Незнайко на Місяці - Сторінка 36

Ах, повинно! — посміхнувся Гризль, і його верхні зуби знову вп'ялися в підборіддя. — Ну, воно й лопне, якщо повинно, смію запевнити вас!

— Ха-ха!.. — зареготав він, задираючи вгору свою пацючу голову.

— Треба вмістити в газеті невеличку статтю, яка кинула б тінь на це товариство, — почав пояснювати Крабс. — Власники гігантських акцій повинні відчути, що вони мають справу з пройдисвітами і що всі їхні акції по суті не становлять ніякої цінності. Але категорично нічого стверджувати не слід. Треба тільки посіяти деякий сумнів.

— Розумію, — відповів Гризль. — Досить невеличкого сумніву, щоб усі кинулися продавати акції. Не мине й двох днів, як їх замість фертинга продаватимуть по п'ятачку. Мабуть, пан Спрутс хоче скупити ці акції по дешевинці, щоб продати, коли вони знову підскочать на ціні?

— Пан Спрутс нічого не казав мені про свої плани, — холодно відповів Крабс. — Наше діло, щоб у завтрашній газеті з'явилася ця стаття, все інше нас не обходить.

— Розумію, — закивав головою пан Гризль.

— І ще одне, — сказав Крабс. — Ніхто про цю статтю не повинен заздалегідь знати.

— Розумію. Я сам особисто займуся цією справою, — відповів Гризль.

Як тільки Крабс опинився за дверима, пан Гризль узяв свою авторучку, поклав перед собою чистий аркуш паперу і, нахиливши голову, почав швидко писати. Літери в нього виходили якісь товстенькі й водночас гостроносенькі, з довгими, опущеними вниз хвостами. Коли дивитися збоку — здавалося, він не писав, а акуратно розсаджував на поличках жирних хвостатих пацюків.

Обсадивши цими пацюками всю сторінку, пан Гризль натиснув кнопку електричного дзвоника.

— Віддайте це негайно в набір, — сказав він секретарці, яка з'явилася у дверях, і подав їй списаний аркуш. — Та дивіться — нікому ні гу-гу, — додав він, прикладаючи палець до губів, або, точніше сказати, до зубів.

Секретарка миттю зникла з аркушем у руках, а пан Гризль почав думати, де роздобути грошей, щоб якомога більше накупити гігантських акцій, тільки вони подешевшають.

Поки Крабс розмовляв з редактором Гризлем, а потім їздив у банк по гроші, Мига й Жуліо займалися своїми справами. Спочатку вони з'їздили на вокзал і купили два залізничні квитки до Сан-Комарика на завтрашній день. Повертаючись назад, вони заїхали в універмаг, де купили досить велику валізу, виготовлену з куленепробивного фіброліту, а коли їхали повз кінотеатр, купили два квитки на кінокартину, яка звалася "Таємничий незнайомець, або Розповідь про сімох задушених і одного утопленого в мазуті". Упоравшись з усіма цими справами, вони повернулися в контору, й Жуліо сказав Незнайкові та Козлику:

— Ви, братики, сьогодні попрацювали доволі. Ось вам квитки, можете піти в кіно. Після кіно йдіть обідати, а на роботу приходьте завтра вранці. Сьогодні сюди більше не з'являйтеся. Ми з Мигою за вас попрацюємо. Ось вам на обід гроші.

Незнайко та Козлик узяли квитки й гроші і з радістю побігли в кіно. Мига одразу ж сів за стіл і почав продавати відвідувачам акції, а Жуліо забрався в кімнату, де стояла вогнетривка шафа, і заходився вигрібати з неї у валізу гроші. Коли каса була очищена до останнього фертинга, він вирвав із записної книжки аркушик, нашкрябав на ньому олівцем записку й поклав її у вогнетривку шафу на поличку поряд із залізничними квитками.

Повернувшись у контору, Жуліо кивнув Мизі й крадькома показав пальцем на валізу, набиту грішми. Мига зрозумів, що все готово. Вставши з-за столу, він випровадив з контори відвідувачів, сказавши, щоб вони приходили завтра. Як тільки відвідувачі вийшли, друзі узяли валізу, зачинили контору й одразу ж поїхали.

Хвилин за десять вони вже сиділи в готелі й рахували гроші, привезені Крабсом. Щоб порахувати два мільйони, потрібно було б, звичайно, чимало часу, але ж гроші були складені пачками по десять тисяч, тому діло йшло швидко. Друзі лише перевірили кілька пачок. Упевнившись, що у валізі, привезеній Крабсом, було рівно два мільйони, Жуліо відрахував із цих грошей сто тисяч, віддав їх Крабсу і сказав:

— Можете одержати свої гроші. Ви їх чесно заробили. Бажаємо, щоб вони пішли вам на користь.

— Спасибі вам, друзі, — сказав Крабс. — А тепер ми з вами повинні швиденько зникнути з міста, тим більше, що по дорозі нам доведеться облагодити ще одне дуже вигідне діло.

— Яке діло? — зацікавились Мига й Жуліо.

— Звільнення знаменитого мільйонера Скуперфільда.

— А що з ним?

— Його викрала зграя розбійників, які вимагають за звільнення великий викуп, — пояснив Крабс. — Мені випадково стало відомо, де розбійники ховають пана Скуперфільда. Отже, ми можемо звільнити його. За пристойну винагороду, зрозуміло. Думаю, що можна буде здерти з нього крупний чек і одержати по цьому чеку гроші в банку.

— Скільки ж можна взяти в цього скнари за його звільнення? — спитав Жуліо.

— Мільйон, гадаю, можна.

— Мільйон?! — вигукнув Жуліо.

— А що, по-вашому, це багато? — занепокоївся Крабс.

— По-моєму, мало, — відповів Жуліо. — Менше ніж за два мільйони і братись до такого діла не слід.

— Ну що ж, візьмемо з нього три мільйони, і край, — запропонував Мига. — Якраз по мільйону на кожного з нас.

— Це резонна пропозиція! — схвалив Жуліо. — їдьмо.

А пан Скуперфільд тим часом втратив будь-яку надію на звільнення. У ту мить, коли Крабс прив'язав його до дерева, він так отетерів, що не міг пояснити те, що сталося. Все, що трапилося з ним, здалось йому нечуваним зухвальством. Досі ніхто ніколи не прив'язував його до дерев, до того ж так безцеремонно. Ганчірка, якою підступний Крабс заткнув йому рота, нестерпно смерділа бензином. Від того сморіду у Скуперфільда паморочилось у голові. Бідолаха відчував, що ось-ось гепнеться непритомний і, мабуть, таки гепнувся б, якби не був надійно прикріплений до дерева. Зрештою, він усе-таки втратив свідомість, а коли опритомнів, почав смикатись усім тілом, намагаючись розірвати пута. Всі ці зусилля призвели тільки до того, що вірьовки, якими він був зв'язаний, ще глибше врізались у його тіло, і це завдавало йому нестерпного болю.

Витративши марно сили й упевнившись, що спроби звільнитися ні до чого не ведуть, Скуперфільд завмер. Від нерухомості руки й ноги і навіть тулуб у нього затерпли, стали немовби чужі — Скуперфільд не відчував, що вони в нього є. Все тіло у нього ніби зникло, а разом з ним зникло й відчуття болю.

Теплий, ласкавий вітерець налітав поривами й ворушив на деревах листочки. Скуперфільдові здавалося, ніби дерева привітно махають йому сотнями своїх крихітних зелених рученят і щось тихесенько нашіптують своєю лісовою мовою. У траві красувалися рожеві й ніжно-голубі квіточки. Скуперфільд не знав, як вони називаються, але дивитись на них йому було надзвичайно приємно. Вгорі в гіллі дерев пурхали маленькі червоногруді пташки, сповнюючи повітря веселим цвіріньканням. Деякі з них сідали в траву, щось дзьобали там, а потім знову злітали вгору. Скуперфільд ніколи не бачив лісових пташок зблизька і дивився на них з величезною насолодою.

Побачивши, що Скуперфільд не ворушиться, декотрі птахи перестали боятись і пролітали в нього біля самого носа. А одна пташинка навіть сіла йому на плече. Мабуть, вона сприйняла Скуперфільда за якийсь неживий предмет, як ото обгорілий пень. Сидячи на плечі, вона позирала навкруги, нахиляючи голівку то в один бік, то в другий, а потім пурхнула й полетіла, зачепивши краєчком крила Скуперфільда за щоку. Це зовсім розчулило Скуперфільда. Відчувши ніжний дотик милої істоти, Скуперфільд так розчулився, що аж заплакав.

"Який прекрасний світ і яке хороше життя! — подумав він. — Чому я досі не помічав цього? Чому ніколи не ходив у ліс і не бачив усієї цієї краси? Клянусь, якщо лишуся живим, якщо вирвуся звідси, обов'язково щодня ходитиму в ліс, дивитимусь на дерева, на квіточки, слухатиму ніжний шепіт листочків, і радісне щебетання птахів, і веселе цвіркотання коників. І на метеликів дивитимусь, і на бабок, і на милих працелюбних мурашок, і на гусей, і на качок, і на індиків, і на все, на все, що тільки є на світі! Ніколи мені це не набридне!"

Поплакавши, Скуперфільд трохи заспокоївся. Настрій його поліпшився, і він сказав сам собі:

— Не будемо, однак, втрачати надії. Хтось, зрештою, прийде і звільнить мене.

І він почав мріяти, як винагородить свого рятівника.

"Я нічого не пошкодую, — казав подумки. — Я йому дам п'ять фертингів, от… Так… Хай я провалюся на цьому самому місці, якщо не дам п'ять фертингів… Хоча, якщо сказати по правді, п'ять фертингів забагато. Дам я йому краще три фертинги або один. Мабуть, одного вистачить".

Раптом він невдало ворухнувся, і вірьовка з такою силою вп'ялася йому в бік, що він мало не завив од болю.

— Ні, ні, краще дам п'ять фертингів, — сказав він. — Для такого діла шкодувати не треба. Доведеться на чомусь іншому заощадити.

Час минав, але ніхто не з'являвся, щоб виручити з біди Скуперфільда. Тому він сказав:

— Дідько з ним, дам десять фертингів. Аби тільки хтось прийшов. Бо так тут і гигнути можна.

Минуло півгодини, й він підвищив ціну за свій порятунок до двадцяти фертингів, потім до тридцяти, до сорока, до п'ятдесяти. За годину він нагнав ціну до ста фертингів і на цьому зупинився.

— Дурні! — лаяв він своїх майбутніх рятівників. — Ходять десь, пороззявлявши роти, і жоден телепень не може прийти сюди, щоб одержати сто фертингів. Неначе сто фертингів на дорозі валяються! Та скажи мені, що десь можна одержати задарма сто фертингів, я, здається, побіжу на край світу. І навіть далі! Чесне слово, щоб я провалився на місці!

Деякий час він прислухався, затамувавши подих, але жоден сторонній звук не долетів до нього, жодна гілка не тріснула під ногою рятівника.

— Дурні, осли, ідіоти! — втрачав витримку Скуперфільд. — Отаке недбальство! Хотів дати сто фертингів, а тепер дулю вони від мене дістануть! Можуть і не з'являтися! Отак завжди буває! Самі пальцем не хочуть ворухнути, щоб заробити гроші, а потім кажуть, що в усьому багачі винуваті! Щоб вони всі провалилися на місці!

Рішення не платити грошей повернуло Скуперфільду гарний настрій, проте ненадовго, бо в ту ж хвилину він відчув, що хоче їсти. Знічев'я Скуперфільд почав обдумувати, що б з'їв на обід, якби раптом опинився в їдальні. Уява малювала йому найсмачніші страви, і за п'ять хвилин він так розпалився, що готовий був заплатити за своє звільнення тисячу фертингів.

"Даю тисячу фертингів! — подумки заволав він. — Дві тисячі даю! Три! Мало?..