знову завдаючи собі на плечі ялинку.

Удома Мумі-мама підмела веранду, принесла рятівні жакети та аспірин, татову рушницю і теплі компреси. Ніколи заздалегідь не знаєш, що знадобиться!

Маленька Крихітка сиділа на самому краєчку канапи, сьорбаючи чай. Мама знайшла її у снігу під верандою, а що була змерзлою та нещасною, то Мама запросила її до хати.

– Ось і ялинка, – сказав Мумі-тато, переступаючи поріг. – Знати б лише, що з нею робити… Капаруля каже, ніби її треба одягнути…

– Одягу таких великих розмірів у нас немає, – захвилювалася Мумі-мама. – Що вона мала на увазі?

– Яка вона красуня! – вигукнула Крихітка, та так розгубилася від власної відваги, що похлинулася чаєм.

– А ти знаєш, як одягати ялинку? – запитала Хропся.

– Гарними прикрасами. Дуже-дуже гарно… Я таке чула… – прошепотіла, густо почервонівши, Крихітка.

Не в змозі довше опиратися непереборній сором'язливості, Крихітка затулила лапками мордочку, незграбно перевернула горня з чаєм і вискочила з веранди надвір.

– А тепер помовчте, я думаю, – звелів Тато Мумі-троля. – Якщо ялинку треба причепурити якнайгарніше, то аж ніяк не для того, щоб ховатися в ній від небезпеки. Мабуть, небезпеку слід задобрити. Я потроху починаю розуміти, в чому справа…

Ялинку винесли на подвір'я і міцно встромили в сніг, а потім заходилися чіпляти на неї від низу до верхівки всілякі гарні дрібнички, які лиш потрапляли під руку. Прикрасили черепашками з літніх рабаток та Хропсиним намистом з перлів; зняли з люстри у вітальні підвісні кришталики й почепили на гілки, а верхівку заквітчали червоною шовковою трояндою, яку подарував Мумі-мамі Тато Мумі-троля. Усі несли до ялинки свої найвишуканіші прикраси, щоб уласкавити незбагненні сили зими.

Коли ялинка була вже прибрана, повз них знову – на цей раз у протилежному напрямку – промайнула на санках-штовханках Тітка Гемуля. Вона квапилася ще більше, якщо таке можливо…

– Погляньте на нашу ялинку! – гукнув Мумі-троль.

– Дайте спокій! – відбуркнула тітка Гемуля. – Та що з вас взяти – ви завжди були диваками! Я поспішаю… Треба приготувати святкову вечерю для Різдва.

– Вечерю… для Різдва… – спантеличено повторив Мумі-тато. – То Різдво ще й їсть?..

Та Тітка Гемуля не слухала.

– Невже ви думаєте, що можна обійтися без різдвяної вечері? – нетерпляче кинула вона і, відштовхуючись лапою, з'їхала униз схилом.

Усеньке пообіддя Мумі-мама поралася на кухні. Перед самим смерканням різдвяна вечеря була готова. Мама розставила її у маленьких мисочках навколо ялинки. Був там морс і квасне молоко, пиріг з чорницями і яєчний лікер та ще всяка всячина, яку так полюбляє родина Мумі-тролів.

– Гадаєте, Різдво дуже голодне? – непокоїлася Мумі-мама.

– Навряд, чи голодніше за мене, – тужно відповів Тато. Він сидів у снігу, загорнувшись ковдрою по самі вуха, і мерз. Але ж усі малі створіння повинні бути дуже й дуже ввічливими з могутніми силам природи.

Унизу, в долині в усіх віконцях засвічувалися вогні. Світелка миготіли й попід деревами, у кожному гніздечку поміж гіллям. Мерехтливе світло шугало туди й сюди понад снігом. Мумі-троль зиркнув на Тата.

– Так і зробимо, – кивнув Мумі-тато. – Про всяк випадок…

Мумі-троль подався до будинку й позбирав усі свічки, які лиш міг знайти. Він повтикав їх у сніг довкола ялинки, обережно позапалював одну по одній, аж вони яскраво запалахкотіли, щоб умилостивити темряву та Різдво.

Поступово у долині стало зовсім тихо. Напевно усі позачинялися вдома, чекаючи, коли ж насуне небезпека. Лише одна самотня тінь блукала поміж деревами – то був Гемуль.

– Агов! – тихенько гукнув Мумі-троль. – Воно скоро прийде?

– Не заважай! – роздратовано буркнув Гемуль, увіткнувшись носом у довгий список, в якому вже майже всі записи були перекреслені.

Він сів біля однієї зі свічок і заходився перечис– лювати.

– Мама, тато, Капаруля, – бурмотів він. – усі кузини… найстарший їжак… малим нічого не треба. Торік Чмих мені нічого не дарував… Рюмса і Мудрик, Тітка… Мені голова йде обертом!

– У чім справа? – злякано запитала Хропся. – З ними щось трапилося?

– Подарунки! – вибухнув Гемуль. – З кожним новим Різдвом потрібно щораз більше подарунків.

Тремтячою лапою він зробив позначку хрестиком у своєму списку і поквапився далі.

– Почекай! – загукав йому вслід Мумі-троль. – Поясни… А твої рукавиці…

Але Гемуль уже зник у темряві, як і всі ті, хто квапився і шалено хвилювався перед приходом Різдва.

Родина Мумі-тролів і собі мовчки подалася до будинку – шукати подарунки. Мумі-тато вибрав свою найліпшу блешню на щуку, яка лежала у гарненькій коробочці. Написав на ній "Для Різдва" і поклав у сніг. Хропся зняла з ніжки золотий браслетик, важко зітхнувши перед тим, як загорнути його у сріблястий папір. Мумі-мама вийняла зі своєї найпотаємнішої шухляди книжку з кольоровими малюнками, єдину книжку з ілюстраціями в усій долині. Те, що загорнув у святковий папір Мумі-троль, було таким гарним і таким особистим, що він нікому його не показав. Навіть згодом, навесні, Мумі-троль нікому не признався, що то був за подарунок.

Потім усі вмостилися у снігу під ялинкою, очікуючи приходу катастрофи.

Минав час, однак нічого не траплялося.

Лише маленька Крихітка, яка вдень пила чай на веранді Мумі-тролів, виткнула мордочку з-поза дровітні. Вона привела з собою усіх своїх родичів і друзів родичів, таких же крихітних, сіреньких, змерзлих та збідованих, як вона сама.

– Веселого Різдва! – знічено прошепотіла Крихітка.

– Ти, правду кажучи, перша, хто вважає Різдво веселим, – сказав Мумі-тато. – Хіба не боїшся того, що станеться, коли воно прийде?

– Воно вже тут, – ледь чутно пролепетала Крихітка, примощуючись на снігу разом з родичами. – Можна поглянути? У вас така красуня-ялинка!

– І стільки смачного… – мрійно озвався один із родичів Крихітки.

– І справжні подарунки, – додав інший.

– Усе своє життя я мріяла побачити таке зблизька, – підсумувала сказане Крихітка і зітхнула.

Запала тиша. Полум'я свічок навіть не миготіло – надворі була тиха ніч. Крихітка і її родичі теж принишкли. Відчувалося їхнє захоплення, зачудування, відчувалося щораз сильніше… Зрештою, Мумі-мама присунулася до Тата і шепнула йому до вуха:

– Як гадаєш…

– Так, але якщо… – засумнівався Тато.

– У всякому разі, – втрутився Мумі-троль, – якщо Різдво розсердиться, ми зможемо заховатися на веранді, – а тоді, звернувшись до Крихітки, додав: – Будь-ласка, усе це ваше!

Крихітка не вірила власним очам. Вона сторожко підступилася до ялинки, за нею присунулися родичі та друзі – їхні вуса шанобливо тремтіли.

Вони ще ніколи не мали свого Різдва.

– Мабуть, настав час утікати, – стривожено мовив Тато.

Родина Мумі-тролів, швидко перебираючи лапками, кинулася на веранду й заховалася під столом.

Але нічого не трапилося.

Потроху вони осміліли й сторожко визирнули у вікно.

Крихітки сиділи на снігу, їли, пили, розгортали подарунки і тішилися, як ніколи. Потім видряпалися на ялинку і почепили на всіх гілках запалені свічки.

– Але верхівку слід прикрасити великою зіркою, – зауважив дядечко Крихітки.

– Ти так гадаєш? – замислено промовила Крихітка, розглядаючи червону троянду з шовку Мами Мумі-троля. – Хіба це має аж таке важливе значення? Головне – ідея!

– Треба було роздобути десь і зірку, – прошепотіла Мумі-мама. – Але ж це неможливо!

Вони подивилися на небо, далеке і чорне, густо всіяне зірками; їх було в тисячі разів більше, аніж влітку. А найбільша з них висіла над самісінькою верхівкою їхньої ялинки.

– Я би трішки поспала, – мовила Мама Мумі-троля. – Не маю уже сили мудрувати, що все це означає… Але ніби нічого поганого…

– У кожному разі, – озвався Мумі-троль, – я вже не боюся Різдва. Гемуль, Капаруля та Тітка Гемуля щось, напевно, переплутали…

Рукавиці Гемуля поклали на поруччя веранди, де він одразу зможе їх помітити. Родина Мумі-тролів повернулася до будинку, щоб знову вкластися спати в очікуванні весни.