Невидиме дитятко - Сторінка 5

Щасливо дісталися додому?

– Так, дякую. Здається надворі знову трохи дме… – якусь мить Капаруля помовчала, а потім озвалася приязно: – Пані Чепуруле, оті жахливі речі, про які ви розповідали, вони часто з Вами траплялися?

– Ні, – відказала Чепуруля.

– Отже, тільки інколи?

– Власне кажучи, ніколи. Я просто так" відчуваю…

– О! – мовила Капаруля. – Я лише хотіла подякувати Вам за гостину… Отож з Вами ніколи нічого схожого не відбувалося?

– Ні, ніколи… Дякую, що Ви зателефонували. Сподіваюся, ми ще зустрінемося коли-небудь.

– Я теж сподіваюся, – і Капаруля поклала слухавку.

Чепуруля сиділа якийсь час, не зводячи очей з телефону, її лихоманило.

"Скоро мої вікна почорніють, – думала вона. – Можна було би заслонити їх ковдрами, а дзеркала повернути до стіни". Але Чепуруля навіть не поворухнулася, лише сиділа, прислухаючись, як у димарі завиває вітер. Ніби маленьке покинуте звірятко.

У стіну з південного боку будинку почала гупати верша гемуля, але Чепуруля не наважилася вийти з хати і зняти її.

Будинок стиха затремтів, вітер налітав тепер наскоками, чутно було, як шторм розпалюється і галопом мчить через море.

Десь із даху зсунулася черепиця і розбилася об скелю. Чепуруля здригнулася й підвелася, квапливо рушила до спальні, але спальня була надто велика і не здавалася надійним прихистком. Комора! Вона достатньо маленька, щоб відчути себе там у безпеці. Чепуруля схопила в оберемок ковдру і кинулася через кухню, відчинила ногою двері до комірки і, важко сапаючи, замкнула їх за собою. Завивання бурі сюди майже не долинало. А ще у коморі не було вікон, лише маленький отвір для вентиляції.

Навпомацки у темряві вона обійшла мішки з картоплею і, загорнувшись у ковдру, примостилася біля самої стіни під полицями з варенням.

Поволі її уява почала вимальовувати власну бурю, набагато грізнішу й шаленішу аніж та, яка стрясала її будиночком. Хвилі прибою оберталися величезними білими драконами, могутній вихор, ревучи, здіймав на видноколі чорний іскристий стовп води, що мчав просто на неї й невблаганно наближався…

Її уявна буря була найстрашніша, але так бувало завжди. У глибині душі Чепуруля навіть трохи пишалася своїми вигаданими катастрофами, які належали тільки їй.

"Капаруля – дурна вівця, – міркувала вона. – Дурепа, у якої на думці самі лише тістечка до чаю та пошивки на подушки. Вона навіть на квітах не знається! Що вже вимагати, щоб зрозуміла мене… Сидить собі тепер і думає, що зі мною ніколи нічого не траплялося. І це зі мною, тією, яка щодня переживає кінець світу, однак, незважаючи ні на що, уранці одягається, а ввечері роздягається, їсть і миє посуд, приймає гостей, ніби нічого й не трапилося.

Чепуруля виставила носа з– під ковдри й, суворо дивлячись у темряву, сказала:

– Та я вам всім ще покажу!..

Невідомо, що вона мала на увазі. Потім вона знову загорнулася з головою у ковдру й затулила лапками вуха.

Вже й північ настала, а шторм шаленів ще дужче. Десь о першій годині вночі швидкість вітру сягнула сорока шести метрів на секунду. Ще приблизно за годину з даху зірвало димаря. Одна його половина впала під стіною будинку, а інша висипалася в коминок. Крізь діру в даху виднілося темне нічне небо, по якому невпинно котилися хмари. А тоді буря увірвалася в дім, і все перемішалося: з коминка вимітало попіл, фіранки й скатерті тріпотіли на вітрі, а в повітрі літали родинні фотографії. Перелякані речі Чепурулі враз ожили, усе навколо шурхотіло, дзвеніло й лускало, двері грюкали, а картини падали на підлогу.

Нажахана напівпритомна Чепуруля стояла посеред вітальні, сукня лопотіла навколо її ніг, а в голові стугоніла думка:

– Ось воно й сталося. Тепер настане усьому кінець! Нарешті! Дочекалася!

Вона ухопила слухавку, щоб зателефонувати Капарулі й розповісти їй… гм… щось таке, що назавжди заткало би їй рота. Щось тріумфальне і заспокійливе.

Однак буря обірвала телефонні дроти.

Чепуруля нічого не чула, окрім ревища бурі та гуркоту черепиці, що злітала з даху.

"Якщо я вийду на горище, зірве дах, – міркувала вона. – А якщо зійду в льох, наді мною завалиться увесь будинок. Що б я не зробила, катастрофа неминуча!"

Вона схопила порцелянове кошеня й міцно притиснула до себе. Тієї миті вітер вибив вікно, осколки скла закружляли по підлозі. Потоки дощу шмагали меблі з червоного дерева, гарненький гіпсовий гемуль упав зі своєї підставки й розбився вщент.

З неймовірним гуркотом гепнулася на підлогу величезна кришталева дядечкова люстра. Чепуруля чула, як плачуть та голосять її речі, побачила краєм ока у розбитому дзеркалі свою пополотнілу мордочку і, не замислюючись, що робить, кинулася до вікна та вистрибнула надвір.

Отак вона й сиділа в піску, теплий дощ умивав її мордочку, поділ сукні лопотів та тріпотів на вітрі, наче вітрило. Вона міцно зажмурилася, збагнувши, що опинилася цілком безпорадна у самому центрі небезпеки.

Шторм погуркотів далі, впевнений, незворушний. Звуки, що наганяли страх, стихли. Стихло все, що вило, тріщало, розбивалось, гупало та рвалось. Однак небезпека чигала не надворі, а всередині будинку.

Чепуруля сторожко вдихнула гострий запах водоростей і розплющила очі.

Темрява була вже не такою чоренною, як перед тим у вітальні.

Хвилі накочувалися на берег, спокійний промінь маяка поволі мандрував крізь ніч, наглядаючи за штормом й тримаючи його на припоні, він ковзав повз Чепурулю, пропливав піщаними дюнами, губився на крайобрії і повертався знову, щоразу повертався знову.

"Я ніколи раніше не бувала сама надворі уночі, – думала Чепуруля. – От якби мама знала…"

Вона поповзла супроти вітру вниз берегом, якнайдалі від будинку гемуля, не випускаючи з лапок порцелянове кошеня. Відчуття, що й вона когось захищає, заспокоювало її. Море перед нею стало сизо-білим. Вітер зривав шумовиння з гребенів хвиль, й воно імлою розсівалося над пляжем. У роті відчувався присмак солі.

Позаду Чепурулі у будинку щось розбилося, але вона не обернулася. Вона скрутилася калачиком під великою каменюкою й широко розплющеними очима вдивлялася в ніч. Її вже не лихоманило. Як не дивно, Чепуруля раптом відчула себе в цілковитій безпеці. То було дуже незвичне відчуття, воно видалося їй заворожливо приємним. Та й чого, власне кажучи, тривожитися? Катастрофа таки трапилася врешті-решт!

Над ранок шторм улігся. Та Чепуруля ледве чи й помітила це. Вона поринула в глибоку задуму, розмірковуючи про себе, свої уявні катастрофи, меблі у хаті й запитуючи себе, як тепер дати собі раду з усім. Зрештою, нічого надзвичайного не сталося, лише димар "завалився.

Усе ж Чепуруля відчувала: все, що нині відбувалося, було найважливішою подією в її житті, яка потрясла, перевернула все її єство, і тепер вона не знала, як повернути життя у звичну колію. їй здавалося, що колишня Чепуруля перестала існувати, і не була певна, чи бажає її повернення. А як же бути з усім, що належало тій колишній Чепурулі? Що робити з тим, що розбилося, припало сажею, тріснуло й промокло? Важко собі уявити, що тижнями доведеться доводити все до ладу, клеїти, лагодити, вибирати розсипані повсюди осколки та уламки. А ще мити, прасувати, фарбувати наново, засмучуватися, коли щось не вдається полагодити, і завжди знати, що десь позалишалися сліди руйнації і що зовсім іще недавно все було набагато гарнішим… О ні! А потім порозставляти увесь старий непотріб на свої місця, у тих самих темних кімнатах і щосили переконувати себе, ніби навколо панує затишок…

– Нізащо! – скрикнула, підхопившись, Чепуруля. Ніжки їй затерпнули. – Якщо я спробую повернути все на свої колишні місця, то й сама зостануся колишньою. І знову боятимуся… Я вже це відчуваю. Знову крастимуться за мною циклони, тайфуни і буревії…

Чепуруля вперше приглянулася до будинку гемуля. Він стояв там, де й стояв. Руйнації відбулися лише в будинку, уламки лежали довкруги, чекаючи, доки вона потурбується про них.

Жодна справжня чепуруля ніколи не покине свої чудові успадковані меблі на поталу долі…

"Мама сказала би, що існує таке поняття, як обов'язок", – пробурмотіла сама до себе Чепуруля.

Надворі уже розвидніло.

На сході крайобрій очікував сходу сонця. Над морем пролітали поодинокі злякані подмухи вітру, небо було усіяне хмаринками, які загубив дорогою буревій. Інколи долинало слабке гуркотіння грому. Стихія ще не заспокоїлася, хвилі не знали, куди їм податися.

Чепуруля завагалася.

І раптом вона побачила смерч.

Він зовсім не був схожий на смерч із Чепурулиних фантазій – чорний, блискучий водяний стовп. Цей смерч був справжнім. Світлим. Біла хмарина, клубочучись, закручувалася донизу гігантською спіраллю, ставала крейдяно-білою у тому місці, де з поверхні моря здіймалася вода, щоб зустрітися зі смерчем. Смерч не ревів і не закипав. Він мовчки, поволі погойдуючись, наступав на берег, а сонце, що саме зійшло, забарвило його в яскраво-рожевий колір. Він губився у високості, безшумно закручувався могутнім вихором і невблаганно наближався.

Чепуруля не могла й поворухнутися. Вона завмерла, притискаючи до себе кошеня, й думала: "О, це моя чудова, розкішна катастрофа!"

Смерч вийшов на берег неподалік від Чепурулі. Білий вихор, тепер уже піщаний стовп, велично прокотився повз неї й незворушно підняв у повітря дах гемулевого будинку. Чепуруля бачила, як дах злетів угору і зник. А ще вона бачила, як закружляли у вихорі її меблі і також зникли. Гайнули у небо всі її гарні дрібнички, підставки і фотографії родичів, грілка до чайника і бабусин жбанок для вершків, крилаті вислови, вигаптувані шовком та сріблом, і геть усе-усе! Зворушена до глибини душі, вона подумала: "Яка краса! Хіба можу я, маленька бідолашна Чепуруля, протистояти могутнім силам природи? Чим я ще можу тут зарадити? Нічим… Усе виметено і прибрано!"

Смерч урочисто помандрував углиб суходолу, він ставав щораз тоншим, зрештою тріснув і розчинився в повітрі. Став непотрібним…

Чепуруля важко перевела дух.

– Тепер я вже ніколи більше не боятимуся, – мовила вона сама до себе. – Тепер я вільна! Тепер я робитиму все, що заманеться!

Чепуруля поставила порцелянове кошеня на камінь. Одне вушко у нього відбилося десь уночі, а на мордочці з'явилися масні плями. Від цього кошеня стало трохи інакшим, задерикуватим і ледь хитруватим.

Зійшло сонце.