Незнайко на Місяці - Сторінка 47

Виходило, що Пончик клав у кишеню мало не в двадцять разів більше грошей, ніж віддавав робітникам, і тому багатів, як кажуть, не по днях, а по годинах.

Якщо перше Пончикові самому доводилося товкти сіль і носити її на своїй спині в ресторан, то тепер це робили за нього інші, а грошей у його кишеню попадало в багато разів більше. Пончик вирахував, що кожний робітник давав йому за день у середньому двадцять фертингів прибутку. Зрозумівши, що він матиме тим більше прибутку, чим більше буде у нього робітників, Пончик найняв вісімнадцять робітників і хотів ще більше найняти, але трухлявий сарайчик не міг умістити великої кількості коротульок, тому Пончик надумав побудувати поряд друге, значно просторіше приміщення.

Жив тепер Пончик на широку ногу, як і всі інші місячні багачі, й навіть називався він уже не просто Пончик, а пан Понч. З готелю він переїхав у власний будинок, найняв собі слуг, які одягали його й роздягали, прибирали в його кімнатах, доглядали за будинком. Знічев'я він цілі дні просиджував у ресторанах, їв там найсмачніші страви, а в перервах між їдою тинявся на березі затоки й катався на чортових водяних колесах або на морському параболоїді.

Багатьом, очевидно, відомо, як влаштоване звичайне чортове колесо. Це величезний дерев'яний круг, насаджений на вісь, поставлену сторч. Охочі до розваг коротульки сідають у центрі цього круга, після чого він починає обертатися дедалі швидше. Відцентрова сила, що виникає від обертання, скидає коротульок одного за одним з круга на землю. Переможцем вважається той, хто найдовше втримається на цьому колесі. Водяне чортове колесо влаштоване так само, як і звичайне, але встановлюють його не на землі, а на воді. Тут відцентрова сила скидає коротульок не на землю, а на воду, що значно смішніше й навіть приємніше, особливо в жарку погоду.

Що стосується морського параболоїда, то він зроблений так, як і чортове водяне колесо, з тією різницею, що обертовий диск зроблено у формі величезного блюдця з піднятими догори краями. Коротулька, якого відцентрова сила відкидає чимраз далі від центру, підкочується до краю блюдця, а потім з силою вилітає вгору і падає у воду, описавши перед цим у повітрі криву лінію, схожу на параболу.

На таких параболоїдах, яких було безліч на узбережжі затоки, любили розважатися, приїжджаючи в Лос-Поганос, багачі, бо відцентрова сила, польоти в повітрі і пірнання в воду так впливали на організм, що у них поліпшувався апетит. А вони це дуже цінували, бо ж страшенно любили поїсти. Цим, можливо, пояснювалось і те, що й Пончик більше любив обертатися на параболоїді, ніж на простому водяному колесі.

Однак таке безтурботне життя Пончика тривало недовго. Багатьом місячним коротулькам вдалося незабаром дізнатися, де він бере кристали солі для свого заводу. Це призвело до того, що недалеко від берега один за одним почали виникати невеличкі соляні заводики. Кожний, кому пощастило зберегти достатню суму грошей, витрачав її на спорудження такого заводика і починав примножувати своє багатство. Тому солі з кожним днем добували чимраз більше, а продавали її щораз дешевше. І вона вже не давала таких баришів, як напочатку. Якщо колись Пончик, витративши на оплату робітника фертинг, одержував натомість двадцять фертингів прибутку, то тепер ніхто не міг витиснути а робітника більше, ніж один фертинг. Проте й це було дуже вигідно, отож соляний промисел і далі розвивався.

Становище значно погіршало, коли в Лос-Поганос повернувся з поїздки найбільший землевласник Дракула, якому належало все морське узбережжя від Лос-Поганоса аж до самого Лос-Свиноса. Дізнавшись, що якісь невідомі особи розтягують з узбережжя кристали для переробки їх на соляних заводах, він наказав обгородити узбережжя парканом, а кристали давати лише тим, хто за них платитиме. Отож половина прибутку, який одержували власники соляних заводів, тепер попадала в кишені землевласника Дракули.

І це було б ще нічого, коли б сам Дракула та власники інших морських узбереж, де були запаси солі, не почали будувати на своїх землях величезних соляних заводів. На цих заводах сіль мололи вже не вручну, а застосовуючи удосконалені машини. Солі почали виробляти так багато, що ціни на неї надзвичайно впали. Прибутки власників соляних заводів стали ще меншими, а це їм, звичайно, не дуже подобалось. Власники великих заводів вважали, що надмір солі з'явився через те, що розвелося дуже багато дрібних заводів. А дрібні солепромисловці бачили причину всього цього невдоволення в тому, що з'явилися великі заводи, які виробляли страшенно велику кількість солі.

Кінчилося все це тим, що власники великих заводів, яким легше було домовитись, бо їх було менше, об'єдналися в бредлам. На першому ж засіданні цього заново спеченого бредламу власники великих заводів дійшли висновку, що з власниками дрібних заводів треба якнайскоріше покінчити. Пан Дракула, якого обрали на голову соляного бредламу, сказав:

— Найкращий вихід з такого становища — це продавати сіль іще дешевше. Власники дрібних заводів змушені будуть продавати сіль по надто низькій ціні, їхні заводики почнуть давати збитки, і їх доведеться закрити. А от тоді ми знову підвищимо ціну на сіль, і ніхто не перешкоджатиме нам наживати капітали.

Так вони й зробили. Сіль почали продавати по такій низькій ціні, що Пончикові й іншим дрібним хазяйчикам доводилось витрачати на придбання соляних кристалів і оплату робітників значно більше грошей, ніж вони виручали від продажу своєї продукції. Дрібні соляні заводики почали закриватися один за одним. Пончик тримався найдовше. Щоб якось зводити кінці з кінцями, він продав свій будинок, продав нове приміщення для заводу, яке щойно побудував, але все ж і для нього настав день, коли в кишені не лишилося ні сантика. Не стало грошей навіть, щоб розплатитися з робітниками.

Ще добре, що власник приморських розважальних закладів узяв Пончика працювати біля чортового колеса. Якби не це, Пончик зовсім лишився б без засобів до існування.

Розділ двадцять п'ятий

ПАНІКА НА ДАВИЛОНСЬКІЙ БАРЖІ

Ми залишили пана Скуперфільда якраз у той час, коли провідник висадив його з вагона в місті Паноптикумі. Скуперфільд стояв на пероні й осовіло дивився вслід поїзду. Як тільки поїзд зник удалині, Скуперфільд підійшов до лавочки, що стояла край платформи, й простягся на ній, поклавши під голову циліндр і накрившись газетою. Час був ранній. Ще було зовсім темно, й ніхто не заважав Скуперфільдові трохи поспати.

Невдовзі розвидніло. На пероні з'явився якийсь залізничний начальник і, розбудивши Скуперфільда, сказав, що спати тут не дозволяється. В цю мить до станції підійшов поїзд. Перон швидко заповнили пасажири, що вийшли з поїзда. Вставши з лавочки й насунувши на голову циліндр, Скуперфільд постояв у задумі й пішов слідом за іншими пасажирами в місто.

Звернувши увагу на газету, яку він усе ще тримав у руках, Скуперфільд згадав, що збирався скупити гігантські акції, тільки-но впаде на них ціна, й почав прикидати, скільки можна було б заробити на цьому ділі. Подумавши, він зрозумів, що для проведення такої важливої грошової операції мав би бути не в своєму Брехенвілі, а в Давилоні, Грабунберзі чи хоча б у Сан-Комарику, бо тільки в цих містах були спеціальні ринки, на яких продавалися різні акції.

Треба сказати, що ринок, на якому торгують акціями, дуже відрізняється від звичайного ринку, де торгують яблуками, помідорами, картоплею або капустою. Річ у тім, що продавцеві фруктів чи овочів досить розкласти свій товар на прилавку, щоб усі бачили, чим він торгує. Продавець акцій носить свій товар у кишені, і єдине, що може робити, це викрикувати назву своїх акцій і ціну, по якій він хоче їх продати. Покупцеві теж лишається тільки викрикувати назву тих акцій, які він хоче купити.

З того часу, як з'явились акціонерні ринки, деякі місячні коротульки почали купувати акції не тільки для того, щоб мати частку в баришах якогось підприємства, а для того, щоб продавати їх по більшій ціні. З'явилися торговці, що купували й продавали дуже багато акцій і мали на цьому великі прибутки. Такі торговці вже не ходили самі на ринок, а наймали для цього спеціальних крикунів — так званих горлодериків. Багато горлодериків працювали здебільшого не на одного, а одразу на кількох господарів. Для одного господаря такий горлодерик купував одні акції, для другого — інші, для третього не купував, а, навпаки, продавав.

Неважко уявити, що творилося, коли такий горлодерик, опинившись на ринку, починав кричати на все горло:

— Беру вугільні скнарингські по сімдесят п'ять! Беру цукрові давилонські по дев'яносто, даю нафтові по сорок три!..

Але неможливо навіть уявити собі, який оглушливий гамір зчинявся, коли всі горлодерики, зібравшись разом, починали викрикувати такі фрази, намагаючись перекричати один одного.

В давні часи, коли з'явилися перші продавці акцій, у місті Давилоні для них відвели цілу площу. Проте жителі прилеглих кварталів почали скаржитись міським властям, що від цих крикунів їм життя не стачо. А тому що міські власті ніяких заходів не вживали, жителі самі пробували розганяти крикунів, озброївшись дрючками й камінням. Крикуни не хотіли давати себе скривдити і, в свою чергу, нападали на жителів. Мало не кожного дня відбувалися побоїща! Не знаючи, що робити, міські власті перевели цей крикливий ринок на іншу площу, але й там виникали кровопролитні сутички.

Втративши терпець, міські власті повантажили всіх крикунів на величезну баржу й вивезли їх на середину давилонського озера. Там цю баржу укріпили навічно на якорях. Крикуни дістали можливість кричати хоч до непритомності, тепер це нікому не заважало. Щоранку вони приїжджали на баржу човнами, а згодом між баржею та берегом навіть почав курсувати невеличкий пароплав. І всі були задоволені.

Незабаром таку саму баржу встановили і в місті Грабунберзі, а потім у Сан-Комарику. Коли винайшли телефон, усі три баржі з'єднали телефонними проводами і крикуни з давилоиської баржі в будь-який час могли довідатись про стан справ на грабунберзькій і сан-комаринській баржах.

Як і кожен мільйонер, Скуперфільд на кожній з цих барж мав своїх горлодериків, яким завжди міг дати по телефону наказ купувати ті чи інші акції.