Незнайко на Місяці - Сторінка 42

Колеса ритмічно постукували. Час теж не стояв на місці. Коли Скуперфільд заснув, було далеко за північ. Не минуло й двох годин, як попереду засвітилися вогні Брехенвіля. Колеса застукотіли на стрілках. Поїзд уповільнив хід і невдовзі зупинився.

Але Скуперфільд спав собі й далі. Провідник забув його розбудити й згадав про це, коли поїзд уже відійшов від станції.

— От так штука! — вигукнув провідник, зупиняючись біля Скуперфільда. — Здається, цей дивак хотів вийти в Брехенвілі… Так, справді! Ну що ж, висаджу його на наступній станції, а в Брехенвіль він зможе вернутися приміським поїздом. Тепер уже все одно нічого не вдієш.

Щоб уникнути неприємних розмов, він вирішив поки що не будити Скуперфільда, а почав термосити його, як тільки поїзд зупинився на наступній станції, що мала якусь дивну назву — "Паноптикум".

— Вставайте скоріше, вам пора виходити! — кричав провідник і смикав Скуперфільда за плече.

У відповідь на це Скуперфільд тільки відмахувався рукою і хропів собі, наче зверталися не до нього. Побачивши, що поїзд скоро відійде й від цієї станції, провідник розсердився не на жарт і закричав Скуперфільдові прямо у вухо:

— Слухайте, мій добродію, перестаньте дурня клеїти, а то вам доведеться заплатити штраф за проїзд без квитка. Ваш квиток кінчився ще в Брехенвілі.

Почувши, що йому доведеться за щось там платити, але не второпавши за що, Скуперфільд на хвилинку прокинувся, зіскочив з лави й осовіло втупився в провідника. Скориставшись з цього, провідник схопив його за комір, притягнув до виходу й випхнув на перон. Вернувшись назад, він підняв газету, що валялася на підлозі, дістав з-під лавки циліндр, напханий всякою всячиною, і, підійшовши до дверей, тицьнув усе це в руки ошелешеному Скуперфільдові. Скуперфільд хотів щось запитати й уже роззявив був рота, але поїзд саме в цю мить рушив, і він так і стояв на пероні, роззявивши рота.

Незнайко та Козлик навіть не чули, що сталося вночі. Вони спали досить міцно, бо минулої ночі їм не вдалося як слід виспатися через кінокошмари. Вже давно розвидніло, а вони все спали і, напевно, проїхали б Сан-Комарик, якби провідник не розбудив їх.

— Гей! — закричав він. — Вам, певно, хочеться теж проспати свою станцію! Ану, вставайте!

Побачивши, що Незнайко та Козлик навіть не ворухнулися, він почав стукати по їхніх полицях стальними щипцями, якими пробивав квитки. Почувши стукіт, Незнайко та Козлик прокинулись.

І саме вчасно!

Поїзд уже підходив до станції. Багато пасажирів, схопивши свої валізи та клунки з речами, товпилися біля дверей вагона. Незнайко і Козлик зіскочили з своїх полиць і теж почали пробиратися до виходу.

Сан-Комарик було велике місто, тому тут виходило багато пасажирів. Як тільки поїзд зупинився, широкий перон одразу заповнився приїжджими, які одразу змішалися з тими, що зустрічали, від'їжджали і проводжали. Вийшовши з вагона, Незнайко та Козлик стали озиратися навсебіч, сподіваючись побачити в цьому строкатому натовпі Мигу та Жуліо. Перед ними мелькнуло багато облич, але жодного, схожого на Мигу та Жуліо, не було.

А може, вони зустрічають нас біля іншого вагона, — висловив припущення Незнайко, ставши навшпиньки й стараючись над головами роздивитись, що робилося біля інших вагонів.

— Підождемо, — сказав Козлик. — Нам нікуди поспішати. Скоро перон очиститься, і вони побачать нас.

— Або ми їх, — сказав Незнайко.

— Авжеж — або ми їх, — підтвердив Козлик.

Скоро натовп тих, що приїхали, і тих, що зустрічали, схлинув, а після відходу поїзда розійшлися і ті, що проводжали. Перон спорожнів, і на ньому не лишилося нікого, крім Незнайка та Козлика.

— Що ж це? — дивувався Козлик. — Правду сказати, у мене ці Мига та Жуліо ніколи не викликали довір'я. Я вже чекав, що вони встругнуть з нами якийсь кепський жарт. А може, вони помилились і прийдуть зустрічати нас до наступного поїзда?

До них підійшов залізничний службовець у форменому кашкеті і спитав, що вони тут роблять.

— Нас, розумієте, повинні були зустріти, але не зустріли, — пояснив Козлик.

Ну, не зустріли, так іншим разом зустрінуть, а стовбичити тут нічого. Це заборонено правилами, — сказав службовець.

— А коли прибуде наступний поїзд з Давилона? — спитав Козлик.

— Завтра в цей же час, — відповів службовець і подався далі.

— Що ж, прийдемо сюди завтра. Може, вони переплутали дні, — сказав Козлик.

Вони пройшли через вокзал і попрямували вулицею.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Незнайко.

— Треба десь роздобути грошей, — відповів Козлик. — У нас же з тобою навіть на обід нема. Та й на нічліг дістати треба.

— А де ж ми роздобуватимем гроші?

— Ну, доведеться шукати роботу. Ти коли-небудь служив у ресторані?

— Ніколи в житті, — признався Незнайко.

— Найкраще, — сказав Козлик, — це десь у ресторані офіціантом улаштуватися або кухарем. Ближче до їжі, — пояснив він. — Я колись уже служив у ресторані швейцаром. Бачив, як офіціанти працюють. Нічого складного. Тільки влаштуватися важко. Завжди всі місця зайняті.

Побачивши по дорозі ресторан, Козлик сміливо відчинив двері, й вони з Незнайком зайшли. Для сніданку час уже був пізній, а для обіду ранній, тому в ресторані відвідувачів не було. За буфетним прилавком стояв хазяїн ресторану. Він заклопотано цокав на рахівниці, підраховуючи чи то прибутки, чи то видатки, і Козлик, побачивши його, спитав:

— Вам кухарі або офіціанти не потрібні?

Хазяїн перестав цокати на рахівниці і, зиркнувши на Незнайка та Козлика, спитав:

— А хто з вас кухар?

— Я кухар, — відповів Козлик. — А ось він офіціант.

— Який же з тебе кухар? — усміхнувся хазяїн. — Кухарі завжди бувають товстенькі, а ти он який худий.

— Ви тільки візьміть мене, я обов'язково потовстію, — відповів Козлик.

— От ти спочатку потовстій, а тоді я тебе візьму, — сердито буркнув хазяїн.

— А чи не можна в такому разі ось йому кухарем? — показав Козлик на Незнайка. — Він, здається, товстіший за мене.

— Але ж ти сказав, що він офіціант, а не кухар, — заперечив хазяїн.

— Це нічого. Він може й кухарем.

— Ти справді вмієш готувати їжу? — звернувся хазяїн до Незнайка.

— Точно не скажу, бо ні разу не пробував, — відповів Незнайко. — Треба спробувати.

— Ні, — відповів хазяїн. — Мені такий кухар не потрібен. І взагалі мені кухар не потрібен. У мене вже є кухар.

— Тоді візьміть його за помічника, — запропонував Козлик.

— І помічник не потрібен.

— Тоді візьміть нас за офіціантів.

— І офіціанти не потрібні. Мені й своїх офіціантів доведеться звільняти. Бачиш, відвідувачів зовсім нема.

— Ну візьміть нас хоч посуд мити, — не вгавав Козлик.

— У мене є кому мити посуд, — махнув хазяїн рукою.

— Якийсь осел! — вилаяв Козлик хазяїна, коли вони з Незнайком вийшли на вулицю. — Ну скажи, будь ласка, яка йому різниця, хто з нас кухар, ти чи я, якщо йому взагалі кухарі не потрібні? Тільки час на розмови змарнували!

В другому ресторані розмова була приблизно така ж. Довідавшись, що Незнайко та Козлик згодні працювати в його ресторані, бути кухарями, офіціантами, буфетниками, пекарями, касирами, перемивальниками посуду, натирачами підлоги, директорами, нічними сторожами, швейцарами, хазяїн запитав:

— І ви все це можете?

— Все можемо, — запевнив Козлик.

— А пророкувати майбутнє не можете?

— Чого ні, того ні, — розвів Козлик руками. — Пророкувати майбутнє, на жаль, не можемо.

— А я от вам напророчу ваше майбутнє, — сказав хазяїн. — Зараз ви вилетите за двері й ніколи більше сюди не повернетесь.

— Чому ж? — спитав Козлик.

— Тому що я так напророчив.

— Цей теж осел! — виніс свій присуд Козлик, опинившись за дверима. — На його місці я б не гірше пророкував.

У наступному ресторані розмова була ще коротша. Не встиг Козлик роззявити рота, як хазяїн грюкнув кулаком по столу і гаркнув:

— Геть! І щоб я тебе більше не бачив!

— Коротко, але не зовсім чемно! — мовив Козлик.

Цілком зрозуміло, що ці слова теж були сказані вже на вулиці.

Перші невдачі не збентежили Козлика. Вони з Незнайком ще довго ходили по ресторанах, але всюди їм відмовляли, насміхалися з них. Після цього вони почали ходити по магазинах, бажаючи найнятися продавцями. З таким же успіхом. Власники магазинів цікавилися більше покупцями, ніж продавцями.

Скоро настав вечір. Повсюди спалахнули яскраві вогні реклам. Центральні вулиці міста, куди забрели в цей час Незнайко з Козликом, засяяли електричним світлом, задзвеніли веселощами й музикою. Кругом гуляли й танцювали коротульки, скрипіли гойдалки, оберталися каруселі, чортові колеса та інші пристосування для веселого дозвілля. У цьому відношенні Сан-Комарик нічим не відрізнявся від інших великих місячних міст.

Незнайко та Козлик заздро поглядали на коротульок, які сиділи біля ресторанів за столиками і їли різні смачні страви. Дивитися на все це й не мати можливості втамувати голод було дуже тяжко.

— Найкращий спосіб заглушити апетит — це дивитись у криві дзеркала, — сказав Козлик. — Я особисто завжди так роблю. Коли смієшся, голод не так сильно відчувається.

Вони почали бродити вздовж кривих дзеркал, виставлених край тротуару, і роздивлятися свої відображення. Одно з дзеркал так спотворило їхні фізіономії, що Незнайко й Козлик, незважаючи на кепський настрій, не змогли втриматись од сміху.

Посміявшись, Незнайко помітив, що їсти справді хочеться менше. В цей час вони побачили коротульок, які стовпилися перед невеличким дерев'яним помостом, над яким красувалася вивіска: "Веселий балаганчик". На помості за завісою, зробленою із звичайного простирадла, стояв якийсь кумедний коротулька. Він просунув голову в круглий отвір посеред простирадла, а глядачі, які стояли біля помосту, шпурляли в нього гумовими м'ячами, цілячись просто в обличчя. Коротулька кумедно кривлявся й безглуздо шарпався то в один бік, то в другий, стараючись уберегти обличчя від ударів, і це дуже звеселяло глядачів.

Почувши сміх, Незнайко та Козлик підійшли ближче й теж почали реготати, дивлячись кумедні гримаси цього потішного коротульки.

— Навіщо ж він так? — спитав, задихаючись від сміху Незнайко. — Це ж, мабуть, боляче, коли по обличчю м'ячем?

— Звісно, боляче, — відповів Козлик. — Але ж треба якось заробляти на життя. Йому хазяїн платить за це.

І Незнайко побачив хазяїна балаганчика. Він стояв біля великої білої корзини, доверху наповненої гумовими м'ячами.